ПРАПОРИ НАШИХ СУСІДІВ

Вранці я подивився у вікно кухні. Навпроти, на кількох балконах великого багатоквартирного будинку (тут кажуть «блок») майоріли біло-червоні національні біколори. Я визирнув з іншого вікна. І побачив іще з півдесятка прапорів. У метро переді мною відчинилися двері. За ними стояв хлопець. В руках він тримав великий біло-червоний прапор. Я вийшов з метро. На мене налетіло якесь дошкільнятко із прапорцем. Дитина тримала його не за паличку, а навпаки. За дитиною бігла його мама. Мама кричала: «Не тримай так прапор, прапор не можна так тримати!» Польща святкувала День Незалежності.







Моя приятелька Аня написала зранку в скайп: «Приходь, будемо маніфестувати проти неофашистів». Я, звичайно, погодився.

По Краківському Передмістю повільно рухалися люди у сірих смугастих робах. Ті, хто мав камери знімали. Ті, хто мав руки вільними – аплодували. То справді було краще за будь-які транспаранти.






Я зустрів Аню біля «Coffeeheawen» на перехресті з Медовою: «Ну, як тобі святкування?» Я не знав, що відповісти. Бо натовп категорично не люблю. А тут поруч шикуються посилені наряди поліції у повному обладунку. Раптом вони побігли у напрямку Сенаторської. Щось назрівало.






Там було досить весело. Зо два десятки людей із барабанами вистукувало ритми, запальності яких позаздрили б бразильці.








З боку Театрального палацу завила сирена. Велика пожежна машина намагалася продертися скрізь барабанщиків. Машина проїхала іще кілька метрів скрізь натовп і загрузла у ньому, як «Челюскін» у кризі. Я не міг зрозуміти, що її зупинило. Обійшов. Сенаторську перегороджувала своєрідна барикада з велосипедів, їх власників, металевих ланцюгів та транспаранту «Фашизм не пройде». Світлофор зрадницьки світив зеленим.







Далі на Медовій почався якийсь рух. Я досі не розумію, як я обійшов перший кордон поліції. За ним був другий. І там було насправді цікаво.








Поліція із завзяттям хапала якихось хлопців у чорному. Не знаю, чи то були особливо заповзяті антифашисти, чи навпаки. Відповідь «навпаки» видається мені логічнішою. Але непевен. Бо аналізувати ситуацію трохи заважали відчуття. Відчуття, коли на тебе несеться чоловік двадцять якихось персонажів із чорними масками на обличчі і ще більша кількість поліціантів, відчуття у такий момент не можуть бути приємними.





Діватися було нікуди, я встав за невелику бетонну тумбу, поставив фотоапарат і почав знімати. Інколи спрацьовують рефлекси. Краще б спрацьовувала техніка.







Ось хапають.

Ось вже схопили.

Ось тримають.

Свято.







Біля тунелю схід-захід поліція зупинила транспорт від гріха подалі.

Але сенсу у тому вже не було.









Я мусив оббігти всю Старувку, щоб побачити ситуацію з протилежного боку.

Біля Королівського палацу теж стояли кордони. Вони прикривали тили супротивника.









Ідеологічних суперників моїх приятелів поліція розвернула на Повіслє. Довгий хвіст… Так, їх було дуже багато! Отже, той хвіст тягнувся по сходах униз і завертав за нижні припалацеві будинки.









І там я побачив те, що мені не сподобалося найбільше в цій історії. Серед націоналістичних гасел та польських червоно-білих прапорів я побачив рідний синьо-жовтий стяг.

Не треба було йому там бути.










Поліція почала знімати кордони. Службові вівчарки незадоволено гавкали. Можливо, їм хотілося іще трохи погуляти центром Варшави. Спеціальні фургончики везли Краківським Передмістям поліцейських коней. Президентський палац був освітлений у національних кольорах. Свято вдалося.