понеділок, 8 березня 2010 р.

ДЕМЕРДЖИМАНІЯ



Найдивовижніше місце України. Варто того, щоб їхати туди у будь-яку пору року. Вже тиждень ходжу із мрією туди поїхати. Знайшов старий текст, який писав як супровід відзнятої ще кілька років тому фотовиставки. Публікую тут його і кілька фото з тих 50, які відібрав для неї.






Туман сховав все, що знаходилось вже за кілька кроків від мене. Теоретично я мав бачити величну панораму – від Аю-Дагу і до Нового Світу. Практично – я не бачив вже третю людину, яка долала схил гори попереду. До того ж у моєму заплічнику лежав старий радянський намет, який вночі встиг всмоктати з туману стільки вологи, що важив кілограмів з п’ятнадцять. А надмірна вага за плечима, авжеж, аж ніяк не робить сприйняття краси цього світу жвавішим, тим більш, що красу цю ховало сіре вогке запинало. До того ж, я не мав зеленого уявлення, чи ми вірним шляхом ідемо. Єдиною ознакою нашого руху у просторі була пожухла торішня трава на узбіччі плаю. Але щоби зорієнтуватися на місцевості такого орієнтиру було трохи замало. Ми сходили на Демерджи. І перше враження від цієї гори було безрадісним.


Нарешті, у тумані означився примарний синьо-сизий контур однієї зі скель Корони Демерджи – південної підвершини гори. Загальну похмурість моїх супутників не змогла перебороти навіть впевненість у вірності напрямку нашого руху, що з’явилася завдяки появі цього орієнтиру. Та раптом, на скелі з’явилося бліде золотаве сяйво – спочатку ледь помітне, а згодом все більш яскраве. Це було, ніби у повітрі кипіло розтоплене золото. Мабуть, так являються янголи... Неймовірнішого видовища я не бачив. Іще за мить запону туману зірвала ніби чиясь невидима рука: як до того видно було не більш ніж на десяток-другий метрів, аж тут – до обрію і за обрій! Попереду здіймалися скелі. За ними – на кілометр униз розверзлося урвище. А внизу було море, і у морі на хвилях грало полисками сонце. Так я закохався у Демерджи.



 Вищі сили не шукають простого шляху. Щоби підняти з моря камінь на гору, їм дане зруйнувати гору, обточити її уламки у хвилях морського прибою, висушити море та підняти з його глибин новий гірський масив. На його вершині лежатиме той самий камінь. Такою є коротка історія Демерджи – мабуть, найкрасивішого місця України, в якому, немов у дзеркалі, відобразився увесь світ: Японія та Південна Франція, Іспанія та Нова Зеландія, Туреччина та Шотландія.

 Конгломератам, які складають унікально красиву гору, мільйони років. Фігури вивітрювання Долини Привидів та Корони Демерджи давно стали титульними символами Криму. Тисячі років до цієї краси привертаються люди. У глухому середньовіччі владики Хазарського каганату заснували тут поселення. Можновладні князі Мангупські звели тут замок “Фуна” за часів розквіту князівства Феодоро. Феодорітів змінили татари... До цього дня тут всі дороги вимощені уламками середньовічних амфор та піфосів... Але краса може бути підступною, а уявна непохитність – оманливою. Наприкінці позаминулого століття частина гори обрушилася на татарське поселення Демерджи. І сьогодні лише вікові волоські горіхи відзначають серед величезних кам’яних брил місця, де трохи більше століття тому жили люди. Все це – Демерджи.



Якщо встати в Алушті спиною до моря – прямо побачите грандіозне шатро Чатир-Дагу, праворуч, ближче до узбережжя підступає Демерджи. Гора ця Еверестові десь по щиколотку – усього 1239 метрів над рівнем моря, але з Алушти виглядає поважно, велично і навіть неприступно. На Демерджи я приїжджав п’ять разів: коли лише на один день, а коли на тиждень. За цей час я, мабуть, не менш дюжини разів сходив на Гору. Навряд чи це можна порівняти із зусиллями, що потрібні для сходження на той самий Еверест, та якщо скласти ті кілометри, які я мав здолати – цілком гімалайська висота виходить. Вперше на цю гору я зійшов у 1998 році у складі студентського гурту. Того разу ми буквально бігом спустилися з Демерджи через Долину Привидів, оглянули руїни замку Фуна, і почимчикували далі. Та Демерджи не відпускала, примушуючи повертатися до неї знову і знов. І кожного разу Демерджи обдаровувала мене своїми дивами.


Наступного разу, коли незбагненні манівці долі привели мене до Демерджи, я запропонував своїм супутникам переночувати на вершині. Сказати, що вони зраділи, я не можу, адже весна того року дещо затрималась, тож навряд чи варто було чекати на те, що ніч буде ніжною. Та сила людського слова – то наймогутніша річ!
Ніч на вершині пройшла без неприємностей та несподіванок, аж на ранок трапилося... На світанку сонце зійшло не круглим! Спочатку з-за обрію з’явився прямокутник, потім прямокутник перетворився на гриб, і навіть потім сонце вдавалося скоріш овальним. Дива на цьому не закінчилися. Щоправда, розповідати про це доводиться вже зі слів моїх супутників.


 По світанку ми розбрелися по околицях нашого табору. Сергій Рябінін вирішив піднятися на вершину, Віктор Кофанов натхненно і заповзято знімав чи то примули, чи то сон-траву, а я – помаранчеві скелі Корони Демерджи на тлі іще засніженої Бабуган-Яйли. Сергієвого крику я не почув. А ось Віктор, запевнював потім, що в нього ледь не зупинилося серце... Коли він прибіг на крик, Віктор побачив Сергія у дуже збудженому стані – той вказував рукою на Чатир-Даг. Там, над горою височіли... дві пари ніг!
На Демерджи можна побачити дивовижне явище, яке споріднене із міражами. Якщо встати на світанку на її вершині, то вранішнє сонячне проміння спроектує твою фігуру на хмари, які майже завжди в’юняться над вершиною сусідньої гори. Власне очевидцем цього і був Сергій: піднімаєш руку – і твій гігантський двійник відповість тобі вітанням... Та триває це явище лічені миті: Сергій побачив свого двійника на повний зріст, а ось Віктор – тільки ноги!


 А іще на Демерджи дивовижний клімат. В тому сенсі, що він творить дива: восени 2004 року я привіз сюди мою маму. Ми оселилися у селі із привітною назвою Лучисте. Після прогулянок навколо Демерджи більшість її болячок буквально вивітрілася. Мама навіть зійшла на Демерджи! І цим ми обидва тепер дуже пишаємося. Щоправда, зійти-то ми зійшли – лісовою стежкою через перевал з Демерджи-Яйлой. Та коли почали спуск... Хмаринка, яка зачепилася, було, за скелі Корони, нарешті відірвалося і відкрило прекрасний краєвид на Алуштинську долину і саму Алушту далеко внизу, де вже з'явилися перші мерехтливі вогники. Я покликав маму: диви як красиво! Мама сказала: “О-о-ох!” і далі, здається, намагалася йти із заплющеними очима.



 Нарешті, однієї осені на Демерджи зі мною сталося ситуація, яку можна визначити як потужний фугас під матеріалістичну картину світу. Невеличка передісторія: у книзі відгуків попередньої своєї виставки я знайшов кілька сторінок, що були списані дуже пристойними віршами, з припискою їх автора, в якій висловлювалася надія “на творчу зустріч, якщо не в Криму, то може бути в Харкові”. Нижче він залишив номер контактного телефону, на який, я, здається, навіть намагався зателефонувати... Але щось тоді із зв’язком не заладналося, а потім я, звичайно, забув... І ось я знову на Демерджи. Іще пізнього ранку на сусідній скелі у Долині Привидів зауважив колегу, який також щось знімав. На заході сонця ми зустрілися знов. Розговорилися. Представилися: Сергій Ушаков – Олександр Зінченко. Далі розпочалося щось, що погано співвідноситься із здоровим глуздом: мій співбесідник почав читати вірші, в основі яких були сюжети моїх старих фото. Це був той самий автор, тих самих віршів, тієї самої невиконаного мною прохання про творчу зустріч “...якщо не в Криму...” Ото ж бо – саме у Криму! Коельєвщина якась!

 Демерджи – це місце, де дива є буденною, звичною і регулярною справою. Демерджи – це місце, яке здійснює мрії. Демерджи – це місце, де рух часу і зв’язок часів відчуваються так само як подих вітру, як бризки хвилі, що розбивається о скелястий берег, як далекий відголос грози над морем. Мільйони років скелі Демерджи всмоктували енергію морських хвиль та таємничих підземних рухів, енергію вітру і гроз. Посейдон і Гефест, Еол та Зевес – прадавні стихіалі віддавали свою силу цій горі.
Та кожного року ці ж сили “від’їдають” від Демерджи по 2 міліметри. Ніби дрібничка – та за сто років зникає 20 сантиметрів, за тисячоліття – 2 метри, а через мільйон років (мить проти Вічності) від Демерджи не залишиться і решток. Але акт Творення триває і далі. Щось воно буде…


2 коментарі:

  1. Ах,так ты все таки поверил, что я видел!!!

    Сергей Рябинин

    ВідповістиВидалити
  2. Серёжа! Я не поверил. :) Я просто записал Твои слова! :)))

    Не мог же я написать, что это была дикая галлюцинация! :))))

    ВідповістиВидалити