четвер, 15 квітня 2010 р.

ДВА КАПІТАНА



ПРОДОВЖЕННЯ. Тут - 2 частина. Тут - початок.

«Ось два пістолети. Коли увірвуться українські бандити, ти застрелиш дітей, а потім застрелишся сама! Пам’ятай: у тебе мають лишитися три набої!»
- останню розмову батька і мами семирічний Адам підслухав випадково. «Я був страшенно злий на батька: як він міг сказати мамі, щоб вона мене та Еву застрелила!?» - пан Адам Дибчинські розповідав свою історію, крокуючи повз будівлю колишнього КДБ на київській вулиці Володимирській. Поруч дослухалася нашої розмови його сестра Ева. Вони попрощалися з батьком 14 вересня 1939 року. Через три дні у їх рідний Луцьк увійшли радянські війська. Через три місяці від капітана Адама Дибчинського прийшов перший лист. З табору НКВС у Старобільську. А навесні перестали надходити навіть листи. Пан Адам мені жалівся: «Я не хотів їхати із ним на підводі, не хотів його обійняти на прощання. Звідки я знав, що бачу його востаннє?!»



Потім, в одному з листів зі Старобільську капітан Дибчинські наполягав, щоб злощасну зброю від гріха подалі кинули у Стир, писав, що кохає і перепрошував за необережні слова і обіцяв швидко повернутися з полону… Але навесні 1940-го родину Дибчинських вислали. Спостережливий Адам іще вночі через вікно побачив, як до запасних шляхів Луцького вокзалу підігнали якийсь ешелон. Незабаром до них постукали енкаведісти: збирайтесь! Через кілька тижнів дороги їх висадили у безкрайому степу десь у Казахстані. Зв’язок із батьком перервався раніше. А тепер зникала надія його відновити.

13 квітня 1943 року для Дибчинських був звичайним днем. Вісток від батька не було вже більше двох років. Але до Казахстану усі вістки долітали із великим запізненням. На відміну від родини іншого польського капітана – Якуба Вайди. Через багато років його син Анджей стане режисером і зніме фільм «Катинь».



День 13 квітня 1943 року Анджей Вайда пам’ятає досконало, як і всі, хто перебував в окупованій німцями Польщі. «Напевно, той момент, коли читають катинський список. Бо це було найстрашніше: ті жінки, які завмерли під гучномовцями на вулиці: чи вже сьогодні прозвучить його прізвище, чи завтра? Чи прозвучить, чи ні?» - саме цю сцену свого фільму пан Вайда вважає найбільш особистою, бо його мама – Анєля – так само на вулиці дослухалася того радіоповідомлення.



«З Смоленська повідомляють, - йшлося у повідомленні - що місцеве населення вказало німецьким владним установам місце таємних масових страт, здійснених більшовиками, де ГПУ винищило 10 000 польських офіцерів. Представники німецької влади вирушили до місцини Косогори, у колишню радянську здравницю, що розташована у 16 кілометрах на захід від Смоленська, де і зробили жахливе відкриття. Вони виявили братську могилу 28 метрів завдовжки і 16 метрів завширшки, в якій були зариті у 12 пластів 3 000 трупів польських офіцерів. Вони були у повному військовому обмундируванні, деякі зв’язані, у всіх були пістолетні рани у потилиці.



Упізнання трупів не завдасть великих утруднень, оскільки вони знаходяться у стані муміфікації внаслідок особливостей ґрунту, а також через те, що більшовики залишили на тілах особисті документи. Вже сьогодні встановлено, що серед вбитих знаходиться генерал Сморавінський з Любліна.



Офіцери перебували спочатку у Козельську під Орлом, звідки у лютому-березні 1940 року були перевезені у вагонах для скота під Смоленськ, а звідти на вантажівках у Косогори, де більшовики їх всіх перебили». Від наступного дня у повідомленнях все частіше звучала інша назва урочища Косогори – Катинь, співзвучне польському і українському «кат», «катівня». Потім диктор читав довгий список закатованих.



«У тих списках було прізвище – Вайда. Але Кароль, натомість також капітан. Збігалося звання, збігалося прізвище, ім’я було іншим. Отже чи був то наш батько, чи ні – у тому ми вагалися. Але мама вважала, якщо ім’я інше, то має бути хтось інший. Були вагання. Бо те все – як з неба впало! – згадує пан Вайда,



- Якщо Геббельс за всім тим стоїть, за катинським вбивством, то був такий момент, коли всі думали: може це німці зробили?! Ми усвідомлювали, що вони робили. Ми бачили, що коїться на вулицях, всі ті екзекуції, концтабори – все це було в нашій свідомості. Що робилося по той бік радянського кордону – того ми не знали. Але в короткому часі зорієнтувалися, що цим разом не німці брешуть! Цим разом вони кажуть правду».



Було чого вагатися. Це було схоже на грандіозну пропагандистську акцію. Розділяй і володарюй – німці добре пам’ятали цей принцип. Вони прагнули вбити клін між союзниками: британцями, американцями, поляками та СРСР. Німці звозили в Катинь журналістів, лікарів, і навіть просто робочих з усієї Європи.




Серед них був і Леон Козловський. Колишній професор археології Львівського університету, бувший прем’єр-міністр Польщі. Його, як і більшість високо посадовців, заарештували, вже на 9-й день радянізації Львова. Потім його доправлять до Луб’янки. У 1941-му році відпускають за амністією, згідно акту Сікорського-Майського. Він зникає, якимсь дивним чином переходить лінію фронту і здається німцям. Тепер він стояв на краю могили, у якій міг би опинитися сам.



Віленський літератор Юзеф Мацкевич також був у Катині. На місці подій він інтуїтивно відчув, що щось тут не так. Із цим питанням він підійшов до одного із співробітників польського Червоного Хреста, який працював на ексгумації. «Насамперед – невірна цифра!» - відповів той. Німецька пропаганда на той момент обходила цей факт. Але у остаточному звіті було чітко сказано про 4 143, знайдених у семи могилах. Іще близька сотні лишилися лежати непорушно у найменшому, восьмому похованні. Отже, у Катині знайшлися неповних 4,5 тисячі. Але на широких просторах СРСР без вістей зникло біля 22-25 тисяч. Де решта?



Немає коментарів:

Дописати коментар