«ҐУДЗИКИ З ХАРКОВА»

Опубліковано в "Українському тижні" із незначними скороченнями. Тут - повна версія.

«Ось два пістолети. Коли увірвуться українські бандити, ти застрелиш дітей, а потім застрелишся сама! Пам’ятай: у тебе мають лишитися три набої!»
- останню розмову батька і мами семирічний Адам підслухав випадково. «Я був страшенно злий на батька: як він міг сказати мамі, щоб вона мене та Еву застрелила!?» - пан Адам Дибчинські розповідав свою історію, крокуючи повз будівлю колишнього КДБ на київській вулиці Володимирській. Поруч дослухалася нашої розмови його сестра Ева. Вони попрощалися з батьком 14 вересня 1939 року. Через три дні у їх рідний Луцьк увійшли радянські війська. Через три місяці від капітана Адама Дибчинського прийшов перший лист. З табору НКВС у Старобільську. А навесні перестали надходити навіть листи. Син досі не може собі пробасити: «Я не хотів їхати із ним на підводі, не хотів його обійняти на прощання. Звідки я знав, що бачу його востаннє?!»

7 червня 1969 року на стіл секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста поклали кілька аркушів. Грифи – «Тільки особисто. Цілком таємно». «УКДБ по Харківській області 2 червня 1969 року був отриманий сигнал про те, що у лісі, біля селища П’ятихатки, на віддалені приблизно 100 метрів від шосе Харків-Білгород на площі радіусом приблизно 50 м. наявні численні провали ґрунту завглибшки до 70 см у вигляді прямокутників 3х6 і більше метрів. Один провал розритий на глибину 1 метра, де видно кістки і черепа людей. (…)



Здійсненими заходами були встановлені учні 5-6 класів, що мешкають у сел. П’ятихатки, які брали участь у розкопках могили і знайшли там: обручку із ініціалами «А.К.» і датою 29.VI.24; золоті коронки зубів, ґудзики із зображеннями польського герба… Встановлено, що в зазначеному місці у 1940 році УНКВС по Харківській області була захоронена значна кількість (кілька тисяч) розстріляних офіцерів і генералів буржуазної Польщі, залишки яких і були знайдені дітьми за випадкових обставин.»

Між інстанціями почалося жваве листування. Ба більше: екстраординарність питання вимагала зустрічі керівника Харківського КДБ особисто із головою КДБ СРСР – Юрієм Андроповим. В результаті тієї наради був прийнятий план ліквідації «спецоб’єкта». Для конспірації робіт був створений слідчий ізолятор із штатом у 21 одну одиницю. В розпорядження його передали чотири автомобілі: легковик «ГАЗ-69», самоскид, автоцистерну та вантажівку із буровою установкою, а іще… 13 тон їдкого натрію. Не важко відтворити розрахунки гебістів – по одному кілограму реактиву на один кістяк, адже у 112 могилах було поховано біля 13 тисяч розстріляних. Ліквідація «спецоб’єкта» мала відбуватися під виглядом будівництва навчального закладу КДБ. Сценарій був дуже простий. Докладний план поховань у Харківському КДБ був.



Досить було огородити шостий квартал колючкою у чотири нитки. Загнати техніку. Добуритися до кісток. Засипати могили їдким натрієм. Залити все водою. І трохи почекати.

Хоча сидіти, склавши руки, не було коли: «Вважаємо за доцільне роз’яснити навколишньому населенню, що в період окупації німцями Харкова каральні органи Німеччини у зазначеному місці провадили поховання без почестей розстріляних за дезертирство і інші злочини солдат та офіцерів німецької та союзних із ними армій». І далі розпис суворого обліку копій: віддруковано 4 примірника (для КДБ СРСР та його харківського управління, ЦК КПУ і Радміна УРСР), чорнетка знищена. Що це за таємниця, яку треба було і через 25 років приховувати за допомогою вищих ступенів секретності, відвертої брехні та їдкого натрія?

В одному з листів зі Старобільську капітан Дибчинські наполягав, щоб злощасну зброю від гріха подалі кинули у Стир, писав, що кохає, перепрошував за необережні слова і обіцяв швидко повернутися з полону… Але навесні 1940-го родину Дибчинських вислали. Спостережливий Адам іще вночі через вікно побачив, як до запасних шляхів Луцького вокзалу підігнали якийсь ешелон. Незабаром до них постукали енкаведісти: збирайтесь! Через кілька тижнів дороги їх висадили у безкрайому степу десь у Казахстані. Зв’язок із батьком перервався раніше. А тепер зникала надія його відновити.

13 квітня 1943 року для Дибчинських був звичайним днем. Вісток від батька не було вже більше двох років. Але до Казахстану усі вістки долітали із великим запізненням. На відміну від родини іншого польського капітана – Якуба Вайди.



Через багато років його син Анджей стане режисером і зніме фільм «Катинь». День 13 квітня 1943 року Анджей Вайда пам’ятає досконало, як і всі, хто перебував в окупованій німцями Польщі. «Напевно, той момент, коли читають катинський список. Бо це було найстрашніше: ті жінки, які завмерли під гучномовцями на вулиці: чи вже сьогодні прозвучить його прізвище, чи завтра? Чи прозвучить, чи ні?» - саме цю сцену свого фільму пан Вайда вважає найбільш особистою, бо його мама – Анєля – так само на вулиці дослухалася того радіоповідомлення.



«З Смоленська повідомляють, - йшлося у повідомленні - що місцеве населення вказало німецьким владним установам місце таємних масових страт, здійснених більшовиками, де ГПУ винищило 10 000 польських офіцерів. Представники німецької влади вирушили до місцини Косогори, у колишню радянську здравницю, що розташована у 16 кілометрах на захід від Смоленська, де і зробили жахливе відкриття. Вони виявили братську могилу 28 метрів завдовжки і 16 метрів завширшки, в якій були зариті у 12 пластів 3 000 трупів польських офіцерів. Вони були у повному військовому обмундируванні, деякі зв’язані, у всіх були пістолетні рани у потилиці. Упізнання трупів не завдасть великих утруднень, оскільки вони знаходяться у стані муміфікації внаслідок особливостей ґрунту, а також через те, що більшовики залишили на тілах особисті документи. Вже сьогодні встановлено, що серед вбитих знаходиться генерал Сморавінський з Любліна. Офіцери перебували спочатку у Козельську під Орлом, звідки у лютому-березні 1940 року були перевезені у вагонах для скота під Смоленськ, а звідти на вантажівках у Косогори, де більшовики їх всіх перебили». Від наступного дня у повідомленнях все частіше звучала інша назва урочища Косогори – Катинь, співзвучне польському і українському «кат», «катівня». Потім диктор читав довгий список закатованих.



«У тих списках було прізвище – Вайда. Але Кароль, натомість також капітан. Збігалося звання, збігалося прізвище, ім’я було іншим. Отже чи був то наш батько, чи ні – у тому ми вагалися. Але мама вважала, якщо ім’я інше, то має бути хтось інший. Були вагання. Бо те все – як з неба впало! – згадує пан Вайда, - Якщо Геббельс за всім тим стоїть, за катинським вбивством, то був такий момент, коли всі думали: може це німці зробили?! Ми усвідомлювали, що вони робили. Ми бачили, що коїться на вулицях, всі ті екзекуції, концтабори – все це було в нашій свідомості. Що робилося по той бік радянського кордону – того ми не знали. Але в короткому часі зорієнтувалися, що цим разом не німці брешуть! Цим разом вони кажуть правду».

Було чого вагатися. Німці звозили в Катинь журналістів, лікарів, і навіть просто робочих з усієї Європи. Віленський літератор Юзеф Мацкевич був серед них. На місці подій він інтуїтивно відчув, що щось тут не так. Із цим питанням він підійшов до одного із співробітників польського Червоного Хреста, який працював на ексгумації. «Насамперед – невірна цифра!» - відповів той. Німецька пропаганда на той момент обходила цей факт. Але у остаточному звіті було чітко сказано про 4 143, знайдених у семи могилах. Іще близька сотні лишилися лежати непорушно у найменшому, восьмому похованні. Отже, у Катині знайшлися неповних 4,5 тисячі. Але на широких просторах СРСР без вістей зникло біля 22-25 тисяч. Де решта?

До кінця 1943 року Смоленськ був визволений від гітлерівців. І у Катині почала працювати радянська комісія під керівництвом академіка Миколи Бурденка. СРСР іще в квітні звинуватив німців у брехні, і тепер знову на цьому наголосила: «Спеціальна Комісія перевірила і встановила на місці, що на 15-м кілометрі від м. Смоленська по Вітебському шосе в районі Катинського лісу, що також відомий як «Козьї Гори», в 200-х метрах від шоссе на південний захід у напрямку до Дніпра, знаходяться могили, в яких зариті військовополонені поляки, що були розстріляні німецькими окупантами. (…) Загальна кількість трупів за підрахунками медичних експертів становить 11 тисяч».

Але чому Комісія Бурденка каже про 11 тисяч?! І знову ніхто нічого не розумів. Ті, хто дослухався німецьких повідомлень вважали, що у Катині лежать тількі в’язні Козельського табору. Але дехто припускав, що у Катинь на розстріли звозили поляків і з другого – Старобільського - табору, та з третього – в Осташкові. Їм заперечували: в останньому перебували у великій кількості поліцейські, а жодного поліцейського мундиру у Катині не знайшли. Натомість знайшли 1650 листів, 1640 листівок та 80 телеграм. Усі без виключення – із Козельськом в адресі. І датами 1939-1940 років. Проте СРСР стояло на своїй позиції: у катинських розстрілах винні нацисти, і навіть намагалися ці звинувачення долучити до решти у Нюрнберзі.

Війна закінчилася. СРСР і Народна Польща вправлялися у обмінах населенням. У 1946-му Дибчинські поверталися, але не до рідного Луцька, а невідомо куди: кудись далі, на захід. І так само не знали, що з батьком. Анєля Вайдова, хоч і не мала їхати кудись у невідоме, також не знала, що з її чоловіком.

"Поволі почали вертатися всі… - згадує пан Вайда, - Ті, хто були в Англії верталися, приїхали ті, котрі були в польській армії, з тих, що не зміг долучитися до армії Андерса… Ми все більше переконувалися, що наш батько помер… Але мама собі тішилася оманою, мама померла у 1950-му році і все ще сподівалася, може якесь чудо станеться. Але чуда жодного не сталося. Значно пізніше я довідався, що решта таборів були винищені в інших місцях. І що мій батько був замордований в Харкові, у підвалах НКВС».



13 квітня 1990 року, рівно через 50 років після початку розстрілів та день-у-день, коли поляки вперше почули зловісне повідомлення німецького радіо, СРСР офіційно визнало факт знищення поляків органами НКВС.

З під архівного пилу, як з попелу, почали з’являтися документи, листування між адміністрацією таборів та ГУЛАГом, списки етапів, звіти про те, скільки розстріляно того чи іншого дня.
24 квітня 1940-го року до Харкова прибув транспорт із Старобільська. 260 чоловік. Ночі вже були короткі. А треба було встигнути за ніч. В середньому, на одну людину витрачали 1 хвилину 48 секунд.

Ще було кого допитувати. У червні 1990-го року ветеран НКВС Мітрофан Сиромятніков давав пояснення слідству: «Приблизно у травні 1940-го року у внутрішню тюрму НКВС почали прибувати великі групи польських військовослужбовців. У тюрмі вони знаходилися небагато часу: день-два, а інколи і декілька годин, після чого їх відправляли у підвал НКВС і розстрілювали. Після розстрілів трупи поляків вантажили на автомобіль і відправляли у лісопарк, у вказане мною місце поховань». Колишній старший по корпусу Сиромятніков повідомив і інші подробиці: як у вантажівки складували суворо по 25 тіл, як під час поховання тіла посипали якимось білим порошком, щоб вони швидше розкладалися, як у 1941-му перед наступом німців підірвали той підвал Харківського НКВС, де розстрілювали.



Тут мушу відступити від стилю. Я вперше прийшов на місце поховання вже після того, як був збудований меморіал. Але у відстані між могилами і сьогодні вгадуються і «траєкторія», і габарити тієї вантажівки. Тут у лісі вона робила широке коло. З борта у могили викидали тіла: 3810 поляків, близька 9000 українців, росіян, євреїв. Серед тисяч прізвищ я шукав знайомі імена двох капітанів: Адама Дибчинського та Якуба Вайди. На типових табличках були позначені цивільні професії загиблих тут польських офіцерів – адже більшість з них була резервістами: лікар, агроном, співак, професор права, професор біології, знову лікар, вчитель, вчитель, вчитель… Вісім вчителів під ряд. Читання цих табличок дарма не проходить: раз у раз питаєш у себе чим вони завинили?



«Виходячи з того, що всі вони є закоренілими, невиправними ворогами радянської влади, НКВС СРСР вважає за необхідне: справи 14 700 чоловік колишніх польських офіцерів, чиновників, поміщиків, поліцейських, розвідників, жандармів, осадників і тюремщиків, що знаходяться у таборах військовополонених; а також справи заарештованих і тих, хто знаходиться у в’язницях західних областей України та Білорусії в кількості 11 000 (…) розглянути в особливому порядку, із застосуванням вищої міри покарання – розстрілу.» - на цьому документі Сталін розмашисто розпишеться синім олівцем. Це потім майже дослівно перенесуть до Протоколу №13 Політбюро ЦК КПРС від 5 березня 1940-го року. Сталін помре день-у-день рівно через 13 років. Збіг? Прокляття?
Адам і Ева Дибчинські попрощалися із батьком 14 вересня 1939 року. Вони дізналися, де він похований минулої осені, майже день-у-день, рівно через 70 років. Врешті-решт завдяки тим проклятим ґудзикам.






ФОТО
1. Анджей Вайда під час інтерв’ю. Фото Віктора Сінкевича
2. Якуб Вайда, з особистого архіву А. Вайди
3. Сторінка із списком загиблих в Катині, серед яких капітан Кароль Вайда.
4. Кадр з фільму «КАТИНЬ»
5. Повідомлення П.Шелесту від 7 червня 1969 р. Архів СБУ
6. План поховань. Архів СБУ
7. Протокол Політбюро ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 року.
8. Ексгумація поховань у Харкові. Музей Катинський
9. Гудзики з Харкова