СТИПЕНДІАТ

Вітайте мене! Музей історії Польщі призначив мені стипендію для написання книжки о Катинській трагедії. Поки на один місяць. Сподіваюся на продовження! :)

НЕ БОМЖ!

Уррра! Вчора, після довгих, знесилюючих пошуків, після десятків телефонних розмов із ріелторами і власниками це нарешті трапилося! Я знову маю де жити!

У середу дивився дві квартири. Одна на Нивках, вулиця Бабушкіна. З півгодини чекаю на ріелторку. Добре хоч дощу нема! Її теж нема. І слухавку не бере!!! Потім з'ясувалося, що вона захлопнула двері у власну квартиру, а мобілка залишилася всередині! Як там її визволили я не знаю, але дивився вже безпосередньо із власниками квартири. Дім - одна з перших хрущовок. Двері відчиняються... і на другій секунді я розумію, що жити у цій квартирі я не буду, навіть якщо МЕНІ платитимуть!!!!! "Чістєнькая", свіжепофарбована (тобто шпалер-кахлів нема ніде. Старі рами. Інтер'єр - часів Шелеста чи (в кращому випадку) раннього Щербицького. Килимки, фарфорові козачки, рюмочки і т.п. Але найголовніше - велика ЗАЛІЗНА кровать! Така була у мого діда в селі! Можливо, це було нечемно, але дивився я на всю цю красу меньше хвилини. Втік.

Тепер мешкатиму на Лук'янівці, на вулиці Мурашка. До канала - півгодини пішки. Я вже поміряв! :)

P.S. Іще кілька слів. Величезна подяка Єгору, який терпів мене цілий місяць! На це, в принципі, не кожна людина здатна! А він зміг! ;)

СМЕРТЬ ПРЕМ'ЄРА

ZAUA опублікував мою статтю-детектив. Заходьте, і ОБОВ'ЯЗКОВО коментуйте!
Окреме прохання до блогописателів та учасників різних спільнот: страшенно буду вдячний, якщо опублікуєте посилання на статтю у себе в блозі чи на форумі! Мені не вистачає фітбеку!

Ваш AZ

НАЙПРОСТІШИЙ САЙТ

З ТИХ, ЩО Я БАЧИВ. Ернст Хаас.

РЕВОЛЮЦІЯ

Побачив це у Остапа: Що: зустріч активістів Майдану.
Де: Майдан Незалежності, недалеко від великої колони.
Коли: неділя, 22 листопада 2009 року, 18:00.

Зустріч - позапартійна і позаорганізаційна. З собою мати термос з гарячим чаєм і одноразові стаканчики - будемо, як і 5 років тому, частувати всіх, хто проходитиме там в той час. Поспілкуємося, у мене буде один цікавий артефакт з Майдану-2004 - подивимося.

Це - не громадська акція, це - просто тусняк тих, кому не байдуже. Буду з дружиною і сином.

хто має бажання приєднатися - перепостіть цей пост у себе в ЖЖ, повідомте друзів. Свободу не спинити :)

Що я із задоволенням роблю, і сам сподіваюся бути!

P.S. Є невеликим секретом, що я зараз задіяний у підготовці проекта (4 серії!!!) про події 2004 року. Подробиці - трохи згодом.

ЕВАКУАЦІЯ

Вчора провели операцію "евакуація". Два переїзди = одна пожежа. Це правда. Протягом дня мене кілька разів охоплювала паніка: сидиш посеред квартири посеред якогось неймовірного розгардіяшу і не знаєш за що хапатися і куди бігти. До того ж з'ясував, що за півтора роки мешкання у тій квартирі я накопичив якусь неймовірну кількість речей!!! Що з одного боку означало, що "благосостояніє народа растьот", а з іншого - то великий привід замислитися, чи правильно живеш і нащо тобі стількі речей! Евакуація була здійснена силами і за допомоги моєї чарівної сестрички Марго, брата Сашка (прийшов у краватці, чим особливо потішив), його дружини Мірослави, і надійного бойового товариша Єгора. За що я всім ДУЖЕ ВДЯЧНИЙ! Насправді, найбільше багатство - це друзі!

На деякий час мене приютив Єгор. Пошуки нового мешкання тривають. Але відбуваються дещо кволо. :(((

ЕПІДЕМІЯ

Вчора під впливом антиепідеміологічної пропаганди купив маскозамінник - арафатку. Мав би почуватися шейхом! Але оскільки ходжу замотаним по самісінькі оченята - то маю вигляд радше як ісламський естреміст! Добре, що я не брюнет! :)))

ШУКАЮ!

Маю змінити мешкання.

Якщо хтось чув про хороші варіанти квартир поблизу м. Берестейська, Нивки, Святошин,або на Виноградарі терміново повідомляйте будь-ласка! Буду СТРАШЕННО вдячний!

ЗНОВУ ХАРКІВ

До вівторка буду у Харкові. У неділю - лекції в заочників. А іще гряде великий проект, про який я поки не буду розповідати. Але деякі матеріали у Харкові маю забрати і привезти до столиці!

КРИМ НА ДВОХ

Єдине, що лишається від старих поселень – то дороги. Храми обертаються на купи каміння. Будинки проростають лісом. Зникає все, що створене людськими руками. Лишаються тільки старі дороги. Вони звуть тебе по імені. Їх шепіт варто почути. І піти ними у осінь.






Нам була потрібна вода. Джерело називалося Джевізлик. Ми з Єгором йшли до нього від скель Буюка-Каї. Ввечері ми мали повернутися до того урвища над Бельбекською долиною, щоб подивитися, як за Седам-Каєю сідає сонце. Маленьке диво, коли наша зоря останнім промінням торкнеться скель гори Курушлюк-Бурун, ми могли побачити тільки за однієї умови: ми мали знайти воду!




Я знав, що Джевізлик мав наповнювати велике, довбане з цілої колоди корито. Але там, де мав дзюрчати Джевізлик, стояла тиша…
Старе корито розсохлося. Джевізлик був цього жовтня скнарою. Тут було лише кілька брудних калюж, з яких, судячи із слідів, пили дикі кози і олені. Ми пити з них не могли. Сонце повертало на захід. Спуститися до Аузун-Узеня, набрати води та піднятися назад до скель Буюка-Каї ми не встигали. Треба було або вигадати щось з тією водою, або відмовитися від мрії.






Єгор пішов шукати воду вище ущелиною. А я залишився біля джерела і почав вичерпувати воду разом із смердючим чорним мулом. Через кілька хвилин безперервної роботи вода трохи посвітлішала. Хвилин за двадцять я вичерпав калюжу. До невеличкої заглибини з-поміж каміння тихенько полилася чиста вода. Джевізлик іще двічі наповнювався водою, а я ще двічі виливав її, перш ніж джерело очистилося. На те, щоб набрати пів цебра води ми витратили півтори години. Але тепер ми могли здійснити мрію і подивитися, як сонце сідає за величну Бельбекську долину.

Дістати води. Подивитися на захід сонця. Зв'язок між цими двома справами є незбагненим для мешканця міста. Але для нас перша – була запорукою другої. В горах інші реалії.



Кухоль за кухлем я черпав брудну воду. Був час роздивитися навколо. До джерела збігали кілька стежок. П’ять віків тому у невеличкій ущелині поблизу джерела було поселення. Подекуди - між буків і неймовірної товщини черешень - неприродно рівні майданчики свідчили, що там колись стояли дома. Від них до джерела збігали стежки. Були стежки. Тепер – такі собі рівчачки, заповнені осіннім листям.






Джерело було центром цього невеличкого світу. Джерело заміняло мешканцям поселення клуб, телебачення, театр… Які там іще принади сучасного світу я забув? Люди збиралися тут, щоб порадіти за сусіда, у якого народився син. Або трохи понарікати на неврожай горіхів та кизилу, і що дикі кози зникли кудись… Або поділитися новинами, що принесли з Лусти чи Солдаї – а значит з-за Моря - купці, які минулої неділі зупинялися у монастирі Спаса на горі… Чи були мешканці цього бідного гірського села щасливіші, аніж ми, сучасні люди? Чи було їх життя більш повним, аніж наше? Чи дивувалися навколишній красі кожного дня так, як ми вперше? Чи сприймали як буденність?





Води вже було досить. Попереду нас чекало здійснення мрії. Позаду лишився повний прозорої води Джевізлик.






Протягом усієї мандрівки нам траплялися сліди людських поселень. На безіменній вершині Бойкінського масиву ми знайшли руїни старовинного храму Спаса. Окрім поселення Джевізлик – зватиму його так, бо ніхто не знає, як воно називалося насправді – на нашому шляху були так само давно забуті і покинуті поселення Алмачук та Гяур-Чаір. Від них також лишилися тільки стежки і старезні яблуні та груші. Теперішні кримськотатарські назви цих румовищ десь так і перекладаються – Яблуневий та Сад Невірних. Від водоспаду Срібні Струмені на вершину Сююрю-Каї ми піднімалися близька години, але й там на нас очікувала історія – руїни замку.




Для чого було складати до купи каміння на такій неприступній, голій і абсолютно безводній скелі? Що мала оберігати ця твердиня: торгові шляхи, державні рубежі чи якісь невимовні таємниці? Що тут такого мало бути, аби витрачати стільки зусиль, щоб втягти на цю скелю стільки каміння, а потім тримати тут залогу, кожного дня відсилаючи до неприступного замку каравани із їжею та водою? Таких слідів минулої величі тут було вдосталь – навіть поблизу нашої ночівлі над урвищем Буюка-Каї Єгор знайшов у чагарнику залишки якогось невеличкого укріплення. Ми спостерігали захід сонця над Бельбекською долиною – центром таємничого князівства Феодоро. Десь там, далеко за долиною сонце сідало над руїнами столиці феодоритів. Сонце сідало над Мангупом.





До Мангупа звідси було трохи більше тридцяти кілометрів. Ми не планували туди йти. Але минув іще один день. Ми пройшли дном Аузун-Узенського каньйону. Ущелина нагадувала декорації до фільмів про Індіану Джонса. Ввечері нам вже кортіло нових відкриттів та випробувань, величних руїн, пригод і загадок. Ми вирішили піднятися від Великого каньйону Криму – так іще називають Аузун-Узенську ущелину – на Сююрю-Каю, а від неї – на Седам-Каю, й далі, до самої Мангупської гори. Осінні дні короткі. Ми розуміли, що частину путі ми долатимемо у цілковитій темряві. Сутиніло швидко. З темряви на нас поблискували очима якісь лісові мешканці. Час від часу якийсь птах, сполоханий променем ліхтаря, шумно зникав поміж дерев. Десь по дев’ятій вечора ми побачили темний контур Мангупа.




Але те було за кілька день. А цього дня ми вдвох спостерігали, як тінь від Седам-Каї поволі підіймається до почервонілих скель Курушлюк-Буруна та Буюка-Каї. Ми сиділи над урвищем. Навколо нас лежало приховане князівство – край, де дороги ведуть від джерела до джерела, де кожне джерело досі має власне ім’я.






З долини, немов з минулого, долинав голос муедзина, який співав про щось вічне – хіба не про наші дороги? У чорному небі світилася інша дорога – Чумацький шлях. З нього сипалися зорі. Вони креслили свої шляхи і нагадували про те, що все мине… залишаться тільки дороги.

КІНЕЦЬ ОСВІТИ-2

На ZAUA опублікували другу частину моєї статті про нашу вищу школу. Прошу читати і коментувати! Мене цікавить Ваша думка!

ОСТАННІ НОВИНИ

Маю купу новин.

Насамперед - у суботу їду на тиждень у Крим! Два роки не був із рюкзаком у тих горах! Збираємося на гору Бойка, у Великий Каньон, на Сююрю-Каю.

Із нашими проектами - затишшя. Перезатвердження катинського проекту ще не відбулося. Маю кілька нових пропозицій. Ходжу. Спілкуюся. Обираю. Щось буде.

Матеріал про казус Шустера набрав рекордну кількість відвідувань на ZAUA. Тішуся. Не можу зрозуміти - чому!

Десь за місяць маю змінити мешкання. Отже, життя вирує.

GOODBYE PARTY

Сьогодні написав заяву про звільнення "за згодою сторін". Нашу фірму розформовують. Щось потім, очевидно, буде. Деякі проекти (сподіваюся і наш катинський) мають отримати додаткове фінансування. Принаймні, таке обговорюється із керівництвом. Але працюватиму вже на гонорарно-контрактній основі.

Сьогодні ж - день народження директора. Вийшла прощальна вечірка. Трохи сумно. Не найгірший був проект.

Я У ШОЦІ!

Вночі не спав. Ввечері дивився прем’єру “Великої політики з Євгеном Кисельовим”. А потім перемкнувся на “Шустера”. І я у шоці!!! Оце написалося.

Фото з www.3s.tv

ОПУБЛІКУВАЛИ НА ZAUA
та на "Телекритиці"

Ввечері минулої п’ятниці до студії програми «Шустер.live» увірвалося троє депутатів від Партії регіонів. Формат програми передбачав діалог прем’єр-міністра України із журналістами. Депутати, що увірвалися, зірвали ефір. Протягом усього часу вони не давали журналістам ставити питання, перебивали прем’єра, затикали рот ведучому. На початку програми одна із порушниць спокою поводилася дивним чином, не знаходила собі місця в студії, намагаючись зігнати з місця спочатку одного з присутніх журналістів, а потім – глядача. Наприкінці програми депутати звинуватили ведучого у подвійній грі на користь прем’єра: нібито Вона поставила ведучому умову, аби той не запрошував інших політиків, але він порушив цю обіцянку і запросив депутатів на ефір, не попередивши про це ані журналістів, ані премєра, ані депутатів у тому, що не попередив інших учасників програми про зміну формату. Ведучий не погодився із таким трактуванням подій.

Спостерігати за програмою було моторошно. Депутати, прикриваючись правом на рівні можливості і свободою слова позбавили можливості говорити журналістів. Це був абсолютний сюрреалізм. З їх слів і поведінки виходило, що кожний депутат, виправдовуючи свої дії подібними мотивами, може являтися на будь-який ефір, будь-якої програми і брати у ній участь у такій ролі, як їм заманеться. Іванна Коберник, одна з присутніх журналісток прямо запитала, чи будуть вони тепер приходити на новини і ставати за спиною ведучих? Найжахливіше було те, що цього разу це їм вдалося. Наприкінці програми вони практично відсторонили Савіка Шустера від ведення програми, а прем’єра – від мікрофона. Вона мусила піти. Очевидно – працювати.

Мушу констатувати три неприємні речі.

1. Регіонали загралися. Їх остаточно залишило почуття міри. Коли вони кілька місяців поспіль поводяться у Верховній Раді як мавпи у джунглях – то було складно зрозуміти, неможливо забути, але до того можна було звикнути. Тепер вони все частіше переносять дикі звичаї сесійної зали далеко за її межі. А до цього звикати не хочеться.

2. Це виклик для всіх, але найперше – для журналістів. Їм чітко дали зрозуміти, що їх вважають продажними особами. А таким не варто довіряти серйозної справи розмови із політичними конкурентами. Очевидно, двоє дурнуватих жінок і один туповатий чоловік із депутатськими значками вважають, що питання журналістів з кількох десятків ЗМІ та двох країн не варті уваги глядачів. Виникає питання: що вони дозволятимуть собі далі у стосунках із представниками ЗМІ?

3. Найнеприємніше, що на фоні нахабних і, ще раз повторю, дурнуватих витівок депутатів, прем’єр справляла найпривабливіше враження. На такому тлі навіть Баба Яга буде виглядати Жанною д’Арк. Отже, регіонали несподіванно для себе підіграли прем’єру Тимошенко у передвиборчій грі.

Що далі? Очевидно, що Савіку прийдеться давати пояснення громадськості. Чим швидше – тим краще. Попри великий рівень довіри глядача і репутацію Шустера ситуація мала двозначний вигляд. Також очевидно, що на вході у студію прийдеться ставити великі залізні двері із замками від непроханих гостей. Що стосується журналістського цеху – найскладніше буде навчити поважати себе. Почати можна з того, щоби забути на якийсь час імена тих трьох депутатів. Потім, їх можна буде згадати у некролозі. Звичайно – у політичному некролозі. Отже: «прохання ігнорувати»! Томущо.

КІНЕЦЬ ОСВІТИ

На ZAUA опублікований початок моєї публікації про те, що буде з вищою школою в Україні вже за кілька років. Буду радий Вашим коментарям!

ГРИГОРЕНКО

Спродюсував контакт колег з ZAUA із сином правозахисника Петра Григоренка - Андрієм. Інтерв'ю вийшло дещо несподіваним, бо там не йдеться, ані про великого батька, ані про правозахистний рух. Звичайно, досить дещо спеціальної інформації, але мені було цікаво. Читати тут.

АДАМ І ЄВА

Власне, Адам (із наголосом на першому складі) і Ева. Сьогодні ми записали прекрасне інтерв'ю із братом і сестрою, колишніми мешканцями Луцька. Вже після інтерв'ю пан Адам сказав те, що спочатку ледь не сказав просто у кадрі. "Як добре, що Сталін віддав східні креси українцям, білорусам, Литві! Якби він того не зробив - то може була б потім війна як у Югославії! Я його, Сталіна, терпіти не можу, я думаю, що він не помер, а подох! Це - жахливий чоловік. Але тут він взяв олівець і провів той кордон. І це - добре!" - "Ви розмірковуєте прямо як Єжи Гедройц!" - "Так, адже він же ж також був з таких самих земель, як і я!"

Адам і Ева попрощалися із батьком 14 вересня 1939 року. Вчора вони дізналися, де і коли він загинув, де похований. Їх батько, капітан Адам Дибчиньскі, був розстріляний в Харківському НКВС навесні 1940 року. Вони не бачилися з батьком рівно 70 років.

ТРОХИ ЗАБАГАТО ПОДІЙ

Вчора на рідному каналі трапилася «революція». Відкриваю інет. Топ-новина спеціалізованих інтернет-ресурсів – генерального продюсера телеканалу «ІНТЕР» Ганну Безлюдну звільнено. Удень дізнаємося, що разом із нею йдуть головний режисер, керівник інформаційної служби, а також головний редактор, який є за сумісництвом директором нашої студії. Хто стане наступником БГВ - невідомо. Чи змінеться редакційна політика каналу - невідомо. Що буде із студією – невідомо. Чекаємо, коли з’явиться нове керівництво. Мусив заспокоювати декого з наших дівчат-редактрес. Вони бояться звільнень. Більшість колег схвильовані, але не демороалізовані. Працюємо далі.

Ввечері був на Національному радіо. Провели ефір про «чорну піхоту». Ніби не погано. Але своєї функції – знайти героїв для нового фільму - поки ця акція не виконала. Чекатимемо дзвінків від слухачів.

Пізно ввечері здзвонювалися із колегою з одного з політичних телепроектів. Виявляється, що про звільнення Безлюдної політикум знав уже в п’ятницю, хіба не раніше за саму Ганну Вітальєвну. Дивно все це.

НАКРИЛО

Роботою. Весь тиждень - суцільні аврали. Не пишу, бо просто нема коли. Але я виправлюся! Може... Я сподіваюся.

Новини. Відкрили новий проект. Знову війна. Чергова "біла пляма" - "чорна піхота".
У понеділок, 7 вересня о 20:00 буду розповідати про це на Національному радіо (3-й канал "Радіо Культура") Слухати можна тут.

Ваш AZ

ЯК ОДИН ДЕНЬ

-Олександре? Це Наталя. Упізнав?
-Так, привіт! (Яка, до біса, Наталя?!)
- А ти де?
- У Кицівській пустелі.
- Ага… А це де?
- Десь на кордоні між Європою та Азією. Неважливо.
- Ми хочемо запросити тебе на ефір, щоб ти про герб та прапор розповів. ( А от тепер – зрозумів: Харківське обласне телебачення!) Де ти будеш 24-го?
- У Галичі.
- Ага… А 21-го?
- У Києві.
- О Господи! І чом тобі на місці не сидиться!?



Я дійсно не сидів на місці. Я буксував у пісках. Чорт мене заніс до тієї пустелі! Під тонким шаром лишайників – суцільний сухий пісок. Велосипед радше їхав на мені, аніж я на ньому! Спека. Вода закінчилася. У голові – суцільний «Учкудук, трі колодца». За для пригод не треба їхати у екзотичні краї. Печенізький район Харківської області: піски, загубленні давні міста, дикі звірі. Що іще треба?

Кицівська пустеля – то кілька квадратних кілометрів пісків. Не зибучих. Але… Утримуюся від будь-яких характеристик та епітетів. Вигляд все те має дещо понурий. Та я туди і не збирався! Я просто хотів скупатися у Сіверському Донці після виснажливих пошуків загубленого середньовічного міста.




Я вже писав раніше, що десь неподалік селища Кицівка має бути давнє городище, імовірне місце розташування загубленої і загадкової Шарукані. Колега по моїм напрацьовкам ніби щось там знайшов. Треба було подивися на власні очі.




Прийшлося прочісувати зарослий якоюсь колючою рослинністю піщаний мис. Дійсно, як і повідомляв Геннадій, якщо там якесь городище і було, то все воно було знищено велетенським кар’єром! Там могло поміститися навіть кілька городищ. Геннадій, щоправда, стверджує, що він там бачив якісь залишки валів. Мені так не поталанило. Але у мене з’явилися сумніви у вірності власних гіпотез: піщаний пагорб – погане місце для будівництва укріплень. Тут нема води. Тут далеко до родючих земель, аби займатися землеробством, або тваринництвом. З якого боку не подивись, все – негаразд! Розчарований я поїхав купатися і забуксував у пісках. І тут зателефонувала Наталя. Колись європейські географи вважали, що по Донцю якраз і йде кордон між Європою та Азією. Так що я й не дуже збрехав!






Відпустка пролетіла як один день. Я вирішив не їхати нікуди за кордон, або у Крим чи Карпати. Мені хотілося дачного спокою. Ну, може, трохи екскурсій вітчизняним Середньовіччям… Врешті-решт новий світ починається за обрієм. А це лише – 10-20 кілометрів! От я й шукав нових світів і вражень. Яруги ховали дикий степ. У тих яругах від мене ховалися лисиці. Тут лишилися місця, де нічого не змінювалося від скіфів. Та й могили їх вождів все ще височать над тутешніми пагорбами…






Рано на світанку я мчав лісом. На дорогу стрибнув олень. Чорна рамка із придорожніх дерев. Чорний силует оленя. Сніп ранкового проміння з-за нього. Мить. Іще один граціозний стрибок. Від дива лишився лише спогад…





Я мав мрію. Посеред поля, за селом, але іще не за обрієм стояло величезне дерево. Я ніколи до нього не підходив. То не мав часу. То не було натхнення кудись йти. Лишалося тільки гадати, як добре було б посидіти під ним десь на заході сонця. Нарешті я прийшов до нього проводити іще один день… Запах свіжоскошеного сіна… Великі ясні серпневі зорі… На календарі ще було літо, а у світ вже увійшла осінь…

Ваш AZ




P.S. А на День Незалежності була іще екскурсія у Давній Галич.

Р.Р.S. Про літачок забув! Телефоную власнику літачка. Він протягом розмови несподівано перетворюється на мотодельтаплан (літачок, а не власник, звичайно). Питаю, як регулярно літає. Виявляється два роки, як не літав, «але реєстрацію і техогляд справно проходять». Питаю про решту умов – каже питай у пілота. Телефону тому. І щось я розумію, що я його не розумію. Бо той не дуже тверезий. Літальний апарат міг перетворитися на летальний. Ульот!





Р.Р.Р.S От такий ганок я змайстрував! Втомлений. Але почуваюся ледь не Щусєвим чи Корбюзьє – мама цю споруду відразу «охрестила» мавзолеєм!

ВІДПЛЯЖНИЧАВ!

Все! Відпустка минула. Незабаром - нові проекти, нові ідеї, нові пригоди та походи. Іще швидше - звіти про старі.

Ваш AZ

АХТУНГ! ІДУ НА ВИ!

Ахтунг! Ахтунг!
У мене гряде відпуска!
З 8 серпня по 20 буду у Харкові і області. У планах - велопрогулянки по городищах (продовжуються пошуки Шаруканя-града), авіапрогулянки над городищами (якщо знайду літачок за розумну ціну), і купа зустрічей з друзями, приятелями і просто знайомими! Готуйтеся!

Ваш AZ

УМНИЙ? – В ГОРУ!

Взяти кавуна. Вкатити його на високу гору. В дощ. На велосипеді. Справжній екстрим по-українські.

Фото – Марго, Олексій, Єгор.


Над Тростяном хмари ходять хмуро. Край Карпатський. Мряка. Темний ліс. Група товаришів на роверах пробирається у напрямку вершини на тлі безрадісного пейзажу. Час від часу зупиняються і безпричинно ржуть. Тобто сміються. Голосно. Тобто на всі Карпати. Добре, що лісовими манівцями не може проїхати швидка. Бо забрали б геть усіх. Разом із ні у чому не винними роверами.







Заїхати на Тростян вдалося з другого разу. Як – про те трохе нижче. Бо найяскравіше трапилося на спуску.
Я зупинився на розвилку. Поклав велосипед. І заглибився у споглядання-спожівання місцевої флори. Малина була прекрасна! А я згадав інший карпатський рейд. Колись ми полізли на Говерлу. У путівнику значилося таке (цитата – дослівно, читати із інтонаціями Ніколая Дроздова): «А на східному схилі Говерли, неподалік урочища Заросляк, у малиннику можна спугнути ведмедя-великого любителя солодких ягід».







Вітя Кофанов тоді відірвався від путівника і замислено пробурмосив: «Перше. Чи дає автор гарантію, що ведмідь є більшим любителем солодких ягід, ніж молодих туристів? Друге. Чи точно вдасться ведмедя спугнути?!» І ось, коли я все це згадував, за моєю спиною роздається сильний шум. І щось велике влітає на досить великій швидкості у малину. Я отетерів. У малину влетів не ведмідь (хвала Всевишньому), а Марго – іще один великий любитель солодких ягід. Не те, щоби вона так поспішала, аби я з Єгором ті ягоди всі не з’їв, і сумніваюся, що взагалі хотіла в’їхати у малину…






Ну, щось там з гальмами трапилося… Я скам’янів. А Єгор – навпаки: підірвався і бігом до неї. Теж дуже схвильований. Хто зна, що там із Марго?! Пауза. Маргоша: «Єгор, підтягни, будь ласочка, он ту гілочку – така там хороша малина висить!» Іще одна пауза. Єгор згинається навпіл, і у такій позиції рухається далі малинником. Я якось на ногах тримаюся... І тут підїзджає решта компанії – Кирило, Олена, Олексій. І бачать картину: Марго верхи на велосипеді сидить в хащах малини між двох берез. Єгор з тих кущів виповзає, ну, скажімо так, навприсядки. Я стою посеред малини у більш-менш природній позі, але загальний стан теж адекватним назвати складно. Радше – істерика. Німа сцена. Загальна радість. Кінець третього акту. Завіса.







Коли напереддень ввечері до нашої компанії долучилися іще двоє знайомих – ми всі перебували у тому стані, який змусив їх раз-у-раз цікавитися: «А що ви курили?» І вимагали поділитися. Я не знаю, що відбувалося у атмосфері, чи то якась геомагнітна аномалія, але за минулу суботу на нас випала місячна норма веселощів. Жарти почалися іще зранку, прямо на пероні станції. Проти ночі сміятися вже не було сил. Марго скаржилася, що у неї болять щоки. Я відчував, що у мене ось-ось порветься живіт. Жартували всі. Жартували навдивовижу влучно. Зупинитися не могли. Ледь не луснули. Згадати зв’язно потік веселої свідомості тепер вже абсолютно не реально. Жаль. Дуже жаль. Треба було записувати?!







Славське. Я чомусь не так його собі уявляв. Проїжджаючи поїздом – бачиш лише те, що безпосередньо поруч із коліями. Здається, що село досить маленьке. А виявляється, що хатинки розкидані навсібіч по всій розлогій долині, забираються на гори під самий ліс і на полонини. От до такої хатки, яка виросла якраз на половині дороги від станції до вершини, ми і спрямували наші колеса. Я деякий час навіть не міг второпати, куди ми їдемо, бо далі, здавалося був вже самий тільки ліс.







Прийшлося трохи попотіти. Вологи додав дощик, що почав періщити, як тільки ми від’їхали від станції. Хазяї – пані Люба та пан Володимир - досить гостинні. Але намагаються не набридати. Навіть діти якось так прагнули не впадати у вічі. Ніч у кімнаті із чарівним карпатським видом з вікна та старосвітською кахляною пічкою обійшлася у 30 гривень.







У зимовий сезон те саме коштує до 90. Але ми потрапили на літні знижки. Годують смачно. Налисники з домашнім сиром, сметаною та джемом з чорниць – 15 гривень. Обід – смачнючій борщ, картопляне пюре із котлетами та салатом – 30 гривень. Ще у 15 обійдеться вечеря. Гаряча вода є. Єдине тільки: душ – один на всіх, і всі до одного! Його, родимого! Отаке.







Попри те, що дощ, очевидно мав початися знову, і дуже швидко, ми наважилися поїхати на Тростян. Зробити це було складно. З усієї компанії тільки я та Олена не були озброєні. Решта троє мали великі цифрові дзеркалки, а Кирило – відеокамеру. Цей вантаж помітно уповільнював рух нашої кавалькади. Бо красота навколо була неймовірна!







Я був до того ж захоплений багатством місцевої флори. Сила-силенна усілякого корисного-лікарського девясилу-деревію-звіробою та усілякої ехінацеї. Іще одна перешкода – не малина, так чорниці. Врешті-решт у перший день ми змогли пройти (проїхати – то важко назвати) десь кілометри зо два!!! Дощік припустив так, що виникли побоювання, чи зможемо ми по тій багнюці взагалі кудись з’їхати! З’їхали. Дорогою трохи поспівали пісень. І почали святкувати день народження Олени. А потім хлопцям загорілося змотатися у село. По кавун. Та інші дрібнички. Таки привезли.







Зранку ми зробили другу спробу заїхати на Тростян. Я час від часу розмахував руками і страшно завивав, відлякуючи хмари. Іще одна нагода викликати швидку! Врешті-решт таки розігнав! Як тільки засвітило сонечко, фото-відеооблаштовані колеги залишилися десь внизу. Ми з Оленою (на фото помаранчевий піксель – то я!) в’їхали на Тростян першими.







Тростян – це карпатський аналог Ай-Петрі. В тому сенсі, що усілякий шашлик-машлик, картопелька із салом та вино-горілка і до всього того достатку веде канатна дорога. Плюс туристи. Точніше – це, скоріше, мінус. Ми до того не були підготовлені. Фінансово. Жодний не взяв із собою ані копійки! В ліс же ж їхали!!! Лишилося шашлики тільки нюхати. Але у нас з собою трохи було!







Піднімалися ми на гору десь години дві. А спустилися за півгодини. Включно із масовим випасом на чорничнику, фотосесією, та пригодою у малині. Ми спустилися до нашої хатки, а за вікном знову лив дощ!







Ввечері, у поїзді Єгор філософствував: «Вчинки людини часом ірраціональні. То ж треба: залізти на гору, по багнюці, у дощ! Жодної користі, а суцільні стрес, надмірні навантаження та ризики для здоров’я: як не ведмідь у малині, то травма від падіння, як не простуда, так іще якась халепа! А в результаті людина стає щасливою!» І що було йому відповісти?

КОРОЛЕВА У ЗАХВАТІ!!!

Королева у захваті! Ми у захваті!!! Я особисто - у шалі!!! Королева Британії гусей не пасе, але лебедів відвідує. Дивитися тут.

ЗЕМЛЯ З НЕБА

Прошу знайомитися: Ян Артюс Бертранд. Людина, яка зробила себе ім’я у конкуренції із Сонцем, Місяцем, зорями та пілотами “Люфтганзи”. Бо тільки вони, здається, більше бачать Землю з неба. Але вони не захоплюються фотографією. Бертранд – теж не захоплюється. Він профі! Дивіться тут.