вівторок, 27 квітня 2010 р.

ЕФЕКТ ГОЙДАЛКИ

Комусь з українських політиків треба готуватися до долі Чаушеску.

До Верховної Ради я прибіг якраз до голосування. Найцікавіше я пропустив. Натовп вже встиг влаштувати обструкцію Ющенку - "Зрадник!" Трохи побитися із міліцією назовні. Покричати "Ганьба" тим, хто тиснув на кнопки у середині. Я спостерігав, як люди реагували на промовців з опозиції на крихітному майданчику на розі Шовковичної. Те, що до самої Ради людей не пустила міліція (вперше за багато років) - це теж складова нової системи координат.

Але у тієї системи координат є інша складова. Ющенку люди вже сказали все щодо підсумків його роботи. З Литвином теж все ясно: некрасива політична смерть у яєчних жовтках. Луценко, Стецьків та інші сприймалися без ентузіазму. Овацію зірвав тільки один. Тягнибок. Його прихильникі були найорганізованішими, найпомітнішими, найгаласливішими. Вони переважно пропустили 2004-й, бо ще ходили до школи. І ненасильницький двотижневий карнавал Майдану - для них приклад неефективного використання часу. Врешті-решт вони вишикувалися у досить чисельну колону і пішли гуляти містом. Я знову зустрів їх на Хрещатику. І люди обговорювали те, що вони скандували.

Про що варто пам'тати Януковичу і Азарову. Про ефект гойдалки. Чим далі у один бік відхилили її, тим далі і швидше вона повернеться у бік протилежний. На її траєкторії краще не стояти.

Україну чекає радикалізація. Права реакція. І антиліберальні настрої. Все це є у Тягнибока.

Добре, якщо все закінчиться індивідувальним террором. Але боюся, що скоріше Янукович може повторити не долю Броніслава Перацького, а Ніколає Чаушеску. Гойдалка вже полетіла у протилежний бік.

ДОЦЕНТ

Після катинської лекції у п'ятницю мене покликав завкафедри. Ми обговорювали не тількі ту лекцію. Напередодні до Харкова завітав профільний міністр. "Говоря словами одного харьковского доцента, высшее образование Украины из-за демографии ожидает Армагеддон," - циганська пошта нашої кафедри донесла ці слова Дмитра Табачника вимовлені на колегії МОН у рідному місті. "Біжи швидше до ректора: раз міністр сказав що ти - доцент, значить - доцент!" - жартував шеф.

Дмитро Володимирович розлого цитував мою статтю "Кінець освіти": "Вищу освіту очікує Армагеддон". Спочатку у газеті "2000", а потім - на тій самій колегії МОН:

" Шановні колеги!
Сьогодні в Україні навчається 2.6 млн. студентів.
Більшість з них народились у 1988 – 1992 роках. Через 10 років до вищих навчальних закладів вступатимуть абітурієнти генерації 1997 – 2001 років, при цьому народжуваність у цей період була удвічі меншою. І це при тому, що не всі з них будуть студентами. Ви розумієте, що це призведе до зменшення обсягів навчального навантаження у вищих навчальних закладах, а значить до закриття не тільки окремих спеціальностей, але й кафедр, факультетів. Треба буде закрити щонайменше третину українських академій і університетів. Для вищої освіти це буде справжній «Армагедон». Щоправда, згідно з першоджерелом, ті хто залишаться – потраплять у «Царство боже»…"

Саме так закінчувалася доповідь міністра. Ці слова швидко були розтиражовані інформ-агенціями. На запит "табачник + армагеддон" Google видає вже 9000 згадувань.

Цікаво, що собі ректори про все це думають? Бо попри такий широкий розголос, жодної реакції з боку генералів вищої освіти поки не чути. Від шоку не отямилися?

Першоджерело - на оппозиційному до ДВТ (і не тільки до нього) сайті ZAUA: 1 частина та 2 частина.

вівторок, 20 квітня 2010 р.

ЧИСЛО 13, ЇДКИЙ НАТРІЙ І ПОРТСИГАР


ЗАКІНЧЕННЯ. ПОЧАТОК - ТУТ.

Війна закінчилася. СРСР і Народна Польща вправлялися у обмінах населенням. У 1946-му Дибчинські поверталися, але не до рідного Луцька, а невідомо куди: кудись далі, на захід. І так само не знали, що з батьком. Анєля Вайдова, хоч і не мала їхати кудись у невідоме, також не знала, що з її чоловіком. «Поволі почали вертатися всі… - згадує пан Вайда,
- Ті, хто були в Англії верталися, приїхали ті, котрі були в польській армії, з тих, що не зміг долучитися до армії Андерса… Ми все більше переконувалися, що наш батько помер… Але мама собі тішилася оманою, мама померла у 1950-му році і все ще сподівалася, може якесь чудо станеться. Але чуда жодного не сталося. Значно пізніше я довідався, що решта таборів були винищені в інших місцях. І що мій батько був замордований в Харкові, у підвалах НКВС.»




7 червня 1969 року на стіл секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста поклали кілька аркушів. Грифи – «Тільки особисто. Цілком таємно». «УКДБ по Харківській області 2 червня 1969 року був отриманий сигнал про те, що у лісі, біля селища П’ятихатки, на віддалені приблизно 100 метрів від шосе Харків-Білгород на площі радіусом приблизно 50 м. наявні численні провали ґрунту завглибшки до 70 см у вигляді прямокутників 3х6 і більше метрів. Один провал розритий на глибину 1 метра, де видно кістки і черепа людей. (…) Здійсненими заходами були встановлені учні 5-6 класів, що мешкають у сел. П’ятихатки, які брали участь у розкопках могили і знайшли там: обручку із ініціалами «А.К.» і датою 29.VI.24; золоті коронки зубів, ґудзики із зображеннями польського герба… Встановлено, що в зазначеному місці у 1940 році УНКВС по Харківській області була захоронена значна кількість (кілька тисяч) розстріляних офіцерів і генералів буржуазної Польщі, залишки яких і були знайдені дітьми за випадкових обставин.»

Між інстанціями почалося жваве листування. Ба більше: екстраординарність питання вимагала зустрічі керівника Харківського КДБ особисто із головою КДБ СРСР – Юрієм Андроповим. В результаті тієї наради був прийнятий план ліквідації «спецоб’єкта». Для конспірації робіт був створений слідчий ізолятор із штатом у 21 одну одиницю. В розпорядження його передали чотири автомобілі: легковик «ГАЗ-69», самосвал, автоцистерну та вантажівку із буровою установкою, а іще… 13 тон їдкого натрію. Не важко відтворити розрахунки гебістів – по одному кілограму реактиву на один кістяк, адже у 112 могилах було поховано біля 13 тисяч розстріляних. Ліквідація «спецоб’єкта» мала відбуватися під виглядом будівництва навчального закладу КДБ. Сценарій був дуже простий. Докладний план поховань у Харківському КДБ був. Досить було огородити шостий квартал колючкою у чотири нитки. Загнати техніку. Добуритися до кісток. Засипати могили рідким натрієм. Залити все водою. І трохи почекати.



Хоча сидіти, склавши руки, не було коли: «Вважаємо за доцільне роз’яснити навколишньому населенню, що в період окупації німцями Харкова каральні органи Німеччини у зазначеному місці провадили поховання без почестей розстріляних за дезертирство і інші злочини солдат та офіцерів німецької та союзних із ними армій». І далі розпис суворого обліку копій: віддруковано 4 примірника (для КДБ СРСР та його харківського управління, ЦК КПУ і Совміна УРСР), чорнетка знищена. Це була така таємниця, яку треба було і через 25 років приховувати за допомогою вищих ступенів секретності, відвертої брехні та їдкого натрія.



Потім, під час археологічних досліджень у 1991-1996 роках ці отвори із кістяками , що були перемелені буром, досліджуватимуть польські археологи і слідчі. Подекуди земля там перетворилася на якусь слизьку субстанцію із різким запахом. Як не дивно, луги роз’їли не все: металеві речі, саморобні портсигари із написом Старобільстк 1939/1940 і зображенням тієї самої церкви, книжки, фляжки, бритви, зубні щітки, і… тисячі ґудзиків…



13 квітня 1990 року, рівно через 50 років після початку розстрілів та день-у-день, коли поляки вперше почули зловісне повідомлення німецького радіо, СРСР офіційно визнало факт знищення поляків органами НКВС. З під архівного пилу, як з попелу, почали з’являтися документи, листування між адміністрацією таборів та ГУЛАГом, списки етапів, звіти про те, скільки розстріляно того чи іншого дня.




Ще було кого допитувати. У червні 1990-го року ветеран НКВС Мітрофан Сиромятніков давав пояснення слідству: «Приблизно у травні 1940-го року у внутрішню тюрму НКВС почали прибувати великі групи польських військовослужбовців. У тюрмі вони знаходилися небагато часу: день-два, а інколи і декілька годин, після чого їх відправляли у підвал НКВС і розстрілювали. Після розстрілів трупи поляків вантажили на автомобіль і відправляли у лісопарк, у вказане мною місце поховань».




Колишній старший по корпусу Сиромятніков повідомив і інші подробиці: як у вантажівки складували суворо по 25 тіл, як під час поховання тіла посипали якимось білим порошком, щоб вони швидше розкладалися, як у 1941-му перед наступом німців підірвали той підвал Харківського НКВС, де розстрілювали.



Ексгумація у Харкові відкрила і спеціальний «харківський» спосіб розстрілів. Кат стріляв ззаду, але не у потилицю, а у основу черепа знизу-вгору. Куля проходила скрізь перші хребці і виходила через око. Так було менше крові. Кати переймалися чистотою у приміщенні.




Тут мушу відступити від стилю. Я вперше прийшов на місце поховання вже після того, як був збудований меморіал. Але у відстані між могилами і сьогодні вгадуються і «траєкторія», і габарити тієї вантажівки. Тут у лісі вона робила широке коло. З борта у могили викидали тіла: 3810 поляків, близька 9000 українців, росіян, євреїв.



Серед тисяч прізвищ я шукав знайомі імена двох капітанів: Адама Дибчинського та Якуба Вайди. На типових табличках були позначені цивільні професії загиблих тут польських офіцерів – адже більшість з них була резервістами: лікар, агроном, співак, професор права, професор біології, знову лікар, вчитель, вчитель, вчитель… Вісім вчителів під ряд. Читання цих табличок дарма не проходить: раз у раз питаєш у себе чим вони завинили?



«Виходячи з того, що всі вони є закоренілими, невиправними ворогами радянської влади, НКВС СРСР вважає за необхідне: справи 14 700 чоловік колишніх польських офіцерів, чиновників, поміщиків, поліцейських, розвідників, жандармів, осадників і тюремщиків, що знаходяться у таборах військовополонених; а також справи заарештованих і тих, хто знаходиться у в’язницях західних областей України та Білорусії в кількості 11 000 (…) розглянути в особливому порядку, із застосуванням вищої міри покарання – розстрілу.» - на цьому документі Сталін розмашисто розпишеться синім олівцем. Це потім майже дослівно перенесуть до Протоколу №13 Політбюро ЦК КПРС від 5 березня 1940-го року. Сталін помре день-у-день рівно через 13 років. Хтось побачить у цьому збіг, хтось – прокляття...




Адам і Ева Дибчинські попрощалися із батьком 14 вересня 1939 року. Вони дізналися, де він похований минулої осені, майже день-у-день, рівно через 70 років. Врешті-решт завдяки тим проклятим ґудзикам.

Серед інших речей у Харкові знайшли деревяний портсигар. На ньому був зроблений напис: «Найдорожчій Зохні. Кохаю і сумую». Я не маю жодних підстав стверджувати, що цей напис зробив у свої останні дні Зигмунт Бартницькі. Але дуже хочу вірити в це. І думаю, що це саме так. Адже найдорожча Зохна прожила тим коханням 102 роки. І всі ці роки була йому вірною.



І останнє. Катиньська трагедія для мене – то історія про звичайні, зрозумілі речі. Про кохання, про вірність і про надію.

А також про речі незвичайні: про незбагненність нашої долі, про те, що відплата приходить раптово, але обов’язково приходить (згадайте генерала Блохіна, чи самого Сталіна, та й сам СРСР, який - я вірю - розвалився і під вагою власної брехні).
Про це варто пам’ятати.



А іще я вірю, що трагедія Катині стало для поляків щепленням. Трагедія Катині зробила поляків сильнішими, згуртованішими. Ми ніколи не знайдемо всіх українських могил жертв Сталінського терору. І не тільки тому, що ті кістки розкидані від Берліну до Тихого океану. Але й тому, що не надто ми їх шукаємо. І це є найстрашнішим з проклять, що накладене на нас від його часів: безпам’ятство, збайдужіння, роз’єднання. І про це я хотів би, щоб ми всі подумали.

неділя, 18 квітня 2010 р.

ЧАС ПАПУГИ



ПРОДОВЖЕННЯ. ПОЧАТОК - ТУТ

Повернемося у 1940-й рік. Поручик Зігмунт Бартніцкі, капитан Адам Дибчинські, капітан Якуб Вайда, ротмістр Юзеф Чапські і ще майже 4000 бранців опинилися у Старобільську.
Від лютого 1940-го року табором почали кружляти чутки, що військовополонених будуть розсилати. Нібито СРСР збирався віддати їх союзникам Польщі. Нібито вишлють до Франції. Нібито через Бендери. Навіть підкинули якийсь офіціальний папірець з маршрутом. Одного разу посеред ночі табірні наглядачі влаштували побудку: «чи хтось грецькою та румунськую володіє?»

«Створювало це все такий собі настрій надії. Тож коли у квітні почали групками по кількадесят, чи по кілька сотень чоловік вивозити – багато з нас свято вірило, що їдемо на свободу, - так згадував початок квітня відомий польський імпресіоніст, ротмістр польської армії граф Юзеф Чапські.



– Не можно було дійти висновку, за яким принципом, за якими критеріями збирали групи тих, кого висилали з табору. Були змішані вік, звання, роди військ, соціальне походження, переконання політичні… (…) Ми всі сходилися у єдиному: кожний з нас гарячково чекав тієї години, коли оголосять новий список від’їжджаючих (може будеш нарешті у переліку). Називали це «ГОДИНОЮ ПАПУГИ», бо випадковість списку нагадувала нам ті картки з «пророцтвами», які папуга на ярмарках в Польщі витягав з рук шарманщика.»

Коли висилали наступну партію комендант табору підполковник Бережков багатообіцяючи посміхнувся: «Відїзжаєте туди, куди і я дуже хотів би поїхати.»

Чапський виїхав з Старобільська 12 травня в компанії іще 15 офіцерів. У загратованих вагонах знайшли напис на стіні: «висадили поблизу Смоленська».



Чапському поталанило. Його не висадили того квітневого дня, ані у Харкові, ані у Смоленську. Його повезли далі разом із 15-ма іншими бранцями. Як потім з’ясувалося, за нього просила німецька амбасада. Європейська аристократія підняла величезну бучу навколо зникнення у СРСР відомого нащадка славного роду Гуттен-Чапських. СРСР вирішило зробити союзникам приємність. Чапський опинився спочатку у таборі в Павлішевому бору, а потім – у Грязовці. У 1941-му році після «амністії» генрал Андерс призначає ротмістра Чапського уповноваженим з пошуку зниклих побратимів.



В Лондонському Музею Сікорського і досі зберігається папка із документами Чапського: списки радянських таборів праці, листи до радянських посадовців, звіти до Андерса і Сікорського, реляції колишніх військовополонених.

Усю зібрану інформацію Чапській узагальнив у записці складеній як польською, так і російською.

Він зазначав, що військовополонені, які були приміщенні у Старобільську, Козельську, Осташкові (бл. 15 тисяч) з заслання не повернулися, за виключенням 3% . Йшлося саме про тих 400, хто з усіх трьох таборів був доправлений до Грязовця. На початку квітня 1940 року майже синхронно почалося «розвантаження» трьох таборів. З того моменту про тих, хто був відправлений, не було нічого чути.

Чапському лишалося колекціонувати чутки, плітки, поголоски.



«Опитуючі тисячі військовополонених, що поверталися із всіх таборів і в’язниць СРСР, ми все ж таки не отримали жодних достовірних даних про їх місце перебування, окрім чуток з других рук:
- про пересилку на Колиму через бухту Находка 6-12 тисяч офіцерів і унтерофіцерів у 1940-му році;
- про концентрацію більш ніж на 5000 офіцерів у копальнях Землі Франца-Йосипа;
- про заслання на Нову Землю, Камчатку, Чукотку;
- про те, що у 180 км від Пьострой Дресви працювало влітку 1941-го року 630 чоловік офіцерів, бранців з Козельську; (…)
- про те, що польські військовополонені офіцери були вивезені на величезних баржах (1700-2000 чоловік) на Буксирі на північні острови, і що три такі баржі затонули у Баренцевому морі. (Тут Чапський використав дипломатичне «затонули» у реляціях про ці чутки йшлося про те, що баржі «затопили»).

Чапський визнавав, що для жодного з тих повідомлень не було достатньо підтверджень. Але був цілком переконаний, що про долю бранців радянське керівництво не могло не знати: «Ми знаємо, з якою точністю був кожний військовополонений зареєстрований, як «справи» кожного з нас із чисельними допитами були збережені у особливих папках(…), отже жоден з нас, військовополонених ані на хвилину не припускає, що місце перебування 15 000 військовополонених може бути невідомим м вищім інстанціям НКВС. (…)
Уповноважений у справах
колишніх
військовополонених СРСР
Ротмістр Юзеф Чапський
2 лютого 1942 року»

У відповідь – тиша.

28 травня 1942 року до Куйбишева, де знаходилася в евакуації польська амбасада прибув професор Станіслав Свяневич. Його звільнення з табору було сенсаційним, і не тільки тому, що радянська влада цьому чомусь дуже опиралася – Свяневич був єдиним, кого вдалося знайти із загублених бранців.



Їх транспорт був одни із останніх. 29 квітня 1940-го року їх партію відправляють до Смоленська у тюремних вагонах. Там вони знаходять напис: «Відїзд на Батьківщину – то дурниця, везуть нас до нових таборів». За Смоленськом до їх вагону зайшов один з вищих офіцерів НКВС і відділив Свяневича від інших. Професор підглядав скрізь шпаринку, що робилося на вулиці: «З тієї позиції вдалося побачити, що на площа перед колією була досить часто обставлена вартою НКВС. Моїх колег висаджували з поїзду і пересаджували до автобусів із забіленими вікнами. Автобус досить повертався за наступною партією десь за півгодини. З того зробив висновок, що колег перевозять до табору, що знаходиться досить недалеко від залізниці.»



Свяневича відвезли окремо – до смоленської в’язниці. Професор був впевнений, що його розстріляють за те, що він приховав інформацію, або звинуватять, що він – німецький шпіон. Адже він був одним з найбільших спеціалістів із тоталітарних економік і добре знав лад як імперії Гітлера, так і Сталіна.



Коли 13 квітня 1943 року Свяневич дізнався про німецьке повідомлення про відкриття Катиньських могил наступило осяяння: бранців з Козельську більше шукати не треба. Станція, де Свяневич останній раз бачив «своїх колег» називалася «Гнєздово».
Напрошувався висновок, що «розвантаження» інших таборів відбулася у подібний спосіб. Але місця поховань тих бранців не відомі.


РАДЯНСЬКІ КОНТРАРГУМЕНТИ


ПОЧАТОК - ТУТ

До кінця 1943 року Смоленськ був визволений від гітлерівців. І у Катині почала працювати радянська комісія під керівництвом академіка Миколи Бурденка.

СРСР іще в квітні того ж року звинуватив німців у брехні: «Спеціальна Комісія перевірила і встановила на місці, що на 15-м кілометрі від м. Смоленська по Вітебському шосе в районі Катинського лісу, що також відомий як «Козьї Гори», в 200-х метрах від шоссе на південний захід у напрямку до Дніпра, знаходяться могили, в яких зариті військовополонені поляки, що були розстріляні німецькими окупантами. (…) Загальна кількість трупів за підрахунками медичних експертів становить 11 тисяч».

Але чому Комісія Бурденка каже про 11 тисяч?! І які знайшла докази проти німців?
Комісія Бурденка збирала свідчення очевидців. Таких було дуже багато.
Громадянка Московская Алєксандра Міхайловна, що мешкала поблизу Смоленська, охоче розповідала свою історію.

У квітні 1943 року вона знайшла у своїй клуні військовополоненого ленінградця Ніколая Єгорова, який розповів, що був серед інших військовополонених задіяний німцями на спеціальних роботах у Катинському лісі: «Там їх, а серед них і Єгорова, примушували розкопувати могили, у яких були трупи у формі польських офіцерів, витягати ці трупи з ям і витягати із їх кишень документи, листи, фотокартки і решту речей. (…) Документи і листи проглядали німецькі офіцери, потім примушували полонених частину паперів класти у кармани трупів, решту кидали у купу добутих у такий спосіб речей і документів, які потім спалювали. Окрім того, у кишені польських офіцерів німці примушували вкладати якісь папери, які вони діставали з привезених з собою ящиків чи валіз.»

Потім Єгоров втік з-під варти, але під час облави його схопили вже у клуні громадянки Московської.

Таких свідчень Комісія Бурденка змогла отримати досить багато. Місцевому населенню було досить нагадати, що вони знаходилися на окупованій території, і очевидно співпрацювали із німцями.

Такі свідчення дезавуювали німецьку інформацію про те, що всі папери ( листи, листівки, щоденники, примірники газети Голос Радзецкі та інші) датувалися не пізніше, ніж квітень 1940-го року. Але інформація громадянки Московської про селекцію паперів залишала питання – чому німці залишали папери тільки з Козельськом у адресі і палили старобільські та осташковські папери.

Комісія продовжувала наголошувати, що у Катині лежать поляки з трьох таборів, що були розташовані навколо Смоленська і які не встигли евакуювати (свідчення місцевого партійного і радянського керівництва, звичайно, додавалися).



І знову рідні тих, хто зник, нічого не розуміли. Ті, хто дослухався німецьких повідомлень вважали, що у Катині лежать тількі в’язні Козельського табору. Адже у Катині знайшли 1650 листів, 1640 листівок та 80 телеграм. Усі без виключення – із Козельськом в адресі. І датами 1939-1940 років. Навіть якщо сумніватися у щирості Геббельса (саме це словосполучення звучить огидно) і припустити, що під Смоленськом у трьох таборах, які за радянською версією не встигли евакуювати, знаходилися перевезені з Старобільську та Осташкова - для чого було приховувати цей факт, та ще й применшувати масштаби більшовицького злочину?



До радянської версії було іще два запитання. Перше: чому зв’язок із тими, хто опинився у тих «неевакуйованих» потім смоленських таборах перервався саме перед Великоднем 1940-го року? І друге: в Осташковському таборі перебували у великій кількості поліцейські, а жодного синього поліцейського мундиру у Катині не знайшли. Тількі зелені армійські.

Проте СРСР стояло на своїй позиції: у катинських розстрілах винні нацисти, і навіть намагалися ці звинувачення долучити до решти у Нюрнберзі. Нюрнберг ці докази не сприйняв. Але і СРСР у жодних злочинах не звинуватив. Переможців не судять.

субота, 17 квітня 2010 р.

ШУСТЕР. LIKE?

Відео - тут 2:34:55

Теоретично могло так статися, що з нас - Президента Квасневського, Софії і мене - міг початися п'ятничний ефір Шустера.

Але трапилося так, що Кваснеський не зміг взяти участь у телемості між Варшавою і Києвом. І наш "польський" блок логічно було перенести на фінал. Аби всі, надивившись Цушка, проти ночі подумали про вічне. Останній блок - то 25 хвилин, за які мали договорити Цушко із Денисовою, ми - з Софією розповісти про фільм (включно із 2-ма хвилинами допита Токарева), подискутувати із політиками, і послухати прекрасну сербську духовну музику.

Я страшенно перенервувався. Дівчина з мікрофоном намагалася мені засунути його чомусь - не знаю чому - в око. Треба було вкластися у визначений (той, що залишився) регламент, треба було згадати тих, хто загинув, треба було підвести до того фрагменту допита, треба було не забути, щоб... Коротше, завдань було досить!

Не знаю, як це виглядало з боку, але прямий ефір - це суцільний стрес. Може просто треба частіше - щоб звикнути?

І попри мікрофон у оці, здається, люди цю історію почули, і у студії запанувала здивована нашорошеність. Не знаю, чи відчувалося це з телеекрана.

Вийшло емоційно. Можливо, не надто конкретно.

Після ефіру Савік сказав, що це було щиро. Хлопці-редактори, що з екрана це виглядало добре. Яценюк потиснув руку.

Фінал був трохи зім'ятий "підведенням підсумків", але врешті-решт голос Дивни Любоєвич розчулив. Це було схоже на камерну, домашню службу.

пʼятниця, 16 квітня 2010 р.

ТАБАЧНИК

Нарешті я про нього пишу!


ДВТ заявив, що Україну очікує масштабне скорочення вишів. Скажу чесно, я йому на мейл десь місяць тому відіслав свою статтю. Здається, він прочитав.

Там, правда є продовження:

"Коли все це почнеться, Міністру освіти варто буде надати охорону та броньований автомобіль. А у його приймальні – має постійно чергувати група реаніматорів.

Але щоби все це сталося, потрібно щоб міністр освіти знайшов у собі сміливість піти проти найбільш консервативної спільноти, якою є нинішні викладачі вишів. І народ, який має його зрозуміти і підтримати. Із чим проблем більше – я не знаю."

P.S. В обід зателефонував ДВТ. Статтю дійсно читав. Їхав на нараду, вирішив зателефонувати автору. Поговорили.

В ГОСТЯХ У ШУСТЕРА

Сьогодні ідемо нашою творчою групою на ефір до Шустера. Будемо згадувати Катинь і Смоленськ. Якщо редактори організують телеміст із Варшавою - піде в першій половині програми, як ні - десь по опівночі.

ЧЕРЧИЛЬ І СТАЛІН ГОВОРЯТЬ ІЗ СІКОРСЬКИМ



ПОЧАТОК ТУТ

Німецька пропаганда своєї мети досягла. Польський еміграційний уряд звертається до Міжнародного Червоного хресту, щоб той розслідував масові вбивства поляків. Ще на початку квітня 1943 року до Черчилля на Даунінг-стріт, 10 завітав лідер польського уряду генерал Владіслав Сікорський.

Черчилль потім записав: «Він сказав мені, що має докази того, що Радянський уряд вбив 15 тисяч польських офіцерів і інших військовополонених. (…) Я сказав: «Якщо вони померли, ви нічого не можете зробити, щоб їх воскресити.» Черчилль умив руки.
Польській стороні було не звикати до несподіваних відповідей великих світу цього. Раніше Сікорський мав дуже дивну розмову із самим Сталіном.




Треба тут зазначити, що влітку 1941-го СРСР і уряд Сікорського відновили дипломатичні стосунки. Акт Сікорського-Майського передбачав спільні дії Польщі і СРСР проти Гітлера, СРСР денонсував Пакт Молотова-Ріббентропа, також сторони домовилися про створення на території СРСР польської армії.



На початку грудня 1941 року Сікорський прибув до Москви. Разом із Генералом Андерсом, що вийшов з Луб’янки, вони допитувалися у Сталіна про тих, хто зник. Ось фрагмент стенограми їх зустрічі 4 грудня:



«СІКОРСЬКИЙ: Не наша справа надавати радянському уряду точні списки наших людей, повні списки є у комендантів таборів. У мене з собою список, де значиться близька 4 000 офіцерів (…) і навіть цей список не повний, оскільки містить тільки прізвища, які названі по пам’яті. Я доручив перевірити, чи нема їх у Польщі, з якою у нас постійний зв’язок. З’ясувалось, що там нема жодного з них; так само як і у таборах військовополонених у Німеччині. Ці люди знаходяться тут. Жоден з них не повернувся!



СТАЛІН: Це неможливо. Вони утекли.
АНДЕРС: Куди вони могли утекти?
СТАЛІН: Ну, в Маньчжурію.
АНДЕРС: Неможливо, щоб всі утекли, тим більше, що з моменту відправки їх з таборів військовополонених у виправно-трудові табори і тюрми, повністю припинилося їх листування із родинами. (…)
СТАЛІН: Знайте, що у радянського уряду нема жодних причин затримувати хоча б одного поляка.»

четвер, 15 квітня 2010 р.

КАТИНСЬКІ ЗБІГИ


Я починаю вірити у містику. Число 13 та інші збіги в історії Катинської трагедії.



5 березня 1940 року Сталін підписує протокол № 13 Політбюро ЦК ВКП (Б) про розстріли польських військовополонених (пункт 144). Наступним пунктом цього документу (145) розглядають питання про виготовлення нового саркофага для тіла Леніна.



Через 13 років - день у день - Сталін помирає.




13 квітня 1943 року Німецьке радіо повідомляє про Катинь.

13 квітня 1990 року ТАРС публікує заяву щодо Катині. СРСР визнає свою провину.Рівно через 50 років від розстрілів.


Заглавну фотографію опублікував на своєму блозі Арсен Аваков. Фотографія із датою. Дата шокує. Двідчі. Саме цього дня 70 років потому розбився літак Президента РП.

І ще: Сталін що - їздив особисто контролювати виконання свого рішення?! Розстріли під Смоленськом йшли повним ходом!

ДВА КАПІТАНА



ПРОДОВЖЕННЯ. Тут - 2 частина. Тут - початок.

«Ось два пістолети. Коли увірвуться українські бандити, ти застрелиш дітей, а потім застрелишся сама! Пам’ятай: у тебе мають лишитися три набої!»
- останню розмову батька і мами семирічний Адам підслухав випадково. «Я був страшенно злий на батька: як він міг сказати мамі, щоб вона мене та Еву застрелила!?» - пан Адам Дибчинські розповідав свою історію, крокуючи повз будівлю колишнього КДБ на київській вулиці Володимирській. Поруч дослухалася нашої розмови його сестра Ева. Вони попрощалися з батьком 14 вересня 1939 року. Через три дні у їх рідний Луцьк увійшли радянські війська. Через три місяці від капітана Адама Дибчинського прийшов перший лист. З табору НКВС у Старобільську. А навесні перестали надходити навіть листи. Пан Адам мені жалівся: «Я не хотів їхати із ним на підводі, не хотів його обійняти на прощання. Звідки я знав, що бачу його востаннє?!»



Потім, в одному з листів зі Старобільську капітан Дибчинські наполягав, щоб злощасну зброю від гріха подалі кинули у Стир, писав, що кохає і перепрошував за необережні слова і обіцяв швидко повернутися з полону… Але навесні 1940-го родину Дибчинських вислали. Спостережливий Адам іще вночі через вікно побачив, як до запасних шляхів Луцького вокзалу підігнали якийсь ешелон. Незабаром до них постукали енкаведісти: збирайтесь! Через кілька тижнів дороги їх висадили у безкрайому степу десь у Казахстані. Зв’язок із батьком перервався раніше. А тепер зникала надія його відновити.

13 квітня 1943 року для Дибчинських був звичайним днем. Вісток від батька не було вже більше двох років. Але до Казахстану усі вістки долітали із великим запізненням. На відміну від родини іншого польського капітана – Якуба Вайди. Через багато років його син Анджей стане режисером і зніме фільм «Катинь».



День 13 квітня 1943 року Анджей Вайда пам’ятає досконало, як і всі, хто перебував в окупованій німцями Польщі. «Напевно, той момент, коли читають катинський список. Бо це було найстрашніше: ті жінки, які завмерли під гучномовцями на вулиці: чи вже сьогодні прозвучить його прізвище, чи завтра? Чи прозвучить, чи ні?» - саме цю сцену свого фільму пан Вайда вважає найбільш особистою, бо його мама – Анєля – так само на вулиці дослухалася того радіоповідомлення.



«З Смоленська повідомляють, - йшлося у повідомленні - що місцеве населення вказало німецьким владним установам місце таємних масових страт, здійснених більшовиками, де ГПУ винищило 10 000 польських офіцерів. Представники німецької влади вирушили до місцини Косогори, у колишню радянську здравницю, що розташована у 16 кілометрах на захід від Смоленська, де і зробили жахливе відкриття. Вони виявили братську могилу 28 метрів завдовжки і 16 метрів завширшки, в якій були зариті у 12 пластів 3 000 трупів польських офіцерів. Вони були у повному військовому обмундируванні, деякі зв’язані, у всіх були пістолетні рани у потилиці.



Упізнання трупів не завдасть великих утруднень, оскільки вони знаходяться у стані муміфікації внаслідок особливостей ґрунту, а також через те, що більшовики залишили на тілах особисті документи. Вже сьогодні встановлено, що серед вбитих знаходиться генерал Сморавінський з Любліна.



Офіцери перебували спочатку у Козельську під Орлом, звідки у лютому-березні 1940 року були перевезені у вагонах для скота під Смоленськ, а звідти на вантажівках у Косогори, де більшовики їх всіх перебили». Від наступного дня у повідомленнях все частіше звучала інша назва урочища Косогори – Катинь, співзвучне польському і українському «кат», «катівня». Потім диктор читав довгий список закатованих.



«У тих списках було прізвище – Вайда. Але Кароль, натомість також капітан. Збігалося звання, збігалося прізвище, ім’я було іншим. Отже чи був то наш батько, чи ні – у тому ми вагалися. Але мама вважала, якщо ім’я інше, то має бути хтось інший. Були вагання. Бо те все – як з неба впало! – згадує пан Вайда,



- Якщо Геббельс за всім тим стоїть, за катинським вбивством, то був такий момент, коли всі думали: може це німці зробили?! Ми усвідомлювали, що вони робили. Ми бачили, що коїться на вулицях, всі ті екзекуції, концтабори – все це було в нашій свідомості. Що робилося по той бік радянського кордону – того ми не знали. Але в короткому часі зорієнтувалися, що цим разом не німці брешуть! Цим разом вони кажуть правду».



Було чого вагатися. Це було схоже на грандіозну пропагандистську акцію. Розділяй і володарюй – німці добре пам’ятали цей принцип. Вони прагнули вбити клін між союзниками: британцями, американцями, поляками та СРСР. Німці звозили в Катинь журналістів, лікарів, і навіть просто робочих з усієї Європи.




Серед них був і Леон Козловський. Колишній професор археології Львівського університету, бувший прем’єр-міністр Польщі. Його, як і більшість високо посадовців, заарештували, вже на 9-й день радянізації Львова. Потім його доправлять до Луб’янки. У 1941-му році відпускають за амністією, згідно акту Сікорського-Майського. Він зникає, якимсь дивним чином переходить лінію фронту і здається німцям. Тепер він стояв на краю могили, у якій міг би опинитися сам.



Віленський літератор Юзеф Мацкевич також був у Катині. На місці подій він інтуїтивно відчув, що щось тут не так. Із цим питанням він підійшов до одного із співробітників польського Червоного Хреста, який працював на ексгумації. «Насамперед – невірна цифра!» - відповів той. Німецька пропаганда на той момент обходила цей факт. Але у остаточному звіті було чітко сказано про 4 143, знайдених у семи могилах. Іще близька сотні лишилися лежати непорушно у найменшому, восьмому похованні. Отже, у Катині знайшлися неповних 4,5 тисячі. Але на широких просторах СРСР без вістей зникло біля 22-25 тисяч. Де решта?



середа, 14 квітня 2010 р.

ЧЕРГА


О 18-й годині. Черга тих, хто прагне потрапити до Президентського Палацу. Там виставлені труни президентської пари. Черга мала понад кілометр і вже оминула колонну Зигмунта.

Фото GW

ВЕЛИКЕ КОХАННЯ ЗОФ’Ї БАРТНИЦЬКОЇ



ПРОДОВЖЕННЯ. Початок - ТУТ.

Отже, ми знімали кіно про Катинську трагедію. Про її українські сторінки. Наша знімальна група галасливою юрмою ввалилася до дуже світлого – якось по-сільському світлого - мешкання у польському Лодзі. Наша господиня - Пані Бартницька - сіла на краєчку канапи і з зацікавленням дивилася на наші метушливі приготування.



У контрольних динаміках відеокамери з’явився якийсь жахливий звук, немов десь у мікросхемах нашого обладнання поселився бджолиний рій. Я дуже хвилювався. А, може, й не я один – хвилювалася вся наша група, а це якимось незбагненим чином передавалося апаратурі. Пані Бартницька на все це дивилася із незворушним спокоєм, всім своїм виглядом вона доводила ґатунок довоєнного польського виховання. Вона добре пам’ятала день, коли народилася англійська королева, а також день проголошення Другої Польської республіки і багато чого іще більш та менш значущого. За кілька місяців до нашого приїзду пані Зоф’я відсвяткувала свій 101 день народження. І все, що для нас було історією – для неї було просто її життя.
Отже, ми хвилювалися. Ми дуже боялися, що вона не витримає власних спогадів. Адже ми мали запитати, як зник її чоловік.




«Зохна, бо я Зоф’я. А він мене називав Зохна.
Ні, він не був зазвичай надто чуйним, сентиментальним! Хоча… Він якось прийшов до мене. Сидимо. Говоримо. Раптом встановилася хвилька абсолютної тиші. Він каже: «Хотів би Пані щось сказати,» - згадуючи це пані Зоф’я тихенько захихотіла: «Я йому кажу: «Слухаю!» А він – бух на коліна переді мною і каже: «Кохаю Пані, прошу, щоби Пані стала моєю дружиною!» На колінах! Мене це так роздратувало, бо насправді мене тим заскочив. Так мене роздратувало це колінопреклоніння – я вирішила, що це комедія якась! За два тижні він приходить, приносить листа і говорить, що отримав з дому, і що всі дуже втішені, що має наречену. Я йому сказала чекати, а він написав, що вже має наречену! Був він такий прудкий у всіх своїх справах. Я навіть потім його покохала. Не була то така любов, як, знаєте, у кіно – «ох-ах». Таке спокійне, таке навіть трохи розважне кохання. І тому життя з ним мала спокійне. Добре було. Добре жили з ним… Але… Та війна все зруйнувала!»

«Десь на початку грудня, а був це рік 1939, отримала від чоловіка листівку зі Старобільську. У тій листівці писав, що здоровий, що йому добре, що може писати і перелічив знайомих офіцерів, яких там зустрів. У 1940 році, у перших днях квітня отримала листа із святковими великодніми побажаннями, і такого самого листа отримав батько чоловіка. І від тої пори про нього ніц не чула».

Через 70 років по тому пані Бартницька пригадувала останні чутки, які долинали про долю її мужа з СРСР, з самого сходу України: «Брат чоловіка, колись там – не знаю коли, контактував з якимись військовими чинами. Один навіть у брата в гостях бував. І якось він довідався від нього, як мій чоловік писав, що був у Старобільську. Він тоді сказав брату: «Він вже не живе. Тільки не можна про це говорити.»

Колишній агроном, поручик резерву Зигмунт Бартницькі зник за кілька місяців до свого 38-го дня народження. Про те, що трапилось із ним та ще із 25-ма тисячами чоловік, не можна було говорити 50 років.

вівторок, 13 квітня 2010 р.

ПРАВДА ПРО КАТИНЬ

"Правда Віталія Портнікова" про Катинь і Смоленськ. Розповідають п. Оля Гнатюк, І-й радник Посольства Польщі в Києві і Ваш покірний слуга. Вчорашній ефір на ТВІ.

Я собою, як завжди, не задоволений. Як завжди, здається, що сказав не все, а те, що сказав - то не так, як треба було сказати: емоційніше, конкретніше, чіткіше і без тих моїх "ееее" та "аааа".

ВАРШАВА ПЛАЧЕ




Конрад Коск, мій приятель з "Родин Катинських" надіслав кілька фото, які зробив він та його друзі на вулицях Варшави у суботу і понеділок. Фото дуже неофіційні. І дуже зворушливі.