середу, 29 липня 2009 р.

УМНИЙ? – В ГОРУ!



Взяти кавуна. Вкатити його на високу гору. В дощ. На велосипеді. Справжній екстрим по-українські.

Фото – Марго, Олексій, Єгор.


Над Тростяном хмари ходять хмуро. Край Карпатський. Мряка. Темний ліс. Група товаришів на роверах пробирається у напрямку вершини на тлі безрадісного пейзажу. Час від часу зупиняються і безпричинно ржуть. Тобто сміються. Голосно. Тобто на всі Карпати. Добре, що лісовими манівцями не може проїхати швидка. Бо забрали б геть усіх. Разом із ні у чому не винними роверами.







Заїхати на Тростян вдалося з другого разу. Як – про те трохе нижче. Бо найяскравіше трапилося на спуску.
Я зупинився на розвилку. Поклав велосипед. І заглибився у споглядання-спожівання місцевої флори. Малина була прекрасна! А я згадав інший карпатський рейд. Колись ми полізли на Говерлу. У путівнику значилося таке (цитата – дослівно, читати із інтонаціями Ніколая Дроздова): «А на східному схилі Говерли, неподалік урочища Заросляк, у малиннику можна спугнути ведмедя-великого любителя солодких ягід».







Вітя Кофанов тоді відірвався від путівника і замислено пробурмосив: «Перше. Чи дає автор гарантію, що ведмідь є більшим любителем солодких ягід, ніж молодих туристів? Друге. Чи точно вдасться ведмедя спугнути?!» І ось, коли я все це згадував, за моєю спиною роздається сильний шум. І щось велике влітає на досить великій швидкості у малину. Я отетерів. У малину влетів не ведмідь (хвала Всевишньому), а Марго – іще один великий любитель солодких ягід. Не те, щоби вона так поспішала, аби я з Єгором ті ягоди всі не з’їв, і сумніваюся, що взагалі хотіла в’їхати у малину…






Ну, щось там з гальмами трапилося… Я скам’янів. А Єгор – навпаки: підірвався і бігом до неї. Теж дуже схвильований. Хто зна, що там із Марго?! Пауза. Маргоша: «Єгор, підтягни, будь ласочка, он ту гілочку – така там хороша малина висить!» Іще одна пауза. Єгор згинається навпіл, і у такій позиції рухається далі малинником. Я якось на ногах тримаюся... І тут підїзджає решта компанії – Кирило, Олена, Олексій. І бачать картину: Марго верхи на велосипеді сидить в хащах малини між двох берез. Єгор з тих кущів виповзає, ну, скажімо так, навприсядки. Я стою посеред малини у більш-менш природній позі, але загальний стан теж адекватним назвати складно. Радше – істерика. Німа сцена. Загальна радість. Кінець третього акту. Завіса.







Коли напереддень ввечері до нашої компанії долучилися іще двоє знайомих – ми всі перебували у тому стані, який змусив їх раз-у-раз цікавитися: «А що ви курили?» І вимагали поділитися. Я не знаю, що відбувалося у атмосфері, чи то якась геомагнітна аномалія, але за минулу суботу на нас випала місячна норма веселощів. Жарти почалися іще зранку, прямо на пероні станції. Проти ночі сміятися вже не було сил. Марго скаржилася, що у неї болять щоки. Я відчував, що у мене ось-ось порветься живіт. Жартували всі. Жартували навдивовижу влучно. Зупинитися не могли. Ледь не луснули. Згадати зв’язно потік веселої свідомості тепер вже абсолютно не реально. Жаль. Дуже жаль. Треба було записувати?!







Славське. Я чомусь не так його собі уявляв. Проїжджаючи поїздом – бачиш лише те, що безпосередньо поруч із коліями. Здається, що село досить маленьке. А виявляється, що хатинки розкидані навсібіч по всій розлогій долині, забираються на гори під самий ліс і на полонини. От до такої хатки, яка виросла якраз на половині дороги від станції до вершини, ми і спрямували наші колеса. Я деякий час навіть не міг второпати, куди ми їдемо, бо далі, здавалося був вже самий тільки ліс.







Прийшлося трохи попотіти. Вологи додав дощик, що почав періщити, як тільки ми від’їхали від станції. Хазяї – пані Люба та пан Володимир - досить гостинні. Але намагаються не набридати. Навіть діти якось так прагнули не впадати у вічі. Ніч у кімнаті із чарівним карпатським видом з вікна та старосвітською кахляною пічкою обійшлася у 30 гривень.







У зимовий сезон те саме коштує до 90. Але ми потрапили на літні знижки. Годують смачно. Налисники з домашнім сиром, сметаною та джемом з чорниць – 15 гривень. Обід – смачнючій борщ, картопляне пюре із котлетами та салатом – 30 гривень. Ще у 15 обійдеться вечеря. Гаряча вода є. Єдине тільки: душ – один на всіх, і всі до одного! Його, родимого! Отаке.







Попри те, що дощ, очевидно мав початися знову, і дуже швидко, ми наважилися поїхати на Тростян. Зробити це було складно. З усієї компанії тільки я та Олена не були озброєні. Решта троє мали великі цифрові дзеркалки, а Кирило – відеокамеру. Цей вантаж помітно уповільнював рух нашої кавалькади. Бо красота навколо була неймовірна!







Я був до того ж захоплений багатством місцевої флори. Сила-силенна усілякого корисного-лікарського девясилу-деревію-звіробою та усілякої ехінацеї. Іще одна перешкода – не малина, так чорниці. Врешті-решт у перший день ми змогли пройти (проїхати – то важко назвати) десь кілометри зо два!!! Дощік припустив так, що виникли побоювання, чи зможемо ми по тій багнюці взагалі кудись з’їхати! З’їхали. Дорогою трохи поспівали пісень. І почали святкувати день народження Олени. А потім хлопцям загорілося змотатися у село. По кавун. Та інші дрібнички. Таки привезли.







Зранку ми зробили другу спробу заїхати на Тростян. Я час від часу розмахував руками і страшно завивав, відлякуючи хмари. Іще одна нагода викликати швидку! Врешті-решт таки розігнав! Як тільки засвітило сонечко, фото-відеооблаштовані колеги залишилися десь внизу. Ми з Оленою (на фото помаранчевий піксель – то я!) в’їхали на Тростян першими.







Тростян – це карпатський аналог Ай-Петрі. В тому сенсі, що усілякий шашлик-машлик, картопелька із салом та вино-горілка і до всього того достатку веде канатна дорога. Плюс туристи. Точніше – це, скоріше, мінус. Ми до того не були підготовлені. Фінансово. Жодний не взяв із собою ані копійки! В ліс же ж їхали!!! Лишилося шашлики тільки нюхати. Але у нас з собою трохи було!







Піднімалися ми на гору десь години дві. А спустилися за півгодини. Включно із масовим випасом на чорничнику, фотосесією, та пригодою у малині. Ми спустилися до нашої хатки, а за вікном знову лив дощ!







Ввечері, у поїзді Єгор філософствував: «Вчинки людини часом ірраціональні. То ж треба: залізти на гору, по багнюці, у дощ! Жодної користі, а суцільні стрес, надмірні навантаження та ризики для здоров’я: як не ведмідь у малині, то травма від падіння, як не простуда, так іще якась халепа! А в результаті людина стає щасливою!» І що було йому відповісти?



2 коментарі:

  1. хорошо! надо тебе вручить мои китайские записи... а то мои руки до них точно не дойдут. :-(((((((((
    умничка!!! позитивный рассказ!:-)))
    читала..и вспомнила..я ж дикий ребёнок в первый день увидев творог домашний..у Любы наколедовала добрый шмат зи сметаною..хххм...и не чего не заплатила в итоге ...:-(((

    ВідповістиВидалити
  2. Сподіваюся, що китайські записи були зроблені не ієрогліфами! :)

    А щодо творогу... Ну, прийдеться повертатися, значить! :)))

    ВідповістиВидалити