вівторок, 28 квітня 2009 р.

ЛОНДОН. НА ПЕРШИЙ ПОГЛЯД



Нарешті звітую про новорічні канікули у Лондоні. Welcome!




Летіти було нецікаво. Під крилом - суцільні хмари. Трохи Польщі у одному просвіті. Трохи Німеччини – у іншому. Коли хмари розвіялися, під літаком були Нідерланди. Земля нарізана прямокутниками. Польдери. Канали. Вітряки.
Європа закінчилася несподівано і швидко.



Ла-Манш. Або Інглиш Ченел. За кілька століть обидва береги протоки так і не домовилися, як її називати.

Над нами – одночасно кілька десятків літаків! Під нами – цілі каравани суховантажів і балкерів.

Літак почав завалюватися спочатку на ліве крило, а за кілька хвилин – на праве.
Ми летіли над Британією. Вже з повітря впадало у вічі: машини їдуть не по тій стороні! Пейзаж справляв враження неймовірно окультуреного. Здавалося, що уся країна – суцільний парк. Дерева посеред поля, огородженого невисокою кам’яною крепідою. Гайочки, старовинні садиби, поля для гольфа. І вівці. Сучасна Британія асоціювалася у мене із потужними банками і надсучасними медіа. Я якось не був готовий спостерігати цю пастораль...

Гатвік. Південний термінал. Він разів у вісім більший за наш Бориспіль. А десь же ж є і Північний!? Як тут знайти вихід? До нашого київського табунчика приєднувалися американці у трусах, японці у панамках і інша адекватніша у одязі публіка (грудень взагалі-то). Оминаючи цей натовп, я мусив орієнтуватися на написи. Їх було більш ніж досить. Одна стрілка пропонувала рухатися праворуч громадянам UK, USA, EU та Швейцарії. Решті світу (так і було написано) пропонували рухатися у дещо іншому напрямку. Я й пішов. Коли підходив до черги на паспортний контроль, на місці було тільки два офіцери. За кілька секунд, мабуть, з повітря матеріалізувалося іще сім-вісім. Мені трапився хемінгвеївської зовнішності персонаж. Він був дуже приязний. А я був у напівстресовому стані – то була перша людина, з якою я мав порозумітися англійською. Бо до цього такої потреби не мав. Або мав поруч перекладача. “Хем” задав кілька формальних питань. Я зрозумів його. Він – о, диво! – зрозумів мої відповіді. Ніби всі мислимі звичні питання мали закінчитися. І мовна екзекуція – так само. Аж тут “Хем” вирішив задовольнити свою цікавість і виявити додаткову увагу до моєї скромної персони: “А ваші друзі британці чи українці?” “Собака!” – видохнув я подумки, перш ніж зрозумів суть питання, а в голос промовив: “Українці!” І отримав паспорт, посмішку і побажання удачі.

Мене ніхто не зустрічав. Власне, я не чекав оркестру і червоного килимка. Просто ми домовилися із Євгеном, що він мене зустріне. Я стояв у вестибюлі під новорічною ялинкою, думав, що мало схожий на Санту, і дещо нервував. Євгена не було.
У дипломатичний час Євген уклався. Довго паркувався. Уявляєте, ЯК я був радий його бачити?! Через кілька хвилин блукання паркінгом ми зупинилися. “Ось моя машина!” Я повернувся і побачив, хоч і не найновішої моделі, але цілком пристойний “Ягуар”. “Ні фіга собі на ВВС зарплати!” – подумалося... Дійсність виявилася менш екзотичною: поруч був припаркований вишневий “Форд-фокус”. “Моя вішньовая дєвятка” – проспівав Євген, і ми витратили ще якийсь час, аби не мати клопоту із чужим “Ягуаром”.
Сидіти на місці водія і не мати перед собою керма – то дещо своєрідні відчуття. Ще й їхати зустрічною смугою. Усі маневри – у дзеркальному відображенні. Аліса в Задзеркаллі. На дорогах – Букінгемський палац на прогулянці: всі дуже ввічливі, на кожному перехресті пропускають одне одного, і потім роблять одне одному ручкою “дякую”! Цікавим було все: дорожня розмітка, пейзажі, будинки, написи... У одному з районів напис “Публічна бібліотека” трапився разів з надцять. “Ізвєнітє пожалуйста, как пройті в бібліотеку?” Як-як? Позаяк покажчики бачиш – то й іди!

У перший день ми гуляли районом, у якому живе Женя з Мариною. Читається – Бекхем. Пишеться – Бекенхем. 25 хвилин на електричці від центру Лондона. Дуже симпатичне таке сільце! :) Мене вчили відрізняти хороший район від поганого. У хорошому обов’язково є мережевий універсальний магазин – Waitrose або Marks&Spenser (останній був перейменований нами на “Маркс енд Енгельс”). На Хайстрит – банки, магазини одягу, агенція з нерухомості. У поганому районі – ломбарди та “казіно”. І у поганому районі на вулицях повно недопалків. Бекхем – хороший район.

Маса етнографічних спостережень. На вулиці +3. Дорослі бігають по вулицях (спортом займаються) у трусах та футболках! Діти грають у футбол так само!!! Взагалі – одягаються хто як. Надто легко як для цієї пори. Кількість дівчат і жінок у сукнях і без шкарпеток (у мороз!!!) – поза усіляким розумінням! Британці взагалі холодів не бояться. В старих будинках – одинарні шибки!!! І опалення вмикають тільки тоді, коли перебувають вдома.

Щоправда, морозостійкі не тільки британці, а й місцева флора. У грудні у парках все цвіте: примули, магнолії. Де інде трапляються юки та пальми. У огорожі собору Святого Павла на Новий рік бачив квітучу троянду. Білки сірого кольору і нахабні неймовірно. Старша дитина Євгена – Машка – у свої 5 років страшенно їх боїться. Коли білки бачать Машку із печивом – займаються бандитизмом. Хічхок відпочиває! Але. Усі білки країни є власністю Її Величності, охороняються законом і тому забули всякий острах! Як тим британцям вдається після цього прищепити дітям любов до природи – загадка! Біля ставка у парку табличка: “Не годуйте гусей – вони гадять!” Правда. У парках на лавочках інші таблички – меморіальні : людина помирає і на пам’ять про неї в улюбленому куточку парку ставлять лавочку. На лавочці часто можна побачити квіти чи віночки. І у парку НЕМА лавочок без таких табличок. Поруч із парком, над готичною дзвіницею місцевої церкви гордо майорить величезний прапор Англії...



З Чарінг-Кросського вокзалу я вийшов на Стренд і на мить замислився: іти праворуч чи ліворуч? Побачив колону Нельсона, і за хвилину опинився на Трафальгарський площі, а потім завернув до Темзи. Сходинки пішохідного Голден Джубілі Брідж мили з милом. Чи з шампунем. Тобто з чимось таким, що створювало багато піни і справжні пішохідні пробки. Адже тих, хто як і я прагнув побачити головний, класичний вид на Британський парламент, було більш ніж досить.



Вестмінстерським мостом їхав даблдекер. У сонячну доріжку на Темзі впливав якийсь катер. Над всім тим відбивав чверті Біг Бен. Британія!
На Саутбенку біля “Лондонського ока” юрмилися охочі до яскравих видовищ.
Скрізь юрму намагалися просочитися бігуни, велосипедисти та я, грішний.



Я перебрався-таки назад у Вестмінстер, і нарешті дістався парламенту!
Це без перебільшень чи не найфотогенічніша споруда! Але навколо нього просуватися хіба не складніше, аніж біля того чортового колеса на протилежному березі.



Європейці тримаються за звичкою праворуч. Британці мають таку саму давню звичку триматися лівого боку.



Європейці ідуть назустріч британцям, і тихо шизіють: чого це на них пре купа люду?! Конфлікт традицій! Британці пересуваються з такими ж виряченими від пильності очима (аби не налетіти на когось із здичавілих європеоїдів). Але на обличчі емоцій – ніц! Лише стримане “соррі-соррі-соррі” луна’ навкруги...



Біля парламенту стоять бобі. Може їх і поставили для охорони, але насправді вони працюють фотомоделями.



Вестмінстерське абатство так само, як і Парламент обложений ордами туристів. Я завернув у якийсь провулок біля бічного входу до абатства і Вестмінстерської школи. Там не було жодної людини, і жодної машини. Тихе, майже мертве місто...



Ми з Євгеном домовилися зустрітися на Стренді. Я побіг Уайтхолом назад до Трафальгарської площі. І примудрився проскочити славетну Даунінг-стріт. Така вона маленька та непоказна...



Під колоною Нельсона був перекритий рух: демонстрація протесту проти комуністичного режиму Китаю. Попереду рухається оркестр і грає щось пентатонічно-патетичне. З розодягнених у кімоно оркестрантів – 2-3 обличчя китайські, решта – типові британці. Включно із афробританцями. Персонажі студентського вигляду роздають туристам листівки із інформацією про порушення прав людини у Піднебесній. Хто виний – зрозуміло. Що робити – не пишуть. Щось воно мені нагадує... Але музика хороша. Така собі музикальна пауза у дорожньому русі. І всі задоволені. Окрім автомобілістів, звичайно.



Нарешті зустрівся з Євгеном. Блукаємо Сохо і Ковентгарденом. Вчасно згадали, що завтра – Новий рік і треба ще до магазину встигнути...


Далі буде про британські магазини, Британський музей, британський новий рік, британські трупи у новорічну ніч та про британських оленів у Річмондському парку...

пʼятниця, 17 квітня 2009 р.

ІЩЕ ПОЛЬСЬКА НЕ ЗГИНЕЛА!


Для тих, хто чогось не знає. З 16 лютого аж по 23 я був у Польщі на запрошення Міністерства закордонних справ РП. Наша команда готує фільм про Катинську трагедію. От для того, аби зібрати максимум інформації (кінохроніку, документи, інтерв’ю істориків, родичів загиблих і т.п.) ми і вирушили до Варшави.

Отже, це було так.

Дідько його знає, чого це нас понесло до Варшави поїздом. Він виявився контрабандистським.

За ніч кілька жіночок з-під Ковеля та дебелі хлопи із Української та Польської митної служб разів з чотири розібрали і зібрали вагон, у якому ми їхали. Жіночки робили це швидко, вправно, на ходу. Практично із закритими очима (глупа ніч все-ж-таки!). Хлопці – навпаки: на зупинці (загалом майже чотири години), повільно, не кваплячись зазираючи у всі шпаринки. З шпаринок витягли, мабуть, кілька тисяч пачок цигарок. Після того, як митники все те конфіскували, і поїзд, нарешті, рушив далі, жіночки іще раз розібрали-зібрали наш вагон, переховуючи те, що митники так і не знайшли під час обшуку.

Очевидно, що після нічного атракціону у Варшаву ми приїхали в дещо розібраному стані.

Це мій номер :) Нас поселили у тризірковому “Ібісі” на Мурановській (5 хвилин пішки від Ринку Нового Міста). 0,5 години на поселення і душ (не пам’ятаю чи був сніданок, здається, не було), і ми помчали до пана Анджея Вайди, брати інтерв’ю.


Вайда – всесвітньовідомий режисер, оскарівський лауреат і просто дуже приємна людина. Він був чарівний: аристократична жестикуляція, інтонації і паузи... На інтерв’ю прийшов у фірмовому шалику Берлінського кінофестиваля... Виявилося, що це його перше велике інтерв’ю на Катинську тематику. Зазвичай, з ним спілкувалися

на цю тему виключно для новин, 3-5 хвилин – інтерв’ю, 25 секунд – в ефірі...

Вже о 13:00 на нас чекав пан міністр Анджей Пшевознік. Сказати чесно, десь посередині його оповіді я почав куняти... Безсонна ніч нарешті далася взнаки. Нащастя, інтерв’ював міністра не я, а Олексій Бобровніков (автор сценарію). Бо інакше – бути міжнародному скандалу: український журналіст заснув під час інтерв’ю польського високопосадовця. :)

У перший день ми відпрацювали досить оперативно. Нарешті пішли їсти і оглядати місцеві цікавинки. Аня (наш перекладач) привела нас до закладу, який має затишну назву “Запічок” і великий асортимент вареників (по-польську – “піроги”, із наголосом на “О”). Але справжній шедевр польської кулінарії – то журек, кислуватий супчик із смаженими ковбасками. Лише тільки після журека, пирогів та пива ми змогли належно сприйняти архітектурні принади Варшави.

Вранці, коли ми приїхали, то Варшава здалася цілком радянським містом. Сіре. Похмуре. Дурнуваті графіті на кожній залізничній будці. Такої кількості графіті я не бачив ніде. Мабуть, у Польщі дуже багато дешевої фарби у аерозолях. Владі було б варто ввести на її продаж обмеження до 21 року. Бо країну жаль.

Видався прекрасний тихий, синій вечір. Ми пройшлися скрізь Барбакан... до Ринку Старого Міста, повз Святого Яна... вийшли до Королівського замку і далі пішли гуляти Краківським передмістям... Варшава зачарувала...

Все те було відновлене після війни від самих фундаментів. У це не дуже віриться, але так є.

Але останнім часом у центрі Варшави з’явилося кілька цілком симпатичних хмарочосів. Через це польська столиця трошки нагадує Чикаго. Але то їй личить. Є кілька дуже цікавих нових будинків. Мені дуже сподобалася торгова галерея біля вокзалу “Варшава-Центральна”.

Сама залізниця, до речі, захована під землею. Це має для міста і свої переваги (очевидні). І свої недоліки. Для пасажирів. На перонах, нажаль, не фіалками пахне...

Під кінець першого дня ми окупували (годинки на три) триповерховий книжковий магазин “Трафік”.

Книжки – то окрема розмова. Лише у центрі Варшави я нарахував десь 25 книгарень. Деякі – на кілька поверхів. Поляки там живуть. Сидять просто на підлозі у книгарні, щось вподобане читають... І навіть не тільки книжки, а й газети і журнали (що у нас, наприклад, не дуже прийнято). Взагалі, поляки читають у транспорті, кав’ярнях – де тільки можна.

Потяг до друкованого слова якийсь абсолютно неймовірний! Але знов до книгарень.

Історичної літератури дуже багато. Обов’язково – полиця книжок про Папу Яна Павла ІІ. Обов’язково – полиця про “Солідарність”. Обов’язково – полиця про Катинь. Багато польських гербовників і геральдики взагалі... Величезна кількість класних фотоальбомів. Бобровніков купив собі альбом про американських індіанців і був від того у абсолютному захваті.

Мені навіть цікаво: як то так - поляків менше, ніж українців, а книжок у них видається і продається у кілька разів більше!

Накупив літератури по темі нашого фільму, томів 15 (а можна було б іще стільки ж). А собі – популярну біографію Хмельницького та роман Хмелевської, аби практикуватися у ензику... Хотів ще купити книжок Шклярського про пригоди Томека (одна з найкращих книжок мого шкільництва), але зауважив, що ящик із книгами вже важчий, ніж ящик із нашим освітлювальним обладнанням... Якось наступного разу дитячу літературу купуватиму...

Громадський транспорт. Маршруток нема. Велике щастя. Автобуси ходять за розкладом. На кожній зупинці все те написане: маршрути, інтервали... і всього того дотримуються. Мінус – надзвичайно “ароматні” бомжі, які хотіли плювати на все. Натомість плюс - дуже ввічливі контролери. На метро, автобус і трамвай – одна ціна і єдиний квиток. Неймовірно зручно. Тижневий проїздний на всі види транспорту коштує щось близька 32 злотих – десь 75 гривень. Ніби дорого. Але якщо порівняти із Лондоном – якраз ціна проїзного на 1 день :)

Щоправда, всі ті курсові штуки я протягом усієї поїздки не міг собі збагнути-второпати. Ми приїхали – за злотий у обмінках давали 4 гривні. Наступного дня, чи через день – 3 гривні за злотий... Потім – майже дві. Справа в тому, що злотий у той тиждень увійшов у справжнє піке. Це була одна з головних тем обговорення у польській пресі і Сеймі. До речі, там така сама (як і в Україні) історія із кредитами – із тією різницею, що прив’язка банківських кредитів була не до долара, а до швейцарського франка. Але на відміну від українських ЗМІ – польські не б’ються у істериці, пересипаючи факти емоціями і сумнівної якості епітетами а повідомляють про все сухо, конкретно, комфортно для розуміння. Взагалі – теленовини дуже динамічні і інформативні. Завдяки цьому (мені так здалося) загальний настрій поляків більш спокійний, а слово “криза” особливо не чути...

Про ціни. Попоїсти у Варшаві коштувало від 19 до 50 злотих. Тобто ціни цілком київські. Проїзд у транспорті, як я вже казав, дещо дорожчий. Про аренду житла не знаю – не питав, а на бензин – не зауважив. А от розпродажі у торгових галереях – то справжня халява. Скажу чесно, часу вештатися по магазинах не було зовсім. Тому враження я склав від “Мануфактури” у Лодзі та “Аркади” (чи “Аркадії”) у Варшаві. І там, і там ми перечікували годинну паузу між інтерв’ю. “Вбивали” час. Так от. Цілком пристойний светр “ноунейм” – 20 злотих. У “Спрінгфілді” – бл. 40! Джинси – 100, кросівки – 120-130. Перерахуйте все те навіть по 3 гривні за злотий, і все одне вийде надто дешево, аби бути правдою! А вибір – у рази більший, ніж у київському “Каравані”! Тож – всі на шопінг у Польщу!

Окрема історія – зустрічі із українцями.

На вівторок домовився зустрітися із Вахтангом Кіпіані, він був на стажуванні у Варшаві. Домовляємося про зустріч, Вахтанг каже, що до нас приєднається іще й його приятелька: “Ти, між іншим, можеш її знати: вона у Харкові працювала!” На зустріч приходить Інна Ахтирська – і у нас обох починається істерика. Ми працювали разом у одній редакції, я зберіг до неї велику симпатію, попри її переїзд до Києва два роки тому. Саме вона вчасно злила мені кілька потрібних телефонних номерів, завдяки яким я опинився у “Великих Українцях” на “Інтері”. А потім ми десь на рік втратили зв’язок – виявилося, що вона навчається у Польщі... Обнялися, розцілувалися, а потім іще зустрічалися ще й другий раз. Вже без Вахтанга. “Кузнєц нам нє нужен!” :) Потім у готелі випадково зустрівся із істориком Андрієм Портновим, який страшенно поспішав на літак. І не зустрівся із іншим істориком і моїм давнім приятелем Володею Маслійчуком. Хоч той, як потім з’ясувалося, теж зупинявся у тому ж самому готелі. Потім мав зустрітися із Романом Кабачім (з “Українського тижня”), статтю якого про Варшаву я намагався використовувати у якості путівника... Але той хлоп десь по приїзді у Варшаву загубився...

Іще одна історія – нові знайомства. Вони всі були надзвичайно приємні: і професор Свяневич, і професор Рігер, і наша перекладач Аня Кертичак, і історик, журналіст-радійник, наша права і ліва рука в контактах із науковими установами Польші Тадеуш Іванскі – і багато інших людей, з якими нас звела ця поїздка...

Але у порівнянні із знайомством у Лодзі з родиною Ланге – пані Казимирою та паном Янушем – решта знайомств просто тьмяніло... Коли ми приїхали до Лодзі, нас просто підхопила цунамі доброзичливості та ентузіазму! До родини Ланге приєднався археолог професор Гура, і після чаю вони розтягли нашу групу по різних кутках, і виплеснули на нас купу інформації про місцеві родини Катинські, про свої поїздки до Катині та Харкова, і багато чого ще для нас цікавого! Але після години такого інформаційного шквалу ми почувалися трохи ошелешеними! До першого інтерв’ю була ще година, тому нас повели на екскурсію до Мануфактури Познанського, яку переобладнали на торговий і розважальний центр.

Загалом Лодзь дуже нагадує наш Дніпропетровськ чи Харків років 7-8 тому. Тільки із неоготичним костьолом посеред міста. І якби не подружжя Ланге – то це місто запам’яталося мені значно менше! А ввечері пп. Ланге із Польським МЗС нам влаштували вечерю у дуже симпатичному ресторанчику на Пьотрковській. Ми спробували якісь такі ковбаски із смаженою квасолею... Але то не так важливо... Бо ми (я, принаймні) почувалися не досить затишно. Справа у тому, що ресторан досить високого рівня (я ніде більше не бачив таких вправних, ненав’язливий і уважних офіціантів)! Всі чоловіки навколо, знаєте, були у костюмах із краватками, жінки – у відповідному до рівня зустрічі вечірньому вбранні... І ми... в розтягнутих светрах та джинсах! То ж, очевишче, наш вигляд суперечив дрес-коду закладу і контрастував із його шикарним інтер’єром та вишуканим вбранням оточуючих. Я особисто тим дещо переймався. Можливо я б тим переймався навіть більше, але ми вже досить втомилися через переїзд з Варшави, інтерв’ю та зустрічі... Тож іще сильніше тим перейматися – просто вже не вистачало сил! Щоправда, наш вигляд все ж таки став предметом дружнього жарту пані Ланге: мовляв, сподівається бачити нас у Лодзі іще, але вже у краватках... Виявилося, що у пакетах із сувенірами, які вручив нам пан Ланге окрім фотоальбому та інших приємних дрібничок була ще й краватка із символікою Лодзі. Було дуже приємно!

Взагалі, для багатьох поляків було дуже дивним, що українське телебачення цікавиться цією темою. Ми чули дуже багато приємних слів, навіть інколи – захват, і нам намагалися сприяти в усьому.

А тому, коли ми вже поверталися до України, то у мене особисто було відчуття, що я й не був за кордоном!

Люди надзвичайно доброзичливі.

Мовного бар’єру практично не було. Десь до кінця тижня польську більш-меньш добре розуміли всі у нашій групі. На якомусь етапі спілкування, деякі поляки з’ясовували, що вони розуміють українську і не потребують перекладу. Потім Аня сказала, що це була найліпша з груп, яку їй доводилася супроводжувати, адже у неї практично не було роботи! :) Окрема картинка: практично безкінечний діалог нашого українського оператора Віктора із нашим польським водієм Даріушем на якомусь неймовірному польсько-українському суржику!!!

У мене, щоправда, вийшов казус у одній варшавській кав’ярні. Я щось собі замовив, а офіціант вирішив дещо уточнити. І якщо з лексикою навколоісторичною у мене вже було все більш-меньш гаразд – то тут я сів на мовну мілину! Я його не розумів! Прийшлося пробурмотіти, що я не дуже добре розумію по-польську... Після переходу на англійську з’ясувалося, що йшлося про те, чи хочу я більш гостру страву, чи менш перчене... Елементарно!

Тобто у всьому – практично суцільний позитив!

Для себе з позитиву відзначаю, що практично всі зустрічі були проведені (одне інтерв’ю злетіло, проте два інших додалися) і вся необхідна інформація була зібрана, а більшість матеріалів – знайдена. Тож план поїздки виконаний не на 100, а на всі 120%! Через що почуваюся не тільки редактором фільму, а й у певному сенсі продюсером! :)

Варшаві було якось особливо комфортно. Вона дуже спокійна. Якась, я б сказав поважна і водночас дуже весела і привітна до гостей... І я, і хлопці з нашої групи, і Кіпіані відчували якесь особливе піднесення у цьому місті! У Варшаві дуже легко і вільно дихається... Дуже комфортно! Як вдома... Немов і за кордоном не був...

НУ, З БЛОГОМ!


Всім привіт! Оскільки кожному з Вас, мої дорогеньки, переповідати по кількадесят разів про свої поїздки-пригоди-походи-походеньки нема ані часу, ані сил, ані натхнення – прошу заходити і читати тут. Централізовано!



Р.S. Особлива подяка Тетяні Наумець-Наумовій за фото!