Коли я опинився у потрібному місці у потрібний час, баба Параска Королюк вже була там. Чи то вона має якесь додаткове недосліджене наукою почуття, чи то – дуже достовірні джерела у службі охорони колишнього прем’єра, але коли Юля приїхала, від сцени її відділяла тількі вона – баба Параска. У своїй жовтій хустинці вона звисала на милицях з ліхтаря (це не перебільшення) і мала вигляд людини, що чітко знає на що чекає.
Нарешті біля того самого ліхтаря з бабою Параскою з’явився великий чорний мерс із машиною супроводу в ар’єргарді. З’явився і загадково завмер. Вікна його заднього сидіння були задраповані завісою, через яку ніц не було видно. Але у повітрі відчувалося незримими токами – там сидить Вона.
Вона вийшла. Майстерно ухилилася від обіймів баби Параски (очевидно,з одного боку тут спрацював певний досвід, а з іншого – завадили ті самі милиці ). Посміхнулася мітингувальникам і на камери. За півхвилини вона була на сцені.
Напередодні я бачився із старим приятелем по революції. У липні 2004 року харківський штаб Ющенко не міг винайняти автобуси для того, щоб відвезти його прихильників на Співоче поле, де вони мали всенародно висунути Віктора І на Президента. Приятель сидів у штабі в прострації і медитував над проблемою: жодний перевізник через загрози з боку влади не зголошувався везти мітингувальників на підтримку опозиціонера. «А ти скажи, що автобус потрібний, щоб відвезти прочан до Святих місць!» - приятель підвів на мене очі, повні когнітивного дисонансу навпіл з надією. Врешті-решт автобус ми отримали. У путьовому листі зазначалося: замовлений для обслуговування зустрічі однокурсників.
Цього разу такі жарти вже не проходили. Жодний перевізник з Харкова не взявся везти людей на Київ: ні за які гроші, ні на які зустрічі однокурсників. ДАІ (чи як там вони звуться тепер) заздалегідь продзвонила всіх, і всім нагадала про можливості і втрати. Власне про можливість втратити ліцензії на перевезення.
Єдине, що змогла винайняти харківська опозиція – то 6 маршруток. «З’являється за кілька хвилин до відправлення патрульна машина, з неї виходить офіцер, і пояснює, що їхати не треба. Бо все одно не доїдете. Бо далі будуть Валки. Або Полтава. Далі Полтави все одно не доїдете. Забрав техталон, і поїхав.» - це мені розповідав телефоном вже інший приятель, який мав їхати в одній з тих маршруток.
Отже на мітинг опозиції прийшло від чотирьох до п’яти тисяч чоловік.
Поки я дзвонив у Харків, на сцену вийшов поет Дмитро Павличко. Він спробував опанувати відразу два нових амплуа. Вони були для нього однаково нові і несподівані: координатор акції протесту і співак. «Я хочу започаткувати нову традицію!» - промовив він і затягнув:
«А ми тую червону калину піднімемо,
А ми нашу славну Україну,
Гей, гей, розвеселимо!»
Добродій біля мене здригнувся від несподіванки і голосно сказав: «Таким голосом треба кричати…» І навіть уточнив що саме і де.
Я теж не витримав і пішов у народ. Але зустрів двох російських журналістів: Айрат Шавалієв (НТВ) і Сакен Аймурзаєв («Ехо Москви»). Айрат на айфон намагався сфотографувати дуже колоритну бабцю. Бабка тримала саморобний плакат. «Раби, підніжки, грязь Москви». То з Шевченка. І проти Януковича. Айрат мав необережність сказати щось іронічне. І блискавично перетворився на громовідвід для бурхливих емоцій місцевих фріків.
Раптом натовп зааплодував із дещо більшим ентузіазмом, аніж зазвичай. На сцені Олег Тягнибок з ВО «Свобода» заговорив щось про соціал-націоналізм. Чи навпаки. І про політиків, які прислужують олігархам.
Потім почався дощ і Юлина промова. А Тягнибок пішов у народ. Обнімався із дівчатами. Тис руки чоловікам. Раптом поруч опинилася чиясь камера. Тягнибок зробив серйозне і лагідне обличчя. Дощ і Юлина промова тривали.
Я пішов до блакитних. «Зараз будуть рахувати! Ти куди ідеш?» - зупинила мене якась пенсіонерка. Очевидно той перерахунок – був найважливішою справою заходу, бо про інші речі говорили дуже мало. Я вшився.
Я вже майже пішов. Аж тут почулася сумна пісня. Уже з боку біло-блакитних. Я намагався розібрати слова. Розібрав:
Ой доню моя, в чому річ?
Де ти блукала цілу ніч?
Чому розплетена коса?
А на щоках бринить сльоза?
Коса моя розплетена -
ЇЇ подруга розплела.
А на щоці бринить сльоза,
Бо з милим я прощалася.
Ой мамо моя - йде весна,
А я красива й молода.
Я жити хочу, я люблю!
Мамо не лай доню свою.
Грушевький колись дивувався, бо чим би не займалися українці – все одно співоче товариство виходить.
До полудня дощ минув. Промови і пісні затихли. Люди розійшлись.
Немає коментарів:
Дописати коментар