середа, 15 грудня 2010 р.

ЗАПІЗНИВСЯ НА ТИТАНІК



"Київський поїзд? Одно з двох: або він запізнився, або вже поїхав". - "Пан хіба жартує?!"

Перше речення - то відповідь на моє запитання працівнику служби інформації Варшавського головного вокзалу. Друге - то сказала якась жіночка поруч мене. Бо мені мову відібрало.

пʼятниця, 3 грудня 2010 р.

КРИТИКА ПРАВДИ




Професор Георгій Касьянов про наші скромні зусилля на ПОЛІТ.UA

В последнее время активно говорят о новом проекте "Украинской правды" - "Исторической правде" Вахтанга Кипиани. Подобный проект может претендовать на роль интеллектуальной площадки?

четвер, 2 грудня 2010 р.

понеділок, 22 листопада 2010 р.

пʼятниця, 19 листопада 2010 р.

ЛІТАК НА НИТОЧЦІ




Пішов було сьогодні дивитися Тёрнера в Тейт. А там літак вісить. На ниточці. А другий - трохи далі поклали. Здивували. Фото потребують трохи корекції, тому поки викладаю тількі одне.

четвер, 18 листопада 2010 р.

середа, 17 листопада 2010 р.

ПАРК



Келсі-парк - одне з місць у Лондоні, яке викликає у мене захват. Але ви не знайдете його у путівниках. Це дуже приватне місце. Сотні різних качок, лебедів, чапель і... папуг (яких не зміг сотографувати),175 білок, два кота неймовірного розміру і кілька гектарів затишку.


неділя, 14 листопада 2010 р.

ЛОРД-МЕР ГОВОРИТЬ І ПОКАЗУЄ



"Ти дуже вчасно приїхав: завтра буде лорд-мер шоу", - сказав Євген. І ми пішли дивитися. Гвардійці і китайці, йомени і олдермени, біфітери і продавці смажених ковбасок, бразильці і бізнесмени, дорожні працівники та масони. І насамкінець - Лорд-мер у золотій кареті. Разом більше 130 груп, десь з 15 крокуючих оркестрів і півтори години суцільного позитиву. Щоправда, витримати таке психічне навантаження декому з нашої компаніїї виявилося не під силу.

пʼятниця, 12 листопада 2010 р.

СВІТАНОК НАД ЛАМАНШЕМ


Так. Це було пречудово.


ПРАПОРИ НАШИХ СУСІДІВ



Вранці я подивився у вікно кухні. Навпроти, на кількох балконах великого багатоквартирного будинку (тут кажуть «блок») майоріли біло-червоні національні біколори. Я визирнув з іншого вікна. І побачив іще з півдесятка прапорів. У метро переді мною відчинилися двері. За ними стояв хлопець. В руках він тримав великий біло-червоний прапор. Я вийшов з метро. На мене налетіло якесь дошкільнятко із прапорцем. Дитина тримала його не за паличку, а навпаки. За дитиною бігла його мама. Мама кричала: «Не тримай так прапор, прапор не можна так тримати!» Польща святкувала День Незалежності.

четвер, 11 листопада 2010 р.

НЕСПОДІВАНКА



Пару років тому влаштував Володі дуже археологічну прогулянку.
Тепер зірку джаззу можна знайти на сайті Чугуївського музею імені Іллі Рєпіна. Натрапив випадково і дуже зрадів. "MANSOUND" перекваліфікувався. Зазвичай ця людина виглядає дещо інакше. І в руках тримає не лопату, а мікрофон! 


понеділок, 1 листопада 2010 р.

ДЕНЬ ВСІХ СВЯТИХ

Вчора із друзями були на Варшавських Повонзках - цвинтарі, де поховані видатні поляки. Планувалося, що це буде... не те щоб екскурсія (у Анни там поховані батьки), але захід усе ж таки дещо етнографічний. Спеціальні рейси ліній міського транспорту, перекриті вулиці, ріки різнокольорових хризантем і острови яток з поминальними лампадками, "Панська скорка" - рожева карамель з невиразним смаком, і тлуми, тлуми, тлуми людей. Але трапилося, навіть не зможу визначити...

субота, 30 жовтня 2010 р.

ОСТАННІ НОВИНИ

Їх дві.

Перша - "Історична правда" опубліковала моє інтерв'ю з Глібом Івакіним . Тема актуальная и важная! )))

Друга - я повернувся із Познані. Незабаром напишу про враження.

вівторок, 26 жовтня 2010 р.

четвер, 21 жовтня 2010 р.

неділя, 3 жовтня 2010 р.

ОТАК Я І ЖИВУ



Завдяки Тадеушу я замешкав у симпатичній частині старого Мокотова. Навколо купа особнячків 20-30 років минулого століття. Але мій будинок на Ловицькій дещо скромніший.


На відміну від інтер'єру: оригінальні артистичні меблі початку ХХ століття (якогось дуже відомого польського майстра)...


понеділок, 27 вересня 2010 р.

ВУЛИЦЯ ЛЕННОНА



Ми колись влаштовували акцію у Харкові: переіменовували проспект Леніна на проспект Леннона. Уявіть мій бітломанській захват, коли на Уяздові, я побачив на карті СПРАВЖНЮ вулицю Леннона!!! Спеціально зайшов, щоб сфотографувати. Хоча, ця вулиця - то радше алея уздовж Уяздовського парку. Було досить пізно. Тому тут - тількі фото таблички. Колись зайду вдень - пофотографую.

субота, 25 вересня 2010 р.

FELIX URBIS




Торунь утікав від мене.

Не йдеться про те, що місто утікало від мого об’єктиву. Хоча, готичну брилу собору Святих Янів (саме так – у двоїні), насправді, не охопити об’єктивом ані звідки, з жодної із ближчих вулиць. Але пошук правильного ракурсу – то була менша проблема. Від мене утікав образ Торуня, ховалося його обличчя. 


субота, 18 вересня 2010 р.

ІНАУГУРАЦІЯ



Нас вчора інаугурували.


МОЇ ПЕРЕПРОСИНИ



З Варшави

Вибачте мені! Вибачте ті, до кого не завітав у гості перед від’їздом! Вибачте ті, із ким не пішов на каву, хоч і обіцявся! Вибачте ті, до кого не встиг навіть зателефонувати! Спеціальні вибачення перед тими, кого у цій метушні не привітав із днем народження! Я винний і нема мені виправдання! Можливо вас тішитиме те, що я вас запрошую до себе у гості. До Варшави. Мейл і скайп знаєте. Пишіть!

понеділок, 9 серпня 2010 р.

ЖОВТИЙ ТУМАН



У телевізорі - пожежі. У неті - скарги на дим і спеку. Другий день сонце у Харкові світить тьмяно, як у час неповного затемнення, і сідає у імлу. Не інакше, як Арахна начаклувала! Всі читаємо Волкова!

ПЛАНИ

Від учора я - в Харкові. В Києві буду 2-4 вересня, потім - 12-13-14-го, а 15-го вересня від'їжджаю до Варшави.

вівторок, 3 серпня 2010 р.

САТИСФАКЦІЯ

Результат мого вчорашнього обурення - ТЕЛЕКРИТИКА: "НЕ ВКУРИЛИ"
Як на мене, критика навіть м'якша, аніж наші новинарі на те заслуговують в цій ситуації.

понеділок, 2 серпня 2010 р.

КИЇВ ГОРИТЬ



То не ранкова димка - то справжній смог. Весь Київ - у диму. Запах відчув ще вночі. Зранку до запаху додалося зображення. Але в новинах найбільших інформагенцій - НІЧОГО! Тобто про початок війни, або стихійне лихо ми дізнаємося, коли подивимося у вікно. Іще одне підтвердження того, що не політики винні у тому, що відбувається у країні. Просто всім - байдуже: А хоч би вона вся згоріда та Україна! СУМНО!!! УНІАН та УП - на звалище? Першою прокинулася ГАЗЕТА ПО-КИЇВСЬКІ. Горять торфовища на захід від міста.

пʼятниця, 30 липня 2010 р.

БІЛОГОРОДКА-2



Треба було з літака роздивитися, куди треба їхати, щоб доїхати, і побачити, те, що хотів побачити іще позаминулої поїздки до літописного Білгорода! Я не заскладно пишу?


вівторок, 27 липня 2010 р.

ВІДПОВІДНИЙ НАСТРІЙ



Цю валізу я мав нахабство купити вчора, позаяк не мав жодної впевненості у результатах сьогодніщнього іспиту.

неділя, 25 липня 2010 р.

СТУГНА



Бог його знає, що означає це слово! У ньому бринить відгомін якоїсь давньої туги, воно журчить студеною водою, від нього віє чимось прадавнім, забутим: могилами, упокоїщами, городищами – світом потойбічним, минулим …

пʼятниця, 23 липня 2010 р.

ДОЛІТАВСЯ!




Мінус одна мрія. Я хотів пролетіти на літаку над літописним давньоруським Білгородом. І я це зробив!

неділя, 4 липня 2010 р.

ВИБОРЧЕ




Сьогодні Польща обирає Президента. Трохи фото з вулиць Варшави. Інколи агітація на межі / за межею фолу.

четвер, 1 липня 2010 р.

ТРОХИ НЕСПОДІВАНОК




Якось так вийшло, що свої робочі справи в Кєльцах я примудрився закінчити за перший і другий день. Тому у середу попросту не зміг відмовитися від запрошення Пана Анджея Домоня: "Поїдеш із нами до родинного обійстя в Гори Швенктокшистскі?" Це було несподівано. Але приємно. І цікаво. Я поїхав.


середа, 30 червня 2010 р.

КЄЛЬЦЕ



Отут я і живу. Це – колишній палац Єпископів Краківських. Пам’ятка архітектури XVII століття. Я був впевнений, що тут мають вештатися якісь привиди.


середа, 9 червня 2010 р.

САЛТІВ. ЗМІНИ



Кілька фото з понеділка-вівторка. Вів семінар в програмі "Загоєння минулого", що організували українські активісти "Ініціатив змін" поблизу Старого Салтова, на Печенізькому водосховищі

пʼятниця, 28 травня 2010 р.

ПЛЮС-МІНУC


Тиждень тому подзвонив колега. «У давнину тих, хто приносив погані звістки вбивали, – здалеку, але цілком прозоро почав Сакен, - але чого тут тягнути: кіна не буде, наш проект про 2004-й рік закривають».

середа, 12 травня 2010 р.

НАШІ ЛЮДИ НА МІТИНГИ НА МЕРСЕДЕСАХ НЕ ЇЗДЯТЬ



Коли я опинився у потрібному місці у потрібний час, баба Параска Королюк вже була там. Чи то вона має якесь додаткове недосліджене наукою почуття, чи то – дуже достовірні джерела у службі охорони колишнього прем’єра, але коли Юля приїхала, від сцени її відділяла тількі вона – баба Параска. У своїй жовтій хустинці вона звисала на милицях з ліхтаря (це не перебільшення) і мала вигляд людини, що чітко знає на що чекає.

вівторок, 11 травня 2010 р.

понеділок, 10 травня 2010 р.

КОЛЬОРОВИЙ ДЕНЬ




Дочитати книжку про Уельс. Отримати дзвінок від старого знайомого і зірватися до нього на зустріч. Пройтися із ним берегом Дніпра. З того берегу лунатимуть дзвони Лаври. Розмови про минуле і про сьогодні. 2004-2010 +/- вічність. Купити квитки на поїзд до рідного міста. Піти до ботанічного саду. Пофотографувати трошки магнолії та азалії. На фотоапарат, куплений щойно вчора. Познайомитися із художником-керамістом Тетяною і поповнити свою колекцію черепашок. Піти вештатися містом. Випадково зустріти приятеля з з польського телебачення і поїхати із ними кататися містом - «вибирати точки зйомки». Нічого не планувати і отримати купу приємних речей протягом одного лише дня. Щастя?

Ще трохи фото.






неділя, 2 травня 2010 р.

СОЛІДАРНІСТЬ СЬОГОДНІ


Я надзвичай рідко посилаюся тут на чужі тексти. Але цей змусив мене його перепостити. 36 годин тому я саме про всі ці речі говорив із Вахтангом Кіпіані. Гуртуймося!

вівторок, 27 квітня 2010 р.

ЕФЕКТ ГОЙДАЛКИ

Комусь з українських політиків треба готуватися до долі Чаушеску.

До Верховної Ради я прибіг якраз до голосування. Найцікавіше я пропустив. Натовп вже встиг влаштувати обструкцію Ющенку - "Зрадник!" Трохи побитися із міліцією назовні. Покричати "Ганьба" тим, хто тиснув на кнопки у середині. Я спостерігав, як люди реагували на промовців з опозиції на крихітному майданчику на розі Шовковичної. Те, що до самої Ради людей не пустила міліція (вперше за багато років) - це теж складова нової системи координат.

Але у тієї системи координат є інша складова. Ющенку люди вже сказали все щодо підсумків його роботи. З Литвином теж все ясно: некрасива політична смерть у яєчних жовтках. Луценко, Стецьків та інші сприймалися без ентузіазму. Овацію зірвав тільки один. Тягнибок. Його прихильникі були найорганізованішими, найпомітнішими, найгаласливішими. Вони переважно пропустили 2004-й, бо ще ходили до школи. І ненасильницький двотижневий карнавал Майдану - для них приклад неефективного використання часу. Врешті-решт вони вишикувалися у досить чисельну колону і пішли гуляти містом. Я знову зустрів їх на Хрещатику. І люди обговорювали те, що вони скандували.

Про що варто пам'тати Януковичу і Азарову. Про ефект гойдалки. Чим далі у один бік відхилили її, тим далі і швидше вона повернеться у бік протилежний. На її траєкторії краще не стояти.

Україну чекає радикалізація. Права реакція. І антиліберальні настрої. Все це є у Тягнибока.

Добре, якщо все закінчиться індивідувальним террором. Але боюся, що скоріше Янукович може повторити не долю Броніслава Перацького, а Ніколає Чаушеску. Гойдалка вже полетіла у протилежний бік.

ДОЦЕНТ

Після катинської лекції у п'ятницю мене покликав завкафедри. Ми обговорювали не тількі ту лекцію. Напередодні до Харкова завітав профільний міністр. "Говоря словами одного харьковского доцента, высшее образование Украины из-за демографии ожидает Армагеддон," - циганська пошта нашої кафедри донесла ці слова Дмитра Табачника вимовлені на колегії МОН у рідному місті. "Біжи швидше до ректора: раз міністр сказав що ти - доцент, значить - доцент!" - жартував шеф.

Дмитро Володимирович розлого цитував мою статтю "Кінець освіти": "Вищу освіту очікує Армагеддон". Спочатку у газеті "2000", а потім - на тій самій колегії МОН:

" Шановні колеги!
Сьогодні в Україні навчається 2.6 млн. студентів.
Більшість з них народились у 1988 – 1992 роках. Через 10 років до вищих навчальних закладів вступатимуть абітурієнти генерації 1997 – 2001 років, при цьому народжуваність у цей період була удвічі меншою. І це при тому, що не всі з них будуть студентами. Ви розумієте, що це призведе до зменшення обсягів навчального навантаження у вищих навчальних закладах, а значить до закриття не тільки окремих спеціальностей, але й кафедр, факультетів. Треба буде закрити щонайменше третину українських академій і університетів. Для вищої освіти це буде справжній «Армагедон». Щоправда, згідно з першоджерелом, ті хто залишаться – потраплять у «Царство боже»…"

Саме так закінчувалася доповідь міністра. Ці слова швидко були розтиражовані інформ-агенціями. На запит "табачник + армагеддон" Google видає вже 9000 згадувань.

Цікаво, що собі ректори про все це думають? Бо попри такий широкий розголос, жодної реакції з боку генералів вищої освіти поки не чути. Від шоку не отямилися?

Першоджерело - на оппозиційному до ДВТ (і не тільки до нього) сайті ZAUA: 1 частина та 2 частина.

вівторок, 20 квітня 2010 р.

ЧИСЛО 13, ЇДКИЙ НАТРІЙ І ПОРТСИГАР


ЗАКІНЧЕННЯ. ПОЧАТОК - ТУТ.

Війна закінчилася. СРСР і Народна Польща вправлялися у обмінах населенням. У 1946-му Дибчинські поверталися, але не до рідного Луцька, а невідомо куди: кудись далі, на захід. І так само не знали, що з батьком. Анєля Вайдова, хоч і не мала їхати кудись у невідоме, також не знала, що з її чоловіком. «Поволі почали вертатися всі… - згадує пан Вайда,
- Ті, хто були в Англії верталися, приїхали ті, котрі були в польській армії, з тих, що не зміг долучитися до армії Андерса… Ми все більше переконувалися, що наш батько помер… Але мама собі тішилася оманою, мама померла у 1950-му році і все ще сподівалася, може якесь чудо станеться. Але чуда жодного не сталося. Значно пізніше я довідався, що решта таборів були винищені в інших місцях. І що мій батько був замордований в Харкові, у підвалах НКВС.»




7 червня 1969 року на стіл секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста поклали кілька аркушів. Грифи – «Тільки особисто. Цілком таємно». «УКДБ по Харківській області 2 червня 1969 року був отриманий сигнал про те, що у лісі, біля селища П’ятихатки, на віддалені приблизно 100 метрів від шосе Харків-Білгород на площі радіусом приблизно 50 м. наявні численні провали ґрунту завглибшки до 70 см у вигляді прямокутників 3х6 і більше метрів. Один провал розритий на глибину 1 метра, де видно кістки і черепа людей. (…) Здійсненими заходами були встановлені учні 5-6 класів, що мешкають у сел. П’ятихатки, які брали участь у розкопках могили і знайшли там: обручку із ініціалами «А.К.» і датою 29.VI.24; золоті коронки зубів, ґудзики із зображеннями польського герба… Встановлено, що в зазначеному місці у 1940 році УНКВС по Харківській області була захоронена значна кількість (кілька тисяч) розстріляних офіцерів і генералів буржуазної Польщі, залишки яких і були знайдені дітьми за випадкових обставин.»

Між інстанціями почалося жваве листування. Ба більше: екстраординарність питання вимагала зустрічі керівника Харківського КДБ особисто із головою КДБ СРСР – Юрієм Андроповим. В результаті тієї наради був прийнятий план ліквідації «спецоб’єкта». Для конспірації робіт був створений слідчий ізолятор із штатом у 21 одну одиницю. В розпорядження його передали чотири автомобілі: легковик «ГАЗ-69», самосвал, автоцистерну та вантажівку із буровою установкою, а іще… 13 тон їдкого натрію. Не важко відтворити розрахунки гебістів – по одному кілограму реактиву на один кістяк, адже у 112 могилах було поховано біля 13 тисяч розстріляних. Ліквідація «спецоб’єкта» мала відбуватися під виглядом будівництва навчального закладу КДБ. Сценарій був дуже простий. Докладний план поховань у Харківському КДБ був. Досить було огородити шостий квартал колючкою у чотири нитки. Загнати техніку. Добуритися до кісток. Засипати могили рідким натрієм. Залити все водою. І трохи почекати.



Хоча сидіти, склавши руки, не було коли: «Вважаємо за доцільне роз’яснити навколишньому населенню, що в період окупації німцями Харкова каральні органи Німеччини у зазначеному місці провадили поховання без почестей розстріляних за дезертирство і інші злочини солдат та офіцерів німецької та союзних із ними армій». І далі розпис суворого обліку копій: віддруковано 4 примірника (для КДБ СРСР та його харківського управління, ЦК КПУ і Совміна УРСР), чорнетка знищена. Це була така таємниця, яку треба було і через 25 років приховувати за допомогою вищих ступенів секретності, відвертої брехні та їдкого натрія.



Потім, під час археологічних досліджень у 1991-1996 роках ці отвори із кістяками , що були перемелені буром, досліджуватимуть польські археологи і слідчі. Подекуди земля там перетворилася на якусь слизьку субстанцію із різким запахом. Як не дивно, луги роз’їли не все: металеві речі, саморобні портсигари із написом Старобільстк 1939/1940 і зображенням тієї самої церкви, книжки, фляжки, бритви, зубні щітки, і… тисячі ґудзиків…



13 квітня 1990 року, рівно через 50 років після початку розстрілів та день-у-день, коли поляки вперше почули зловісне повідомлення німецького радіо, СРСР офіційно визнало факт знищення поляків органами НКВС. З під архівного пилу, як з попелу, почали з’являтися документи, листування між адміністрацією таборів та ГУЛАГом, списки етапів, звіти про те, скільки розстріляно того чи іншого дня.




Ще було кого допитувати. У червні 1990-го року ветеран НКВС Мітрофан Сиромятніков давав пояснення слідству: «Приблизно у травні 1940-го року у внутрішню тюрму НКВС почали прибувати великі групи польських військовослужбовців. У тюрмі вони знаходилися небагато часу: день-два, а інколи і декілька годин, після чого їх відправляли у підвал НКВС і розстрілювали. Після розстрілів трупи поляків вантажили на автомобіль і відправляли у лісопарк, у вказане мною місце поховань».




Колишній старший по корпусу Сиромятніков повідомив і інші подробиці: як у вантажівки складували суворо по 25 тіл, як під час поховання тіла посипали якимось білим порошком, щоб вони швидше розкладалися, як у 1941-му перед наступом німців підірвали той підвал Харківського НКВС, де розстрілювали.



Ексгумація у Харкові відкрила і спеціальний «харківський» спосіб розстрілів. Кат стріляв ззаду, але не у потилицю, а у основу черепа знизу-вгору. Куля проходила скрізь перші хребці і виходила через око. Так було менше крові. Кати переймалися чистотою у приміщенні.




Тут мушу відступити від стилю. Я вперше прийшов на місце поховання вже після того, як був збудований меморіал. Але у відстані між могилами і сьогодні вгадуються і «траєкторія», і габарити тієї вантажівки. Тут у лісі вона робила широке коло. З борта у могили викидали тіла: 3810 поляків, близька 9000 українців, росіян, євреїв.



Серед тисяч прізвищ я шукав знайомі імена двох капітанів: Адама Дибчинського та Якуба Вайди. На типових табличках були позначені цивільні професії загиблих тут польських офіцерів – адже більшість з них була резервістами: лікар, агроном, співак, професор права, професор біології, знову лікар, вчитель, вчитель, вчитель… Вісім вчителів під ряд. Читання цих табличок дарма не проходить: раз у раз питаєш у себе чим вони завинили?



«Виходячи з того, що всі вони є закоренілими, невиправними ворогами радянської влади, НКВС СРСР вважає за необхідне: справи 14 700 чоловік колишніх польських офіцерів, чиновників, поміщиків, поліцейських, розвідників, жандармів, осадників і тюремщиків, що знаходяться у таборах військовополонених; а також справи заарештованих і тих, хто знаходиться у в’язницях західних областей України та Білорусії в кількості 11 000 (…) розглянути в особливому порядку, із застосуванням вищої міри покарання – розстрілу.» - на цьому документі Сталін розмашисто розпишеться синім олівцем. Це потім майже дослівно перенесуть до Протоколу №13 Політбюро ЦК КПРС від 5 березня 1940-го року. Сталін помре день-у-день рівно через 13 років. Хтось побачить у цьому збіг, хтось – прокляття...




Адам і Ева Дибчинські попрощалися із батьком 14 вересня 1939 року. Вони дізналися, де він похований минулої осені, майже день-у-день, рівно через 70 років. Врешті-решт завдяки тим проклятим ґудзикам.

Серед інших речей у Харкові знайшли деревяний портсигар. На ньому був зроблений напис: «Найдорожчій Зохні. Кохаю і сумую». Я не маю жодних підстав стверджувати, що цей напис зробив у свої останні дні Зигмунт Бартницькі. Але дуже хочу вірити в це. І думаю, що це саме так. Адже найдорожча Зохна прожила тим коханням 102 роки. І всі ці роки була йому вірною.



І останнє. Катиньська трагедія для мене – то історія про звичайні, зрозумілі речі. Про кохання, про вірність і про надію.

А також про речі незвичайні: про незбагненність нашої долі, про те, що відплата приходить раптово, але обов’язково приходить (згадайте генерала Блохіна, чи самого Сталіна, та й сам СРСР, який - я вірю - розвалився і під вагою власної брехні).
Про це варто пам’ятати.



А іще я вірю, що трагедія Катині стало для поляків щепленням. Трагедія Катині зробила поляків сильнішими, згуртованішими. Ми ніколи не знайдемо всіх українських могил жертв Сталінського терору. І не тільки тому, що ті кістки розкидані від Берліну до Тихого океану. Але й тому, що не надто ми їх шукаємо. І це є найстрашнішим з проклять, що накладене на нас від його часів: безпам’ятство, збайдужіння, роз’єднання. І про це я хотів би, щоб ми всі подумали.