КАЗКА ПРО БУРШТИНОВУ ПРИНЦЕСУ

За високими горами, за сімома морями, у далекій-далекій країні жила собі маленька принцеса із чарівним ім’ям. Принцесу звали Зоряна, але всі друзі називали її просто Зоря. Їй підкорялися вправні воїни із луками і стрілами, страшні звірі з палаючими очима, і навіть мудрі змії допомагали їй поратися із складними державними справами...

І тільки над вільними птахами не мала влади чарівна принцеса.. Вони пролітали над її бамбуковим палацом, навколо якого росли височенні пальми і апельсинові гаї і співали про далеку засніжену країну, у дорогу до якої треба було збиратися вже наприкінці зими...

Вряди-годи птахи сідали на даху бамбукового палацу і згадували рідні краї, повіті сивими туманами, де високі гори укриті стрункими смереками, а поміж ними на високих скелях здіймаються грубі мури старовинних замків.

Зоря розуміла, про що співали птахи, і дуже-дуже хотіла потрапити до тієї дивної країни. Але вона добре знала, що дійти пішки до неї було неможливо, а птахи і слухати не хотіли про те, щоб віднести її на своїх крилах. Принцеса вже була готова іти пішки через джунглі, велику пустелю, високі гори та уздовж берегу глибокого Центроземного моря. Але ж неможна йти, коли не знаєш назви країни, куди хочеш потрапити! Адже дорогою можна заблукати! А як спитаєш дорогу, якщо не знаєш назви, правда ж?! 

А птахи так по-різному вимовляли її! У клекоті лелек вона звучала Укра-кра-кра-кра-кра-кра-їна. А журавлі навпаки курликали коротко і сумно – Ур-лаїна – Ур-лаїна. Лебеді-кликуни пролітали над бамбуковим палацом і кричали Укр-айна – Укр-айна... 

Зоря заплакала, і кожна її сльозинка падала на долівку маленькою жаринкою бурштину. Брунатні змійки збирали ці жаринки і ховали у скриню – адже бурштин у цій спекотній країні був великою рідкістю, а тому – великою цінністю. Їм було категорично заборонено казати щось утішливе чарівній принцесі, а за спробу якось розрадити, розвеселити її можна було отримати сурову догану! Адже чим більше принцеса плакала – тим більш заможною ставала її країна!

Але раптом найменша змійка обережно доторкнулося руки заплаканої принцеси. Змійці було страшенно жаль принцесу. І вона тихо поцілувала її руку...

Пізно вночі ця змійка приповзла до принцеси і розбудила її. Принцеса розуміла мову змій і пішла за нею. Вони іщли усе далі – спочатку через апельсиновий гай, потім через пальмовий гай, і згодом опинилися у справжньому тропічному лісі, у непролазних хащах, де дерева і кущі переплетені між собою ліанами так, що складно пройти інакше, аніж навколішки! 

Принцеса нічого б не побачила – була ж глупа ніч! – але змійка взяла з собою маленьку бурштинову жаринку. У темряві бурштин таємничо світився і освітлював ледь помітну стежку. Стежка раптом вивела на велику галявину. Там сидів величезний вогняний птах. Його звали Фенікс. І він міг запросто віднести куди забажаєш слона, або бегемота, а не те, що маленьку чарівну принцесу.

Та виявилося, що Зоречка із змійкою запізнилися. Адже все у цьому світі рано, чи пізно закінчується. Фенікс вже був старий. Він вже не міг літати. Зоря знову почала плакати, але поруч не було її помічниць, а одна маленька – найменша – змійка просто не встигала збирати бурштинові жаринки. Їх ставало все більше і більше, вони розжарювалися і спалахнули. А від того бурштину – загорівся Фенікс, а від Фенікса запалав увесь тропічний ліс. От яким сильним був жар від того вогню! Зоря опинилася у вогняному кільці... 

Раптом над великою галявиною з’явився клин журавлів: Ур-лаїна – Ур-лаїна – перегукивалися вони. Але журавлі – птахи дуже пихаті, вони навіть не подивилися униз: що там за метушня посеред лісу відбувається! Журавлі пролетіли далі, а Зоря заплакала іще сильніше. А вогонь розгорівся іще більше! 

Та раптом над лісом з’явилася зграя інших птахів: Укр-айна – Укр-айна – то летіли лебеді-кликуни. Лебеді дуже чемні птахи, і вони побачили, у якому жахливому становищі опинилася Зоряна, але нічого не могли зробити: лебеді – птахи важкі і повільні, і просто не могли так швидко підхопити принцесу, щоб не згоріти самім. Вогонь піднімався усе вище.

А здалеку було чути клекіт: Укра-кра-кра-кра-кра-кра-їна – то до дому поверталися лелеки! Вони побачили Зоряну, підхопили її, і понесли все вище і вище... Вони летіли над темними лісами, над пустелею, над безкрайнім морем і над горами: Укра-кра-кра-кра-кра-кра-їна – чула Зоряна звідусіль радісний клекіт: Укра-кра-кра-кра-кра-кра-їна!

Раптом сильний вітер підхопив Зоряну і... Зоря блукаючою зіркою почала падати вниз. На землі люди дивувалися: що то за дивовижно яскрава зірка падає з неба?! А Зоряна падала все нижче і навсібіч розліталися маленькі жаринки – вона плакала від страху, а сльози, як зазвичай, перетворювалися на бурштин! Земля була вже зовсім близько!!! Зоря зойкнула... і прокинулася у себе в ліжку! 

Вночі на дворі випав сніг, годинник на Ратуші звично відбивав час. Старе місто було як завжди веселе і готове що-небудь відсвяткувати! У старій кав’ярні «Під синьою фляжкою» у грубці вже палав вогонь, а навколо вогника зібралися друзі і чекали на Зорю, щоб сказати їй: «З Днем народження!»