ЯК ОДИН ДЕНЬ

-Олександре? Це Наталя. Упізнав?
-Так, привіт! (Яка, до біса, Наталя?!)
- А ти де?
- У Кицівській пустелі.
- Ага… А це де?
- Десь на кордоні між Європою та Азією. Неважливо.
- Ми хочемо запросити тебе на ефір, щоб ти про герб та прапор розповів. ( А от тепер – зрозумів: Харківське обласне телебачення!) Де ти будеш 24-го?
- У Галичі.
- Ага… А 21-го?
- У Києві.
- О Господи! І чом тобі на місці не сидиться!?



Я дійсно не сидів на місці. Я буксував у пісках. Чорт мене заніс до тієї пустелі! Під тонким шаром лишайників – суцільний сухий пісок. Велосипед радше їхав на мені, аніж я на ньому! Спека. Вода закінчилася. У голові – суцільний «Учкудук, трі колодца». За для пригод не треба їхати у екзотичні краї. Печенізький район Харківської області: піски, загубленні давні міста, дикі звірі. Що іще треба?

Кицівська пустеля – то кілька квадратних кілометрів пісків. Не зибучих. Але… Утримуюся від будь-яких характеристик та епітетів. Вигляд все те має дещо понурий. Та я туди і не збирався! Я просто хотів скупатися у Сіверському Донці після виснажливих пошуків загубленого середньовічного міста.




Я вже писав раніше, що десь неподалік селища Кицівка має бути давнє городище, імовірне місце розташування загубленої і загадкової Шарукані. Колега по моїм напрацьовкам ніби щось там знайшов. Треба було подивися на власні очі.




Прийшлося прочісувати зарослий якоюсь колючою рослинністю піщаний мис. Дійсно, як і повідомляв Геннадій, якщо там якесь городище і було, то все воно було знищено велетенським кар’єром! Там могло поміститися навіть кілька городищ. Геннадій, щоправда, стверджує, що він там бачив якісь залишки валів. Мені так не поталанило. Але у мене з’явилися сумніви у вірності власних гіпотез: піщаний пагорб – погане місце для будівництва укріплень. Тут нема води. Тут далеко до родючих земель, аби займатися землеробством, або тваринництвом. З якого боку не подивись, все – негаразд! Розчарований я поїхав купатися і забуксував у пісках. І тут зателефонувала Наталя. Колись європейські географи вважали, що по Донцю якраз і йде кордон між Європою та Азією. Так що я й не дуже збрехав!






Відпустка пролетіла як один день. Я вирішив не їхати нікуди за кордон, або у Крим чи Карпати. Мені хотілося дачного спокою. Ну, може, трохи екскурсій вітчизняним Середньовіччям… Врешті-решт новий світ починається за обрієм. А це лише – 10-20 кілометрів! От я й шукав нових світів і вражень. Яруги ховали дикий степ. У тих яругах від мене ховалися лисиці. Тут лишилися місця, де нічого не змінювалося від скіфів. Та й могили їх вождів все ще височать над тутешніми пагорбами…






Рано на світанку я мчав лісом. На дорогу стрибнув олень. Чорна рамка із придорожніх дерев. Чорний силует оленя. Сніп ранкового проміння з-за нього. Мить. Іще один граціозний стрибок. Від дива лишився лише спогад…





Я мав мрію. Посеред поля, за селом, але іще не за обрієм стояло величезне дерево. Я ніколи до нього не підходив. То не мав часу. То не було натхнення кудись йти. Лишалося тільки гадати, як добре було б посидіти під ним десь на заході сонця. Нарешті я прийшов до нього проводити іще один день… Запах свіжоскошеного сіна… Великі ясні серпневі зорі… На календарі ще було літо, а у світ вже увійшла осінь…

Ваш AZ




P.S. А на День Незалежності була іще екскурсія у Давній Галич.

Р.Р.S. Про літачок забув! Телефоную власнику літачка. Він протягом розмови несподівано перетворюється на мотодельтаплан (літачок, а не власник, звичайно). Питаю, як регулярно літає. Виявляється два роки, як не літав, «але реєстрацію і техогляд справно проходять». Питаю про решту умов – каже питай у пілота. Телефону тому. І щось я розумію, що я його не розумію. Бо той не дуже тверезий. Літальний апарат міг перетворитися на летальний. Ульот!





Р.Р.Р.S От такий ганок я змайстрував! Втомлений. Але почуваюся ледь не Щусєвим чи Корбюзьє – мама цю споруду відразу «охрестила» мавзолеєм!