Тиждень тому подзвонив колега. «У давнину тих, хто приносив погані звістки вбивали, – здалеку, але цілком прозоро почав Сакен, - але чого тут тягнути: кіна не буде, наш проект про 2004-й рік закривають».
Поки він мені це казав на інший телефон проривався інший приятель і колега: «Я там твій старий проект про Крим знайшов! Це ж треба робити!!! Дзвонив до Уряду АРК, вони ніби зацікавились.» Дзвінок з Посольства Польщі: «Пане Олександре, ми хочемо якось Вас підтримати у Вашій діяльності як лектора і запропонувати гонорар…»
Четвер. Із Танею, старою харківською подругою (25 років знайомі) на каві щось обговорюючи, полізли в інтернет... а там, у пошті знаходжу листа від родичів людини, яку розшукую вже два роки: «Так, його архіви збереглися!» Алілуя! Треба готувати поїздку до Варшави та Келиц. Ідемо дивитися, як сонце сідає за Старокиєвською горою.
П’ятниця. Ранок. Лавра. Розповідаю все це Зоряні, з якою вигулююся від Троїцької церкви до Успенської, а потім до Музею Коштовностей. «А на конференцію в Ко, у Швейцарію не хочеш з’їздити, якщо вже у тебе стількі часу звільнилося?» Ввечері – про все це (і не тільки це) з «Великими Українцями» за цукерками, сидячи на сходинках пам’ятника князю Володимиру.
Субота. З Віктором – до Софіївки та Васильківа. Перше – пізнавально. Друге – захоплюючи. Неділя. Щось же ж робив? А! Квитки для Тадеуша до Кракова. Обід з Антоном і Тетяною, вечеря з сестричкою Марго і Єгором! Понеділок. Ланч з Дмитром, що прилетів по півторарічної роботи у Гібралтарі і ось-ось відлетить до Британії.
Вівторок. З двотижневої поїздки «Євробусом» українською провінцією (Житомирщина-Черкащина-Полтавщина-Сумщина-Харківщина-Донбас) повернувся той самий Тадеуш. Три кухлі пива. Три години спілкування. Очевидний висновок: договоримо у Варшаві. Середа. Прийом Посла Республіки Польща з нагоди Дня Конституції. Четвер. Знову із Зоряною – до Музею Академії Наук «дивитися динозаврів», а потім з Романом – «обмивати гонорар» за статтю в Укртижні.
І от я все думаю: якщо хтось повідомляє тобі погану новину, то може йому треба щось хороше зробити?! Бо та звістка – то ніби мінус: нереалізовані плани, амбіції, незручно перед людьми, яких турбував питаннями та інтерв’ю. І все ж, ця звістка – то великий плюс, та ще й який ВЕЛИКИЙ! Бо де б я тоді стільки часу взяв, щоб спілкуватися з друзями, читати завали тих книжок, писати свою, планувати поїздки, займатися польською та англійською, ходити щось фотографувати, з розрахунком на нову статтю розмірковувати щодо того, коли було насправді написане Реймське Євангеліє… Тиждень я ходжу і думаю: Господи, що я зробив такого доброго, що Ти мені все це зробив?!
P.S. Трохи фото з того вечора у п'ятницю, та поїздки у суботу.
Немає коментарів:
Дописати коментар