ЧАС ПАПУГИ

ПРОДОВЖЕННЯ. ПОЧАТОК - ТУТ

Повернемося у 1940-й рік. Поручик Зігмунт Бартніцкі, капитан Адам Дибчинські, капітан Якуб Вайда, ротмістр Юзеф Чапські і ще майже 4000 бранців опинилися у Старобільську.
Від лютого 1940-го року табором почали кружляти чутки, що військовополонених будуть розсилати. Нібито СРСР збирався віддати їх союзникам Польщі. Нібито вишлють до Франції. Нібито через Бендери. Навіть підкинули якийсь офіціальний папірець з маршрутом. Одного разу посеред ночі табірні наглядачі влаштували побудку: «чи хтось грецькою та румунськую володіє?»

«Створювало це все такий собі настрій надії. Тож коли у квітні почали групками по кількадесят, чи по кілька сотень чоловік вивозити – багато з нас свято вірило, що їдемо на свободу, - так згадував початок квітня відомий польський імпресіоніст, ротмістр польської армії граф Юзеф Чапські.



– Не можно було дійти висновку, за яким принципом, за якими критеріями збирали групи тих, кого висилали з табору. Були змішані вік, звання, роди військ, соціальне походження, переконання політичні… (…) Ми всі сходилися у єдиному: кожний з нас гарячково чекав тієї години, коли оголосять новий список від’їжджаючих (може будеш нарешті у переліку). Називали це «ГОДИНОЮ ПАПУГИ», бо випадковість списку нагадувала нам ті картки з «пророцтвами», які папуга на ярмарках в Польщі витягав з рук шарманщика.»

Коли висилали наступну партію комендант табору підполковник Бережков багатообіцяючи посміхнувся: «Відїзжаєте туди, куди і я дуже хотів би поїхати.»

Чапський виїхав з Старобільська 12 травня в компанії іще 15 офіцерів. У загратованих вагонах знайшли напис на стіні: «висадили поблизу Смоленська».



Чапському поталанило. Його не висадили того квітневого дня, ані у Харкові, ані у Смоленську. Його повезли далі разом із 15-ма іншими бранцями. Як потім з’ясувалося, за нього просила німецька амбасада. Європейська аристократія підняла величезну бучу навколо зникнення у СРСР відомого нащадка славного роду Гуттен-Чапських. СРСР вирішило зробити союзникам приємність. Чапський опинився спочатку у таборі в Павлішевому бору, а потім – у Грязовці. У 1941-му році після «амністії» генрал Андерс призначає ротмістра Чапського уповноваженим з пошуку зниклих побратимів.



В Лондонському Музею Сікорського і досі зберігається папка із документами Чапського: списки радянських таборів праці, листи до радянських посадовців, звіти до Андерса і Сікорського, реляції колишніх військовополонених.

Усю зібрану інформацію Чапській узагальнив у записці складеній як польською, так і російською.

Він зазначав, що військовополонені, які були приміщенні у Старобільську, Козельську, Осташкові (бл. 15 тисяч) з заслання не повернулися, за виключенням 3% . Йшлося саме про тих 400, хто з усіх трьох таборів був доправлений до Грязовця. На початку квітня 1940 року майже синхронно почалося «розвантаження» трьох таборів. З того моменту про тих, хто був відправлений, не було нічого чути.

Чапському лишалося колекціонувати чутки, плітки, поголоски.



«Опитуючі тисячі військовополонених, що поверталися із всіх таборів і в’язниць СРСР, ми все ж таки не отримали жодних достовірних даних про їх місце перебування, окрім чуток з других рук:
- про пересилку на Колиму через бухту Находка 6-12 тисяч офіцерів і унтерофіцерів у 1940-му році;
- про концентрацію більш ніж на 5000 офіцерів у копальнях Землі Франца-Йосипа;
- про заслання на Нову Землю, Камчатку, Чукотку;
- про те, що у 180 км від Пьострой Дресви працювало влітку 1941-го року 630 чоловік офіцерів, бранців з Козельську; (…)
- про те, що польські військовополонені офіцери були вивезені на величезних баржах (1700-2000 чоловік) на Буксирі на північні острови, і що три такі баржі затонули у Баренцевому морі. (Тут Чапський використав дипломатичне «затонули» у реляціях про ці чутки йшлося про те, що баржі «затопили»).

Чапський визнавав, що для жодного з тих повідомлень не було достатньо підтверджень. Але був цілком переконаний, що про долю бранців радянське керівництво не могло не знати: «Ми знаємо, з якою точністю був кожний військовополонений зареєстрований, як «справи» кожного з нас із чисельними допитами були збережені у особливих папках(…), отже жоден з нас, військовополонених ані на хвилину не припускає, що місце перебування 15 000 військовополонених може бути невідомим м вищім інстанціям НКВС. (…)
Уповноважений у справах
колишніх
військовополонених СРСР
Ротмістр Юзеф Чапський
2 лютого 1942 року»

У відповідь – тиша.

28 травня 1942 року до Куйбишева, де знаходилася в евакуації польська амбасада прибув професор Станіслав Свяневич. Його звільнення з табору було сенсаційним, і не тільки тому, що радянська влада цьому чомусь дуже опиралася – Свяневич був єдиним, кого вдалося знайти із загублених бранців.



Їх транспорт був одни із останніх. 29 квітня 1940-го року їх партію відправляють до Смоленська у тюремних вагонах. Там вони знаходять напис: «Відїзд на Батьківщину – то дурниця, везуть нас до нових таборів». За Смоленськом до їх вагону зайшов один з вищих офіцерів НКВС і відділив Свяневича від інших. Професор підглядав скрізь шпаринку, що робилося на вулиці: «З тієї позиції вдалося побачити, що на площа перед колією була досить часто обставлена вартою НКВС. Моїх колег висаджували з поїзду і пересаджували до автобусів із забіленими вікнами. Автобус досить повертався за наступною партією десь за півгодини. З того зробив висновок, що колег перевозять до табору, що знаходиться досить недалеко від залізниці.»



Свяневича відвезли окремо – до смоленської в’язниці. Професор був впевнений, що його розстріляють за те, що він приховав інформацію, або звинуватять, що він – німецький шпіон. Адже він був одним з найбільших спеціалістів із тоталітарних економік і добре знав лад як імперії Гітлера, так і Сталіна.



Коли 13 квітня 1943 року Свяневич дізнався про німецьке повідомлення про відкриття Катиньських могил наступило осяяння: бранців з Козельську більше шукати не треба. Станція, де Свяневич останній раз бачив «своїх колег» називалася «Гнєздово».
Напрошувався висновок, що «розвантаження» інших таборів відбулася у подібний спосіб. Але місця поховань тих бранців не відомі.