неділю, 25 липня 2010 р.

СТУГНА



Бог його знає, що означає це слово! У ньому бринить відгомін якоїсь давньої туги, воно журчить студеною водою, від нього віє чимось прадавнім, забутим: могилами, упокоїщами, городищами – світом потойбічним, минулим …

 

Але для мене те слово – то лише привід зануритися в літо. Некошена ковила. Терпке заскиртоване різнотрав’я. Запах зів’ялої шавлії, полину, чаберу. Час по обіді, коли не стрибають коники, не літають бабки і метелики, і навіть заскочені спекою птахи мовчки перечікують, коли сонце поверне на захід. А сонце завмерло у зеніті, і все завмерло із ним. Час завмер. Світ зупинився.







Так буває, коли літо повільно перевалюється на правий бік, коли липень проминув Петра й Павла, що вкрали вже цілу годину світла на двох, і невпинно наближається до Іллі, що вкраде іще годину, але вже для себе одного.







Саме в такий час наша маленьке гроно сіло на своїх коників і понеслося в край, де час зупиняється, де живе вічна, як трава, пам’ять про стукіт копит, де тим копитам шлях заступають Змійовими валами, де поміж горбів і валів в’ється холодною змійкою Стугна.






85 кілометрів доріг, стежок, манівців і бездоріжжя. Антонієвська церква у Василькові. Гора Остриця, побіля якої востаннє перед знищенням Києва билися Велика Русь та Великий Степ. Величезний залізний хрест на тім’ї тієї гори. Вали літописного града Тумащ. Багаття над дніпровським урвищем десь за Трипіллям. Так минулі ці вихідні.



























































Літописний Тумащ. У підніжжя дитинця видно рештки середньовічної в’їздної дороги до окольного града. Праворуч – отвір в’їзної брами дитинця.







Колись Стугна зупиняла печенігів і половців. Тепер у це повірити важко.




Немає коментарів:

Дописати коментар