РЕЦЕНЗІЯ ВІД ГРИЦАКА

Тішуся. Ні, треба інакше. ТІШУСЯ!

Ярослав Грицак написав рецензію на мою книжку. Рецензія, насправді, вже третя після дописів Вахтанга Кіпіані та Ірини Гончарової-Багалій. Але ці двоє - то мої друзі. Позаяк дружба не може не впливати на об'єктивність, був просто приголомшений прихільністю Ярослава Грицака.

Отже - прошу читати...

Година папуги

27.04.2011 14:32

  

Під такою назвою на українському книжковому ринку вийшла у світ книжка Олександра Зінченка. Прочитав її сам, а тепер Вас заохочую. Мова у ній йде про один невеликий, але значущий воєнний сюжет – сюжет, який досі виринає у міжнародних стосунках, особливо після минулорічної катастрофи літака польського президента. Тобто про Катинь.

Тільки на цей раз йдеться не так про тих польських офіцерів, яких розстріляли, як про тих,  хто вижив. Звідси й назва. «Папугами» називали тих радянських енкаведистів, які навесні1940 р. заходили у бараки і викликали тих, кого мали вивозити на етап – а по суті на страту. Після довгих місяців табірного побуту вістка про вивезення додавала полоненим надії. Багато хто з них вірив, що їде на свободу, як їм це обіцяло радянське командування у вересні 1939 р. Не можна було зрозуміти, за яким принципом забирали з бараку: на етап викликали всіх по черзі, без різниці віку, звання, роду військ, соціального походження чи політичного переконання. Випадковість списку нагадувала ті картки з пророцтвами, які папуга на ярмарках витягав з рук шарманщика.

Вижив той, кого «папуги» не викликали на етап. Серед них були польські офіцери, яких звинуватили у веденні антирадянської пропаганди в таборі. Вони потрапили під слідство, через це їх затримали на пару місяців – а тому, за іронією, їх не вислали на розстріл ані до Катині, ані до Харкова.

Справа на перший погляд була досить простою: що робити пару тисячам чоловік, які у жовтні 1939 р. опинилися у таборі без кухні, пральні, без достатньої кількості відхожих міст та  бараків – в яких протягом перших п’яти тижнів у бараку припадало по 37 квадратних сантиметрів на брата? Якщо ці пару тисяч чоловік – польські некадрові офіцери (тобто  інтелігенти), то відповідь є очікуваною: створити культурну просвітню комісію (КПК). Комісія мала зайнятися викладанням серед полонених іноземних мов, стенографії, організацією лекцій, театру, хору, товариського суду та ін. До написаного рукою оголошення про створення КПК додавалася ще одна сторінка про те, як повинні вести себе польські солдати у полоні: не можна відмовлятися від польського громадянства, порушувати військову присягу, визнавати результати плебісциту, зорганізованого на території колишньої Польщі і т.д.

Це все попахувало антирадянщиною. Цілком можливо, що саме ця історія послужила якщо не головною причиною, то приводом для масового розстрілу. У доповідній записці Сталіну 5 березня 1940 р. Берія писав: оскільки колишні офіцери польської армії  навіть у полоні намагаються займатися культурною роботою та вести антирадянську пропаганду, то ясно, що вони є закоренілими та невиправними ворогами радянської влади. Відповідно, їхні справи треба розглянути в особливому порядку, «із застосуванням найвищої міри покарання – розстрілу», без виклику арештованих і без пред’явлення обвинувачення.

З архівних документів неможна зрозуміти, чи НКВД послужилося цим епізодом для розстрілу, а чи, навпаки, саме спровокувало його. Можливо, справу провокували і вели дві різні групи, кожна з котрих хотіла вислужитися перед керівництвом – принаймні, таке враження викликають цитовані у книжці документи. У кожному разі, особливістю радянських карних органів була їхня звихнутість на ґрунті леґальності: вони могли фабрикувати найбезглуздіші справи, але не могли розстрілювати просто так, без причини.

Центральною фігурою серед організаторів КПА був  майор Людвік Домань. Його прізвище повторювалося у протоколах допитів усіх свідків та обвинувачених.  Однак сам Домань до слідства залучений не був – «з оперативних міркувань», як роз’яснювала справа. Берія в одній із своїх перших директив у справі польських військовополених вимагав створення серед них агентурної мережі – котра, залишаючись формально на позиціях «відновлення Польщі»,  мала збирати інформацію про настрої серед офіцерів і намічати найбільш відповідні кандидатури для вербування.

Чи був Домань одним  з таких агентів?  Підозру посилює факт, що  його жінку за особливим розпорядженням  заступника Берії Меркулова не депортували зі Львова на Схід, у вглиб СРСР – на відміну від того, як це зробили з родинами усіх інших військовополених.

До війни Домонь був керівником ОЗОН-у у Львові.  Його колеги по табору вважали його «зоологічним націоналістом», «пройдохою» та «смутної слави політиком». 19 серпня 1940 р., тим разом уже у Вологодському таборі,  він спровокував розправу з молодими підхорунжими-євреми за те, що вони вивчали історію ВКП(б). Начальство табору вимагало вилучити Доманя з табору. Але тут знову його врятував Меркулов. Один з польських істориків вважає, що НКВД намагалося використати Доманя «всліпу», тобто без його згоди – бо до нього, як до магніту, притягувалися усі інші незадоволені.

Дальша біографія Доманя звучить як переспів Одіссеї. Після звільнення з радянських таборів він, разом з армією Андерса,  побував у Бухарі, Ірані, Іраку, Палестині, Єгипті, Італії, а далі – в Аргентині та Англії, поки у 1958 р. не повернувся у … комуністичну Польщу.  Там він мирно помер у 1977 р.

Через Facebook Олександрові Зінченкові вдалося знайти внучату племіницю Доманя, а разом з нею – доступ до його особистого архіву. Серед іншого у цьому архіві є вірші, в яких Домань проклинає Рузвельта, Черчілля. Це вони, на його думку,  узаконили поділ Польщі,  який у 1939 р. провели Гітлер і Сталін. Через що його рідний Львів належить тепер іншій країні. В архіві  також по хвилинах розписані початок війни та оборона Львова. Натомість майже нічого нема  про радянські табори, і вже зовсім нічого нема про життя Доманя після  весни 1940 р. Про табори  він рівно ж нічого нікому не розповідав, коли повернувся до Польщі. Тоді його зустрів польський чиновник, і вони підписали відповідні папери.

Олександрові Зінченкові не вдалося розкрити цю справу до кінця. Він переконаний, що ключ до цієї загадки все ще лежить на якійсь з архівних полиць. Що йому однак вдалося – це створити цікаву і драматичну розповідь. У ній є багато інших біографічних ліній:  батьків Анджея Вайди та багатьом нам знайомого варшавського професора Януша Рігера, який займається українською філологією – тих, що загинули, та професорів Козловського і Саневича – тих, що вижили.

Останній, Саневич,  згадує специфічно український сюжет: коли восени 1939 р.  у Києві його та інших бранців вели до їдальні, вздовж їхнього шляху зібралося багато українських жінок.  «Їх ставлення було для нас несподіваним, дивним і зворушливим. Лише потім, у таборах я зрозумів, чим це було викликано. До 1939 року серед частини українського населення побутувала легенда про прекрасну і  сильну польську армію. Багато хто сподівався, що скоро прийде день звільнення, який принесе польське військо. І ось тепер можливих визволителів везуть у тих самих теплушках, що і мільйони радянських в’язнів. Це й породило співчуття і, водночас, тугу за нездійсненими сподіваннями на звільнення».

Думаю, що для багатьох читачів цей уривок звучить як фантастика. Однак  не виключено, що так і насправді було. Це підтверджують звіти НКВД, що стали доступні останніми роками. Тут у першу чергу треба згадати дві інші книжки – праці канадської дослідниці Лін Віоли «Peasant rebels under Stalin» (Селенські повстання у часи Сталіна, 1996) та українського історика В’ячеслава Гриневича «Суспільно-політичні настрої населення України в роки другої світової війни (1939-1945 рр.)» (2007). Обидві книжки показують, що Україна у 1930-ті роки була «слабкою ланкою» у радянській системі, зокрема завдяки живучості серед  місцевої інтелігенції і селян надій на повторення польсько-українського союзу – на зразок того, який у 1920 р. уклали Пілсудський і Петлюра. За донесеннями НКВД вступ Червоної Армії у Польщу восени 1939 р. будив серед українських колгоспників надію, що радянська влада скоро провалиться, і люди нарешті заживуть нормально. А щодо інтелігенції енкеведисти доносили, що  син Драгоманова Світозар називав «золотий вересень» «четвертим розподілом Польщі», Аркадій Любченко – «розбійним», а Максим Рильський –  «антигуманним  несправедливим актом».

Теперішня кремлівська пропаганда та її київські владні підспівувачі намагаються створити враження, що вся Польща у 1939 р. була схожа на майора Доманя – а тому понесла заслужене покарання.  Книжка Зінченка показує дещо інше: насправді, люди на зразок Доманя були нерідко свідомим чи «сліпим» знаряддям у руках НКВД.   

Таке саме враження виникає, коли чуєш сьогоднішніх непримиренних ворогів українсько-польсько-українського примирення, особливо серед наших патріотів.  Наскільки це враження є правильним, стане відомо лише тоді, коли для істориків стануть відкритими архіви ФСБ. Сьогодні ж людям думаючим варто прочитати книжку Олександра Зінченка. Вона дає щедру поживу для голови і серця – за що її авторові належиться заслужене визнання і велика подяка.