Отут я і живу. Це – колишній палац Єпископів Краківських. Пам’ятка архітектури XVII століття. Я був впевнений, що тут мають вештатися якісь привиди.
Ну, так мені вдалося цікавіше: можна було поселитися в якомусь „Ібісі”, але коли є така нагода, то чом би і ні – екзотика! Перші враження дуже приємні: жодного кондиціонеру. Бо просто нема потреби – метрової товщини стіни забезпечують приємну прохолоду без всяких сучасних гаджетів. Телевізор і душ – все в повному порядку. Заходиш в кімнату – 21 століття, виходиш – 17-те.
Пізно ввечері я почув якісь дивні звуки. Хтось стогне. І кричить. Дурним голосом. Десь тут поруч, за комуністичної Польщі була в’язниця. Може якась примара з минулого виє? Я був настільки втомлений поїздкою, спілкуванням та просто новими враженнями цього дня, що навіть налякатися як слід не міг. В тому стані я міг би запросто того привида обійняти і з ним заснути. Байдуже. Але зранку я прокинувся під ті самі звуки.
Ранок за вечір таки мудріший. То відразу спало на думку дві речі. 1. Вранці привидів не буває. 2. Місце святе, дзвони вже давно дефрагментували б будь-якого злидня з потойбіччя.
Коли я вийшов на двір, я почув ті дивні звуки знову. З’ясувалося, що то крики канюка. Щоб голуби і граки (а через останніх у сусідньому парку просто страшно гуляти), щоб всі ці нав’язливі пташки не засиджували дах і фасад пам’ятки – для цього адміністрація Національного музею в Кельцах просто записала ті крики на плівку і транслює цілодобово. Діє.
Немає коментарів:
Дописати коментар