У Харків на свята залізницею потрапити буває тяжко. Треба купувати квитки дуже заздалегідь. І то не завжди вдається. Тому минулого тижня я напросився у попутники до свого приятеля Івана, який їхав до Харкова на машині. Тільки ми трохи від’їхали від Борисполя почався ураган. На 108-му кілометрі нам під колеса впало величезне дерево.
Ще по обіді у київському небі з’явилася якась мряка. Я таку не люблю. Вона – вірний передвісник бурі. Я зазирнув у прогноз і не побачив там жодних застережень щодо майбутнього апокаліпсису. Навіть коли ми виїжджали з Києва, здавалося, що найстрашніше, що нас може чекати – то невеличка літня гроза. Вечір сонячно золотив мальовничі околиці Броварів.
З Переяславщини на Бориспільщину насувалася хмара. Вона була схожа на велике синє яйце. Важка, із чітко окресленим краєм. Тут ще світить сонце. Там, у кількох сотнях метрах, під хмарою щось вирувало і крутилося у непроглядній, брудній, сіро-жовтій імлі. Смерч?
Раптом ця хмара опинилася над нами. Здавалося, це відбуваються дуже повільно. Хоча, насправді, хмара насунулася за якісь десятки секунд. Дерева почали нагинатися до землі і бомбардувати нашу машину відірваним гіллям. Величезна суха гілляка довбонула нас по капоту. Потім друга – по лобовому склу. Після неї відразу третя і четверта. П’ята потрапила у дзеркало заднього виду і погнула його. У той же момент по задній правій двері ми отримали ще більш потужний удар. Перед нами пролітали десятки гілок. Очевидно, що треба було знижувати швидкість, аби швидкість того гілля не складалася із швидкістю нашої машини і не наробилося більшого лиха! Але тоді ми ризикували отримати іще більшу кількість палиць! Уздовж шосе були посаджені клени і липи. Ми прагнули якнайшвидше вирватися на вільний простір. Тільки вітер тихішав – Іван додавав газу. Але то тривало якісь секунди. Я весь час очікував, що до нас залетить гілочка розміром із деревце, і далі ми вже поїдемо із “букетиком” в “потилиці”. Бо нас знов починало бомбардувати гілко-снарядами. Ми мусили гальмувати. Вчасно. Як в уповільненому кіно метрів за 70 перед нами почав хилитися величезний клен. Він падав. Ми гальмували. Здавалося, що він перекриє не тільки узбіччя і ліву смугу, а й нашу – праву. І ми, як не сповільнюйся, загальмуємо у купі гілля. Клен впав саме у той момент, коли ми до нього під’їхали. На щастя для машини лишився достатній проміжок. Клен лише прошелестів верхівкою по правому борту нашої тойоти.
Я відчував себе у дурнуватому голлівудському трилері – щось на зразок “Мсливців за торнадо” або такого-подібного.
Ігор (третій наш попутник) дістав мобілку і почав знімати стихію на відео. Не пропадати ж такій натурі!
Нарешті, ми зупинилися на якійсь прогалині і вийшли з машини в очікуванні якнайстрашнішого: вм’ятин та розбитих фар. Але машина мала вигляд більш ніж пристойний, з огляду на те, що вона пережила. Кілька невеличких вм’ятин-подряпин і втрачена пластмасова заглушка омивателя фар. Як її вибило – не маю зеленого поняття. Потім з’ясувалося, що ремонт цієї дрібнички коштує шалених грошей!
Ми проїхали іще кілька кілометрів. На цьому проміжку валялося іще з десяток повалених дерев. Врешті-решт весь потік переїхав на зустрічну смугу. І так, “навшпиньках”, просувався на Схід.
Те, що було видно попереду, здавалося іще більш страшним, аніж пережите. Блискавки десятками пронизували простір між небом і землею. Попри те, що не було й восьмої вечора там вже стояла суцільна темрява. Злива мала ось-ось розпочатися. І така, що краще було перечікувати її не у машині, а десь у більш надійному місці. Ми зупинилися біля першої-ліпшої дорожньої кав’ярні і встигли добігти до її дверей у останню мить. За кілька секунд вода полилася стіною. Стало ясно, що сьогодні до Харкова ми вже не доїдемо.
Наступної доби я був дома. Дощ лив аж до Полтави. Я дістався хати о другій ночі. Вдень у мене була призначена перездача заліку з мого семінару. А ввечері – зустріч із нашими друзями з Каліфорнії.
Мене зустріла Таня. Її я бачив більше 10 років тому іще підлітком. Тепер переді мною стояла дуже симпатична і дуже каліфорнійська молода, впевнена у собі жінка. Таня ось-ось закінчила Каліфорнійський університет.
Весь вечір ми проговорили про соціологію та історію. І коли прощались, я згадав про заплановану на неділю прогулянку. Тетяна наважилася приєднатися до цієї авантюри.
Мета прогулянки археологічна – пошуки городища. Його згадують у Книзі Большому Чертєжу у 1627 році. Потім археологи чомусь не могли його відшукати. Ще кілька років тому я вирахував за текстом КБЧ, де воно має бути. Але руки з ногами не доходили до того, аби поїхати і перевірити ці розрахунки. До того ж там просто дуже красиво: Донець, ліси, луки, різнотрав’я. Майже на самому початку прогулянки я знайшов на грунтовці досить великий шматок ручки середньовічної амфори. І сприйняв це як добрий знак. Ми весело пройшли 20 кілометрів від села Кіцевки до смт Печеніги: говорили про Україну і Каліфорнію, фотографували давні кургани, одне одного та лелек, що у кількості шести голів прочісували свіже косовище. Врешті-решт ми скупалися у річці... А от загублене городище так і не знайшли!
Утім, виявляється воно є! Його знайшов мій приятель Геннадій Свистун. Ось частина нашої із ним листування останніми днями:
“Да, в нашей с тобой публикации я упомянул остатки Кицевского городища и
нанёс их на карту. Всё же там остатки фортификаций есть. (…) Кстати, остатки фортификаций у Кицевки чётко совпадают с твоим расчётом в 5 км на юго-восток от Кочетка, о чём ты писал в статье. Тютелька в
тютельку. Я по топокартам проверял. Ложится в "десятку"! Поэтому и обозначил это городище на иллюстрации. А культурного слоя на нём нет. Это, как и следовало бы ожидать, лишь
форпост. Крупнейшее близлежащее поселение - на севере - Пятницкое да ещё
некий "хуторок" у старого моста через Бабку между Кочетком и Кицевкой.”
Сказати чесно, я трошки образився на Геннадія, що він не розповів мені про цю знахідку раніше. Але то пусте – адже вийшло, що за підказками з Книги Більшому Чертєжу я відкрив городище спочатку “на кінчику пера”, точно вказавши можливе його місце розташування (ну, просто як Лєвєрьє і Адамс відкрили Нептун). А щодо того, що проскочив повз ті фортифікації на місці... Просто у море і на археологічні розвідки не можна брати жінок! :) Відволікають від головного! :))) Ой, здається, буду розіп’ят за сексизм і гендерну дискримінацією!
А тепер відповідаю на питання: де фото і відео?
А нема поки що! Ігор примудрився втопити на рибалці мобілку із голлівудським шедевром. А Таня має прислати фото вже по прильоту у Мальту, або по поверненню у Штати.
Отже чекайте на оновлену версію цього посту!
Ваш AZ
Немає коментарів:
Дописати коментар