ШУСТЕР. LIKE?

Відео - тут 2:34:55

Теоретично могло так статися, що з нас - Президента Квасневського, Софії і мене - міг початися п'ятничний ефір Шустера.

Але трапилося так, що Кваснеський не зміг взяти участь у телемості між Варшавою і Києвом. І наш "польський" блок логічно було перенести на фінал. Аби всі, надивившись Цушка, проти ночі подумали про вічне. Останній блок - то 25 хвилин, за які мали договорити Цушко із Денисовою, ми - з Софією розповісти про фільм (включно із 2-ма хвилинами допита Токарева), подискутувати із політиками, і послухати прекрасну сербську духовну музику.

Я страшенно перенервувався. Дівчина з мікрофоном намагалася мені засунути його чомусь - не знаю чому - в око. Треба було вкластися у визначений (той, що залишився) регламент, треба було згадати тих, хто загинув, треба було підвести до того фрагменту допита, треба було не забути, щоб... Коротше, завдань було досить!

Не знаю, як це виглядало з боку, але прямий ефір - це суцільний стрес. Може просто треба частіше - щоб звикнути?

І попри мікрофон у оці, здається, люди цю історію почули, і у студії запанувала здивована нашорошеність. Не знаю, чи відчувалося це з телеекрана.

Вийшло емоційно. Можливо, не надто конкретно.

Після ефіру Савік сказав, що це було щиро. Хлопці-редактори, що з екрана це виглядало добре. Яценюк потиснув руку.

Фінал був трохи зім'ятий "підведенням підсумків", але врешті-решт голос Дивни Любоєвич розчулив. Це було схоже на камерну, домашню службу.

ТАБАЧНИК

Нарешті я про нього пишу!


ДВТ заявив, що Україну очікує масштабне скорочення вишів. Скажу чесно, я йому на мейл десь місяць тому відіслав свою статтю. Здається, він прочитав.

Там, правда є продовження:

"Коли все це почнеться, Міністру освіти варто буде надати охорону та броньований автомобіль. А у його приймальні – має постійно чергувати група реаніматорів.

Але щоби все це сталося, потрібно щоб міністр освіти знайшов у собі сміливість піти проти найбільш консервативної спільноти, якою є нинішні викладачі вишів. І народ, який має його зрозуміти і підтримати. Із чим проблем більше – я не знаю."

P.S. В обід зателефонував ДВТ. Статтю дійсно читав. Їхав на нараду, вирішив зателефонувати автору. Поговорили.

В ГОСТЯХ У ШУСТЕРА

Сьогодні ідемо нашою творчою групою на ефір до Шустера. Будемо згадувати Катинь і Смоленськ. Якщо редактори організують телеміст із Варшавою - піде в першій половині програми, як ні - десь по опівночі.

ЧЕРЧИЛЬ І СТАЛІН ГОВОРЯТЬ ІЗ СІКОРСЬКИМ

ПОЧАТОК ТУТ

Німецька пропаганда своєї мети досягла. Польський еміграційний уряд звертається до Міжнародного Червоного хресту, щоб той розслідував масові вбивства поляків. Ще на початку квітня 1943 року до Черчилля на Даунінг-стріт, 10 завітав лідер польського уряду генерал Владіслав Сікорський.

Черчилль потім записав: «Він сказав мені, що має докази того, що Радянський уряд вбив 15 тисяч польських офіцерів і інших військовополонених. (…) Я сказав: «Якщо вони померли, ви нічого не можете зробити, щоб їх воскресити.» Черчилль умив руки.
Польській стороні було не звикати до несподіваних відповідей великих світу цього. Раніше Сікорський мав дуже дивну розмову із самим Сталіном.




Треба тут зазначити, що влітку 1941-го СРСР і уряд Сікорського відновили дипломатичні стосунки. Акт Сікорського-Майського передбачав спільні дії Польщі і СРСР проти Гітлера, СРСР денонсував Пакт Молотова-Ріббентропа, також сторони домовилися про створення на території СРСР польської армії.



На початку грудня 1941 року Сікорський прибув до Москви. Разом із Генералом Андерсом, що вийшов з Луб’янки, вони допитувалися у Сталіна про тих, хто зник. Ось фрагмент стенограми їх зустрічі 4 грудня:



«СІКОРСЬКИЙ: Не наша справа надавати радянському уряду точні списки наших людей, повні списки є у комендантів таборів. У мене з собою список, де значиться близька 4 000 офіцерів (…) і навіть цей список не повний, оскільки містить тільки прізвища, які названі по пам’яті. Я доручив перевірити, чи нема їх у Польщі, з якою у нас постійний зв’язок. З’ясувалось, що там нема жодного з них; так само як і у таборах військовополонених у Німеччині. Ці люди знаходяться тут. Жоден з них не повернувся!



СТАЛІН: Це неможливо. Вони утекли.
АНДЕРС: Куди вони могли утекти?
СТАЛІН: Ну, в Маньчжурію.
АНДЕРС: Неможливо, щоб всі утекли, тим більше, що з моменту відправки їх з таборів військовополонених у виправно-трудові табори і тюрми, повністю припинилося їх листування із родинами. (…)
СТАЛІН: Знайте, що у радянського уряду нема жодних причин затримувати хоча б одного поляка.»

КАТИНСЬКІ ЗБІГИ

Я починаю вірити у містику. Число 13 та інші збіги в історії Катинської трагедії.



5 березня 1940 року Сталін підписує протокол № 13 Політбюро ЦК ВКП (Б) про розстріли польських військовополонених (пункт 144). Наступним пунктом цього документу (145) розглядають питання про виготовлення нового саркофага для тіла Леніна.



Через 13 років - день у день - Сталін помирає.




13 квітня 1943 року Німецьке радіо повідомляє про Катинь.

13 квітня 1990 року ТАРС публікує заяву щодо Катині. СРСР визнає свою провину.Рівно через 50 років від розстрілів.


Заглавну фотографію опублікував на своєму блозі Арсен Аваков. Фотографія із датою. Дата шокує. Двідчі. Саме цього дня 70 років потому розбився літак Президента РП.

І ще: Сталін що - їздив особисто контролювати виконання свого рішення?! Розстріли під Смоленськом йшли повним ходом!

ДВА КАПІТАНА

ПРОДОВЖЕННЯ. Тут - 2 частина. Тут - початок.

«Ось два пістолети. Коли увірвуться українські бандити, ти застрелиш дітей, а потім застрелишся сама! Пам’ятай: у тебе мають лишитися три набої!»
- останню розмову батька і мами семирічний Адам підслухав випадково. «Я був страшенно злий на батька: як він міг сказати мамі, щоб вона мене та Еву застрелила!?» - пан Адам Дибчинські розповідав свою історію, крокуючи повз будівлю колишнього КДБ на київській вулиці Володимирській. Поруч дослухалася нашої розмови його сестра Ева. Вони попрощалися з батьком 14 вересня 1939 року. Через три дні у їх рідний Луцьк увійшли радянські війська. Через три місяці від капітана Адама Дибчинського прийшов перший лист. З табору НКВС у Старобільську. А навесні перестали надходити навіть листи. Пан Адам мені жалівся: «Я не хотів їхати із ним на підводі, не хотів його обійняти на прощання. Звідки я знав, що бачу його востаннє?!»



Потім, в одному з листів зі Старобільську капітан Дибчинські наполягав, щоб злощасну зброю від гріха подалі кинули у Стир, писав, що кохає і перепрошував за необережні слова і обіцяв швидко повернутися з полону… Але навесні 1940-го родину Дибчинських вислали. Спостережливий Адам іще вночі через вікно побачив, як до запасних шляхів Луцького вокзалу підігнали якийсь ешелон. Незабаром до них постукали енкаведісти: збирайтесь! Через кілька тижнів дороги їх висадили у безкрайому степу десь у Казахстані. Зв’язок із батьком перервався раніше. А тепер зникала надія його відновити.

13 квітня 1943 року для Дибчинських був звичайним днем. Вісток від батька не було вже більше двох років. Але до Казахстану усі вістки долітали із великим запізненням. На відміну від родини іншого польського капітана – Якуба Вайди. Через багато років його син Анджей стане режисером і зніме фільм «Катинь».



День 13 квітня 1943 року Анджей Вайда пам’ятає досконало, як і всі, хто перебував в окупованій німцями Польщі. «Напевно, той момент, коли читають катинський список. Бо це було найстрашніше: ті жінки, які завмерли під гучномовцями на вулиці: чи вже сьогодні прозвучить його прізвище, чи завтра? Чи прозвучить, чи ні?» - саме цю сцену свого фільму пан Вайда вважає найбільш особистою, бо його мама – Анєля – так само на вулиці дослухалася того радіоповідомлення.



«З Смоленська повідомляють, - йшлося у повідомленні - що місцеве населення вказало німецьким владним установам місце таємних масових страт, здійснених більшовиками, де ГПУ винищило 10 000 польських офіцерів. Представники німецької влади вирушили до місцини Косогори, у колишню радянську здравницю, що розташована у 16 кілометрах на захід від Смоленська, де і зробили жахливе відкриття. Вони виявили братську могилу 28 метрів завдовжки і 16 метрів завширшки, в якій були зариті у 12 пластів 3 000 трупів польських офіцерів. Вони були у повному військовому обмундируванні, деякі зв’язані, у всіх були пістолетні рани у потилиці.



Упізнання трупів не завдасть великих утруднень, оскільки вони знаходяться у стані муміфікації внаслідок особливостей ґрунту, а також через те, що більшовики залишили на тілах особисті документи. Вже сьогодні встановлено, що серед вбитих знаходиться генерал Сморавінський з Любліна.



Офіцери перебували спочатку у Козельську під Орлом, звідки у лютому-березні 1940 року були перевезені у вагонах для скота під Смоленськ, а звідти на вантажівках у Косогори, де більшовики їх всіх перебили». Від наступного дня у повідомленнях все частіше звучала інша назва урочища Косогори – Катинь, співзвучне польському і українському «кат», «катівня». Потім диктор читав довгий список закатованих.



«У тих списках було прізвище – Вайда. Але Кароль, натомість також капітан. Збігалося звання, збігалося прізвище, ім’я було іншим. Отже чи був то наш батько, чи ні – у тому ми вагалися. Але мама вважала, якщо ім’я інше, то має бути хтось інший. Були вагання. Бо те все – як з неба впало! – згадує пан Вайда,



- Якщо Геббельс за всім тим стоїть, за катинським вбивством, то був такий момент, коли всі думали: може це німці зробили?! Ми усвідомлювали, що вони робили. Ми бачили, що коїться на вулицях, всі ті екзекуції, концтабори – все це було в нашій свідомості. Що робилося по той бік радянського кордону – того ми не знали. Але в короткому часі зорієнтувалися, що цим разом не німці брешуть! Цим разом вони кажуть правду».



Було чого вагатися. Це було схоже на грандіозну пропагандистську акцію. Розділяй і володарюй – німці добре пам’ятали цей принцип. Вони прагнули вбити клін між союзниками: британцями, американцями, поляками та СРСР. Німці звозили в Катинь журналістів, лікарів, і навіть просто робочих з усієї Європи.




Серед них був і Леон Козловський. Колишній професор археології Львівського університету, бувший прем’єр-міністр Польщі. Його, як і більшість високо посадовців, заарештували, вже на 9-й день радянізації Львова. Потім його доправлять до Луб’янки. У 1941-му році відпускають за амністією, згідно акту Сікорського-Майського. Він зникає, якимсь дивним чином переходить лінію фронту і здається німцям. Тепер він стояв на краю могили, у якій міг би опинитися сам.



Віленський літератор Юзеф Мацкевич також був у Катині. На місці подій він інтуїтивно відчув, що щось тут не так. Із цим питанням він підійшов до одного із співробітників польського Червоного Хреста, який працював на ексгумації. «Насамперед – невірна цифра!» - відповів той. Німецька пропаганда на той момент обходила цей факт. Але у остаточному звіті було чітко сказано про 4 143, знайдених у семи могилах. Іще близька сотні лишилися лежати непорушно у найменшому, восьмому похованні. Отже, у Катині знайшлися неповних 4,5 тисячі. Але на широких просторах СРСР без вістей зникло біля 22-25 тисяч. Де решта?

ЧЕРГА

О 18-й годині. Черга тих, хто прагне потрапити до Президентського Палацу. Там виставлені труни президентської пари. Черга мала понад кілометр і вже оминула колонну Зигмунта.

Фото GW

ВЕЛИКЕ КОХАННЯ ЗОФ’Ї БАРТНИЦЬКОЇ

ПРОДОВЖЕННЯ. Початок - ТУТ.

Отже, ми знімали кіно про Катинську трагедію. Про її українські сторінки. Наша знімальна група галасливою юрмою ввалилася до дуже світлого – якось по-сільському світлого - мешкання у польському Лодзі. Наша господиня - Пані Бартницька - сіла на краєчку канапи і з зацікавленням дивилася на наші метушливі приготування.



У контрольних динаміках відеокамери з’явився якийсь жахливий звук, немов десь у мікросхемах нашого обладнання поселився бджолиний рій. Я дуже хвилювався. А, може, й не я один – хвилювалася вся наша група, а це якимось незбагненим чином передавалося апаратурі. Пані Бартницька на все це дивилася із незворушним спокоєм, всім своїм виглядом вона доводила ґатунок довоєнного польського виховання. Вона добре пам’ятала день, коли народилася англійська королева, а також день проголошення Другої Польської республіки і багато чого іще більш та менш значущого. За кілька місяців до нашого приїзду пані Зоф’я відсвяткувала свій 101 день народження. І все, що для нас було історією – для неї було просто її життя.
Отже, ми хвилювалися. Ми дуже боялися, що вона не витримає власних спогадів. Адже ми мали запитати, як зник її чоловік.




«Зохна, бо я Зоф’я. А він мене називав Зохна.
Ні, він не був зазвичай надто чуйним, сентиментальним! Хоча… Він якось прийшов до мене. Сидимо. Говоримо. Раптом встановилася хвилька абсолютної тиші. Він каже: «Хотів би Пані щось сказати,» - згадуючи це пані Зоф’я тихенько захихотіла: «Я йому кажу: «Слухаю!» А він – бух на коліна переді мною і каже: «Кохаю Пані, прошу, щоби Пані стала моєю дружиною!» На колінах! Мене це так роздратувало, бо насправді мене тим заскочив. Так мене роздратувало це колінопреклоніння – я вирішила, що це комедія якась! За два тижні він приходить, приносить листа і говорить, що отримав з дому, і що всі дуже втішені, що має наречену. Я йому сказала чекати, а він написав, що вже має наречену! Був він такий прудкий у всіх своїх справах. Я навіть потім його покохала. Не була то така любов, як, знаєте, у кіно – «ох-ах». Таке спокійне, таке навіть трохи розважне кохання. І тому життя з ним мала спокійне. Добре було. Добре жили з ним… Але… Та війна все зруйнувала!»

«Десь на початку грудня, а був це рік 1939, отримала від чоловіка листівку зі Старобільську. У тій листівці писав, що здоровий, що йому добре, що може писати і перелічив знайомих офіцерів, яких там зустрів. У 1940 році, у перших днях квітня отримала листа із святковими великодніми побажаннями, і такого самого листа отримав батько чоловіка. І від тої пори про нього ніц не чула».

Через 70 років по тому пані Бартницька пригадувала останні чутки, які долинали про долю її мужа з СРСР, з самого сходу України: «Брат чоловіка, колись там – не знаю коли, контактував з якимись військовими чинами. Один навіть у брата в гостях бував. І якось він довідався від нього, як мій чоловік писав, що був у Старобільську. Він тоді сказав брату: «Він вже не живе. Тільки не можна про це говорити.»

Колишній агроном, поручик резерву Зигмунт Бартницькі зник за кілька місяців до свого 38-го дня народження. Про те, що трапилось із ним та ще із 25-ма тисячами чоловік, не можна було говорити 50 років.

ПРАВДА ПРО КАТИНЬ

"Правда Віталія Портнікова" про Катинь і Смоленськ. Розповідають п. Оля Гнатюк, І-й радник Посольства Польщі в Києві і Ваш покірний слуга. Вчорашній ефір на ТВІ.

Я собою, як завжди, не задоволений. Як завжди, здається, що сказав не все, а те, що сказав - то не так, як треба було сказати: емоційніше, конкретніше, чіткіше і без тих моїх "ееее" та "аааа".

ВАРШАВА ПЛАЧЕ

Конрад Коск, мій приятель з "Родин Катинських" надіслав кілька фото, які зробив він та його друзі на вулицях Варшави у суботу і понеділок. Фото дуже неофіційні. І дуже зворушливі.