FELIX URBIS

Торунь утікав від мене.

Не йдеться про те, що місто утікало від мого об’єктиву. Хоча, готичну брилу собору Святих Янів (саме так – у двоїні), насправді, не охопити об’єктивом ані звідки, з жодної із ближчих вулиць. Але пошук правильного ракурсу – то була менша проблема. Від мене утікав образ Торуня, ховалося його обличчя. 






Отже, Торунь і його символи. Звичайно, є легенда про скрипаля, який врятував місто від навали нахабних жаб. Звичайно, є руїни замку хрестоносців, який підірвали мешканці повсталого супроти тевтонців міста. Тепер колишні вороги – жабки і хрестоносці – то туристичний атракціон і не остання стаття прибутків місцевих торговців сувенірами. В довготерміновій історичній перспективі від ворогів буває користь і навіть певний зиск. Врешті-решт для сучасних мешканців Торуня переводити ворогів на пластмасу – то така собі форма історичної сатисфакції.



Звичайно, можна згадати і торунські перніки – найліпші у Польщі пряники, іще одне свідчення німецьких впливів слов’янсько-германського порубіжжя. І все це на тлі трьох сімок – 777 років історії, симпатичного ювілею, відколи Торунь отримав міські права. Щоправда, все в Торуню крутиться навколо іншого центра.

Коперник тут повсюдно. Шеренги гіпсових і пластикових коперников вишикувались на сувенірних ятках. Галерея «Копернікус». Вулиця і університет його імені. Готель «Коперник-Торунь». Щоправда, лише дві зірки. Для патрона то мало б бути підставою для образи: у житті астронома їх було дещо більше. Я сховався від усіх за спиною його бронзової постаті. І ми вдвох дослухалися до присмеркового міста, що співало нам голосом вуличного музики стареньку клептонівську «Лейлу». Просто переді мною відбивала квадранси годинникова вежа Ратуші. Досить було трохи повернути голову, щоб побачити масивну постать Святих Янів. Я занурювався у його час, ходив його, Коперника, слідами.




Кожного дня підійматися на вежу собору, ловити рухи сонця, зірок і планет, відкрити, що весь світ не правий, і до кінця життя сумніватися у цьому насправді безрадісному у своїй об’єктивності висновку. На сходинках дому, де він народився, біля каплички, у якій його хрестили, і, звичайно, тут, у нього за спиною, я питав себе, чи вистачило б мені сміливості сказати світу, що він, світ, помиляється? Копернику, людині, яка зрушила Землю і зупинила Сонце, тих сил також не вистачило. Ті слова він залишив світу у спадок, як нерухомість.



Але може в тому нема протиріччя: можна сумніватися все життя і бути щасливим? У всякому разі, на порталі у Ратуші єдине, що я зміг розібрати з довгого латинського напису, то було «FELIX URBIS». Я не знаю, як то точно перекласти. Щасливе місто? Чи місто щастя? Друге, здається, точніше: принаймні, я у Торуню був щасливим! То хіба треба шукати йому ліпшого обличчя?!