пʼятниця, 17 квітня 2009 р.

ІЩЕ ПОЛЬСЬКА НЕ ЗГИНЕЛА!


Для тих, хто чогось не знає. З 16 лютого аж по 23 я був у Польщі на запрошення Міністерства закордонних справ РП. Наша команда готує фільм про Катинську трагедію. От для того, аби зібрати максимум інформації (кінохроніку, документи, інтерв’ю істориків, родичів загиблих і т.п.) ми і вирушили до Варшави.

Отже, це було так.

Дідько його знає, чого це нас понесло до Варшави поїздом. Він виявився контрабандистським.

За ніч кілька жіночок з-під Ковеля та дебелі хлопи із Української та Польської митної служб разів з чотири розібрали і зібрали вагон, у якому ми їхали. Жіночки робили це швидко, вправно, на ходу. Практично із закритими очима (глупа ніч все-ж-таки!). Хлопці – навпаки: на зупинці (загалом майже чотири години), повільно, не кваплячись зазираючи у всі шпаринки. З шпаринок витягли, мабуть, кілька тисяч пачок цигарок. Після того, як митники все те конфіскували, і поїзд, нарешті, рушив далі, жіночки іще раз розібрали-зібрали наш вагон, переховуючи те, що митники так і не знайшли під час обшуку.

Очевидно, що після нічного атракціону у Варшаву ми приїхали в дещо розібраному стані.

Це мій номер :) Нас поселили у тризірковому “Ібісі” на Мурановській (5 хвилин пішки від Ринку Нового Міста). 0,5 години на поселення і душ (не пам’ятаю чи був сніданок, здається, не було), і ми помчали до пана Анджея Вайди, брати інтерв’ю.


Вайда – всесвітньовідомий режисер, оскарівський лауреат і просто дуже приємна людина. Він був чарівний: аристократична жестикуляція, інтонації і паузи... На інтерв’ю прийшов у фірмовому шалику Берлінського кінофестиваля... Виявилося, що це його перше велике інтерв’ю на Катинську тематику. Зазвичай, з ним спілкувалися

на цю тему виключно для новин, 3-5 хвилин – інтерв’ю, 25 секунд – в ефірі...

Вже о 13:00 на нас чекав пан міністр Анджей Пшевознік. Сказати чесно, десь посередині його оповіді я почав куняти... Безсонна ніч нарешті далася взнаки. Нащастя, інтерв’ював міністра не я, а Олексій Бобровніков (автор сценарію). Бо інакше – бути міжнародному скандалу: український журналіст заснув під час інтерв’ю польського високопосадовця. :)

У перший день ми відпрацювали досить оперативно. Нарешті пішли їсти і оглядати місцеві цікавинки. Аня (наш перекладач) привела нас до закладу, який має затишну назву “Запічок” і великий асортимент вареників (по-польську – “піроги”, із наголосом на “О”). Але справжній шедевр польської кулінарії – то журек, кислуватий супчик із смаженими ковбасками. Лише тільки після журека, пирогів та пива ми змогли належно сприйняти архітектурні принади Варшави.

Вранці, коли ми приїхали, то Варшава здалася цілком радянським містом. Сіре. Похмуре. Дурнуваті графіті на кожній залізничній будці. Такої кількості графіті я не бачив ніде. Мабуть, у Польщі дуже багато дешевої фарби у аерозолях. Владі було б варто ввести на її продаж обмеження до 21 року. Бо країну жаль.

Видався прекрасний тихий, синій вечір. Ми пройшлися скрізь Барбакан... до Ринку Старого Міста, повз Святого Яна... вийшли до Королівського замку і далі пішли гуляти Краківським передмістям... Варшава зачарувала...

Все те було відновлене після війни від самих фундаментів. У це не дуже віриться, але так є.

Але останнім часом у центрі Варшави з’явилося кілька цілком симпатичних хмарочосів. Через це польська столиця трошки нагадує Чикаго. Але то їй личить. Є кілька дуже цікавих нових будинків. Мені дуже сподобалася торгова галерея біля вокзалу “Варшава-Центральна”.

Сама залізниця, до речі, захована під землею. Це має для міста і свої переваги (очевидні). І свої недоліки. Для пасажирів. На перонах, нажаль, не фіалками пахне...

Під кінець першого дня ми окупували (годинки на три) триповерховий книжковий магазин “Трафік”.

Книжки – то окрема розмова. Лише у центрі Варшави я нарахував десь 25 книгарень. Деякі – на кілька поверхів. Поляки там живуть. Сидять просто на підлозі у книгарні, щось вподобане читають... І навіть не тільки книжки, а й газети і журнали (що у нас, наприклад, не дуже прийнято). Взагалі, поляки читають у транспорті, кав’ярнях – де тільки можна.

Потяг до друкованого слова якийсь абсолютно неймовірний! Але знов до книгарень.

Історичної літератури дуже багато. Обов’язково – полиця книжок про Папу Яна Павла ІІ. Обов’язково – полиця про “Солідарність”. Обов’язково – полиця про Катинь. Багато польських гербовників і геральдики взагалі... Величезна кількість класних фотоальбомів. Бобровніков купив собі альбом про американських індіанців і був від того у абсолютному захваті.

Мені навіть цікаво: як то так - поляків менше, ніж українців, а книжок у них видається і продається у кілька разів більше!

Накупив літератури по темі нашого фільму, томів 15 (а можна було б іще стільки ж). А собі – популярну біографію Хмельницького та роман Хмелевської, аби практикуватися у ензику... Хотів ще купити книжок Шклярського про пригоди Томека (одна з найкращих книжок мого шкільництва), але зауважив, що ящик із книгами вже важчий, ніж ящик із нашим освітлювальним обладнанням... Якось наступного разу дитячу літературу купуватиму...

Громадський транспорт. Маршруток нема. Велике щастя. Автобуси ходять за розкладом. На кожній зупинці все те написане: маршрути, інтервали... і всього того дотримуються. Мінус – надзвичайно “ароматні” бомжі, які хотіли плювати на все. Натомість плюс - дуже ввічливі контролери. На метро, автобус і трамвай – одна ціна і єдиний квиток. Неймовірно зручно. Тижневий проїздний на всі види транспорту коштує щось близька 32 злотих – десь 75 гривень. Ніби дорого. Але якщо порівняти із Лондоном – якраз ціна проїзного на 1 день :)

Щоправда, всі ті курсові штуки я протягом усієї поїздки не міг собі збагнути-второпати. Ми приїхали – за злотий у обмінках давали 4 гривні. Наступного дня, чи через день – 3 гривні за злотий... Потім – майже дві. Справа в тому, що злотий у той тиждень увійшов у справжнє піке. Це була одна з головних тем обговорення у польській пресі і Сеймі. До речі, там така сама (як і в Україні) історія із кредитами – із тією різницею, що прив’язка банківських кредитів була не до долара, а до швейцарського франка. Але на відміну від українських ЗМІ – польські не б’ються у істериці, пересипаючи факти емоціями і сумнівної якості епітетами а повідомляють про все сухо, конкретно, комфортно для розуміння. Взагалі – теленовини дуже динамічні і інформативні. Завдяки цьому (мені так здалося) загальний настрій поляків більш спокійний, а слово “криза” особливо не чути...

Про ціни. Попоїсти у Варшаві коштувало від 19 до 50 злотих. Тобто ціни цілком київські. Проїзд у транспорті, як я вже казав, дещо дорожчий. Про аренду житла не знаю – не питав, а на бензин – не зауважив. А от розпродажі у торгових галереях – то справжня халява. Скажу чесно, часу вештатися по магазинах не було зовсім. Тому враження я склав від “Мануфактури” у Лодзі та “Аркади” (чи “Аркадії”) у Варшаві. І там, і там ми перечікували годинну паузу між інтерв’ю. “Вбивали” час. Так от. Цілком пристойний светр “ноунейм” – 20 злотих. У “Спрінгфілді” – бл. 40! Джинси – 100, кросівки – 120-130. Перерахуйте все те навіть по 3 гривні за злотий, і все одне вийде надто дешево, аби бути правдою! А вибір – у рази більший, ніж у київському “Каравані”! Тож – всі на шопінг у Польщу!

Окрема історія – зустрічі із українцями.

На вівторок домовився зустрітися із Вахтангом Кіпіані, він був на стажуванні у Варшаві. Домовляємося про зустріч, Вахтанг каже, що до нас приєднається іще й його приятелька: “Ти, між іншим, можеш її знати: вона у Харкові працювала!” На зустріч приходить Інна Ахтирська – і у нас обох починається істерика. Ми працювали разом у одній редакції, я зберіг до неї велику симпатію, попри її переїзд до Києва два роки тому. Саме вона вчасно злила мені кілька потрібних телефонних номерів, завдяки яким я опинився у “Великих Українцях” на “Інтері”. А потім ми десь на рік втратили зв’язок – виявилося, що вона навчається у Польщі... Обнялися, розцілувалися, а потім іще зустрічалися ще й другий раз. Вже без Вахтанга. “Кузнєц нам нє нужен!” :) Потім у готелі випадково зустрівся із істориком Андрієм Портновим, який страшенно поспішав на літак. І не зустрівся із іншим істориком і моїм давнім приятелем Володею Маслійчуком. Хоч той, як потім з’ясувалося, теж зупинявся у тому ж самому готелі. Потім мав зустрітися із Романом Кабачім (з “Українського тижня”), статтю якого про Варшаву я намагався використовувати у якості путівника... Але той хлоп десь по приїзді у Варшаву загубився...

Іще одна історія – нові знайомства. Вони всі були надзвичайно приємні: і професор Свяневич, і професор Рігер, і наша перекладач Аня Кертичак, і історик, журналіст-радійник, наша права і ліва рука в контактах із науковими установами Польші Тадеуш Іванскі – і багато інших людей, з якими нас звела ця поїздка...

Але у порівнянні із знайомством у Лодзі з родиною Ланге – пані Казимирою та паном Янушем – решта знайомств просто тьмяніло... Коли ми приїхали до Лодзі, нас просто підхопила цунамі доброзичливості та ентузіазму! До родини Ланге приєднався археолог професор Гура, і після чаю вони розтягли нашу групу по різних кутках, і виплеснули на нас купу інформації про місцеві родини Катинські, про свої поїздки до Катині та Харкова, і багато чого ще для нас цікавого! Але після години такого інформаційного шквалу ми почувалися трохи ошелешеними! До першого інтерв’ю була ще година, тому нас повели на екскурсію до Мануфактури Познанського, яку переобладнали на торговий і розважальний центр.

Загалом Лодзь дуже нагадує наш Дніпропетровськ чи Харків років 7-8 тому. Тільки із неоготичним костьолом посеред міста. І якби не подружжя Ланге – то це місто запам’яталося мені значно менше! А ввечері пп. Ланге із Польським МЗС нам влаштували вечерю у дуже симпатичному ресторанчику на Пьотрковській. Ми спробували якісь такі ковбаски із смаженою квасолею... Але то не так важливо... Бо ми (я, принаймні) почувалися не досить затишно. Справа у тому, що ресторан досить високого рівня (я ніде більше не бачив таких вправних, ненав’язливий і уважних офіціантів)! Всі чоловіки навколо, знаєте, були у костюмах із краватками, жінки – у відповідному до рівня зустрічі вечірньому вбранні... І ми... в розтягнутих светрах та джинсах! То ж, очевишче, наш вигляд суперечив дрес-коду закладу і контрастував із його шикарним інтер’єром та вишуканим вбранням оточуючих. Я особисто тим дещо переймався. Можливо я б тим переймався навіть більше, але ми вже досить втомилися через переїзд з Варшави, інтерв’ю та зустрічі... Тож іще сильніше тим перейматися – просто вже не вистачало сил! Щоправда, наш вигляд все ж таки став предметом дружнього жарту пані Ланге: мовляв, сподівається бачити нас у Лодзі іще, але вже у краватках... Виявилося, що у пакетах із сувенірами, які вручив нам пан Ланге окрім фотоальбому та інших приємних дрібничок була ще й краватка із символікою Лодзі. Було дуже приємно!

Взагалі, для багатьох поляків було дуже дивним, що українське телебачення цікавиться цією темою. Ми чули дуже багато приємних слів, навіть інколи – захват, і нам намагалися сприяти в усьому.

А тому, коли ми вже поверталися до України, то у мене особисто було відчуття, що я й не був за кордоном!

Люди надзвичайно доброзичливі.

Мовного бар’єру практично не було. Десь до кінця тижня польську більш-меньш добре розуміли всі у нашій групі. На якомусь етапі спілкування, деякі поляки з’ясовували, що вони розуміють українську і не потребують перекладу. Потім Аня сказала, що це була найліпша з груп, яку їй доводилася супроводжувати, адже у неї практично не було роботи! :) Окрема картинка: практично безкінечний діалог нашого українського оператора Віктора із нашим польським водієм Даріушем на якомусь неймовірному польсько-українському суржику!!!

У мене, щоправда, вийшов казус у одній варшавській кав’ярні. Я щось собі замовив, а офіціант вирішив дещо уточнити. І якщо з лексикою навколоісторичною у мене вже було все більш-меньш гаразд – то тут я сів на мовну мілину! Я його не розумів! Прийшлося пробурмотіти, що я не дуже добре розумію по-польську... Після переходу на англійську з’ясувалося, що йшлося про те, чи хочу я більш гостру страву, чи менш перчене... Елементарно!

Тобто у всьому – практично суцільний позитив!

Для себе з позитиву відзначаю, що практично всі зустрічі були проведені (одне інтерв’ю злетіло, проте два інших додалися) і вся необхідна інформація була зібрана, а більшість матеріалів – знайдена. Тож план поїздки виконаний не на 100, а на всі 120%! Через що почуваюся не тільки редактором фільму, а й у певному сенсі продюсером! :)

Варшаві було якось особливо комфортно. Вона дуже спокійна. Якась, я б сказав поважна і водночас дуже весела і привітна до гостей... І я, і хлопці з нашої групи, і Кіпіані відчували якесь особливе піднесення у цьому місті! У Варшаві дуже легко і вільно дихається... Дуже комфортно! Як вдома... Немов і за кордоном не був...

1 коментар:

  1. Одне виправлення :) я сказала що ви найкраща група не лище тому, що не треба було багато перекладати, а просто тому що ви найкраща, найцікавіша група )))

    ВідповістиВидалити