ШУКАЮ!

Маю змінити мешкання.

Якщо хтось чув про хороші варіанти квартир поблизу м. Берестейська, Нивки, Святошин,або на Виноградарі терміново повідомляйте будь-ласка! Буду СТРАШЕННО вдячний!

ЗНОВУ ХАРКІВ

До вівторка буду у Харкові. У неділю - лекції в заочників. А іще гряде великий проект, про який я поки не буду розповідати. Але деякі матеріали у Харкові маю забрати і привезти до столиці!

КРИМ НА ДВОХ

Єдине, що лишається від старих поселень – то дороги. Храми обертаються на купи каміння. Будинки проростають лісом. Зникає все, що створене людськими руками. Лишаються тільки старі дороги. Вони звуть тебе по імені. Їх шепіт варто почути. І піти ними у осінь.






Нам була потрібна вода. Джерело називалося Джевізлик. Ми з Єгором йшли до нього від скель Буюка-Каї. Ввечері ми мали повернутися до того урвища над Бельбекською долиною, щоб подивитися, як за Седам-Каєю сідає сонце. Маленьке диво, коли наша зоря останнім промінням торкнеться скель гори Курушлюк-Бурун, ми могли побачити тільки за однієї умови: ми мали знайти воду!




Я знав, що Джевізлик мав наповнювати велике, довбане з цілої колоди корито. Але там, де мав дзюрчати Джевізлик, стояла тиша…
Старе корито розсохлося. Джевізлик був цього жовтня скнарою. Тут було лише кілька брудних калюж, з яких, судячи із слідів, пили дикі кози і олені. Ми пити з них не могли. Сонце повертало на захід. Спуститися до Аузун-Узеня, набрати води та піднятися назад до скель Буюка-Каї ми не встигали. Треба було або вигадати щось з тією водою, або відмовитися від мрії.






Єгор пішов шукати воду вище ущелиною. А я залишився біля джерела і почав вичерпувати воду разом із смердючим чорним мулом. Через кілька хвилин безперервної роботи вода трохи посвітлішала. Хвилин за двадцять я вичерпав калюжу. До невеличкої заглибини з-поміж каміння тихенько полилася чиста вода. Джевізлик іще двічі наповнювався водою, а я ще двічі виливав її, перш ніж джерело очистилося. На те, щоб набрати пів цебра води ми витратили півтори години. Але тепер ми могли здійснити мрію і подивитися, як сонце сідає за величну Бельбекську долину.

Дістати води. Подивитися на захід сонця. Зв'язок між цими двома справами є незбагненим для мешканця міста. Але для нас перша – була запорукою другої. В горах інші реалії.



Кухоль за кухлем я черпав брудну воду. Був час роздивитися навколо. До джерела збігали кілька стежок. П’ять віків тому у невеличкій ущелині поблизу джерела було поселення. Подекуди - між буків і неймовірної товщини черешень - неприродно рівні майданчики свідчили, що там колись стояли дома. Від них до джерела збігали стежки. Були стежки. Тепер – такі собі рівчачки, заповнені осіннім листям.






Джерело було центром цього невеличкого світу. Джерело заміняло мешканцям поселення клуб, телебачення, театр… Які там іще принади сучасного світу я забув? Люди збиралися тут, щоб порадіти за сусіда, у якого народився син. Або трохи понарікати на неврожай горіхів та кизилу, і що дикі кози зникли кудись… Або поділитися новинами, що принесли з Лусти чи Солдаї – а значит з-за Моря - купці, які минулої неділі зупинялися у монастирі Спаса на горі… Чи були мешканці цього бідного гірського села щасливіші, аніж ми, сучасні люди? Чи було їх життя більш повним, аніж наше? Чи дивувалися навколишній красі кожного дня так, як ми вперше? Чи сприймали як буденність?





Води вже було досить. Попереду нас чекало здійснення мрії. Позаду лишився повний прозорої води Джевізлик.






Протягом усієї мандрівки нам траплялися сліди людських поселень. На безіменній вершині Бойкінського масиву ми знайшли руїни старовинного храму Спаса. Окрім поселення Джевізлик – зватиму його так, бо ніхто не знає, як воно називалося насправді – на нашому шляху були так само давно забуті і покинуті поселення Алмачук та Гяур-Чаір. Від них також лишилися тільки стежки і старезні яблуні та груші. Теперішні кримськотатарські назви цих румовищ десь так і перекладаються – Яблуневий та Сад Невірних. Від водоспаду Срібні Струмені на вершину Сююрю-Каї ми піднімалися близька години, але й там на нас очікувала історія – руїни замку.




Для чого було складати до купи каміння на такій неприступній, голій і абсолютно безводній скелі? Що мала оберігати ця твердиня: торгові шляхи, державні рубежі чи якісь невимовні таємниці? Що тут такого мало бути, аби витрачати стільки зусиль, щоб втягти на цю скелю стільки каміння, а потім тримати тут залогу, кожного дня відсилаючи до неприступного замку каравани із їжею та водою? Таких слідів минулої величі тут було вдосталь – навіть поблизу нашої ночівлі над урвищем Буюка-Каї Єгор знайшов у чагарнику залишки якогось невеличкого укріплення. Ми спостерігали захід сонця над Бельбекською долиною – центром таємничого князівства Феодоро. Десь там, далеко за долиною сонце сідало над руїнами столиці феодоритів. Сонце сідало над Мангупом.





До Мангупа звідси було трохи більше тридцяти кілометрів. Ми не планували туди йти. Але минув іще один день. Ми пройшли дном Аузун-Узенського каньйону. Ущелина нагадувала декорації до фільмів про Індіану Джонса. Ввечері нам вже кортіло нових відкриттів та випробувань, величних руїн, пригод і загадок. Ми вирішили піднятися від Великого каньйону Криму – так іще називають Аузун-Узенську ущелину – на Сююрю-Каю, а від неї – на Седам-Каю, й далі, до самої Мангупської гори. Осінні дні короткі. Ми розуміли, що частину путі ми долатимемо у цілковитій темряві. Сутиніло швидко. З темряви на нас поблискували очима якісь лісові мешканці. Час від часу якийсь птах, сполоханий променем ліхтаря, шумно зникав поміж дерев. Десь по дев’ятій вечора ми побачили темний контур Мангупа.




Але те було за кілька день. А цього дня ми вдвох спостерігали, як тінь від Седам-Каї поволі підіймається до почервонілих скель Курушлюк-Буруна та Буюка-Каї. Ми сиділи над урвищем. Навколо нас лежало приховане князівство – край, де дороги ведуть від джерела до джерела, де кожне джерело досі має власне ім’я.






З долини, немов з минулого, долинав голос муедзина, який співав про щось вічне – хіба не про наші дороги? У чорному небі світилася інша дорога – Чумацький шлях. З нього сипалися зорі. Вони креслили свої шляхи і нагадували про те, що все мине… залишаться тільки дороги.

КІНЕЦЬ ОСВІТИ-2

На ZAUA опублікували другу частину моєї статті про нашу вищу школу. Прошу читати і коментувати! Мене цікавить Ваша думка!

ОСТАННІ НОВИНИ

Маю купу новин.

Насамперед - у суботу їду на тиждень у Крим! Два роки не був із рюкзаком у тих горах! Збираємося на гору Бойка, у Великий Каньон, на Сююрю-Каю.

Із нашими проектами - затишшя. Перезатвердження катинського проекту ще не відбулося. Маю кілька нових пропозицій. Ходжу. Спілкуюся. Обираю. Щось буде.

Матеріал про казус Шустера набрав рекордну кількість відвідувань на ZAUA. Тішуся. Не можу зрозуміти - чому!

Десь за місяць маю змінити мешкання. Отже, життя вирує.

GOODBYE PARTY

Сьогодні написав заяву про звільнення "за згодою сторін". Нашу фірму розформовують. Щось потім, очевидно, буде. Деякі проекти (сподіваюся і наш катинський) мають отримати додаткове фінансування. Принаймні, таке обговорюється із керівництвом. Але працюватиму вже на гонорарно-контрактній основі.

Сьогодні ж - день народження директора. Вийшла прощальна вечірка. Трохи сумно. Не найгірший був проект.

Я У ШОЦІ!

Вночі не спав. Ввечері дивився прем’єру “Великої політики з Євгеном Кисельовим”. А потім перемкнувся на “Шустера”. І я у шоці!!! Оце написалося.

Фото з www.3s.tv

ОПУБЛІКУВАЛИ НА ZAUA
та на "Телекритиці"

Ввечері минулої п’ятниці до студії програми «Шустер.live» увірвалося троє депутатів від Партії регіонів. Формат програми передбачав діалог прем’єр-міністра України із журналістами. Депутати, що увірвалися, зірвали ефір. Протягом усього часу вони не давали журналістам ставити питання, перебивали прем’єра, затикали рот ведучому. На початку програми одна із порушниць спокою поводилася дивним чином, не знаходила собі місця в студії, намагаючись зігнати з місця спочатку одного з присутніх журналістів, а потім – глядача. Наприкінці програми депутати звинуватили ведучого у подвійній грі на користь прем’єра: нібито Вона поставила ведучому умову, аби той не запрошував інших політиків, але він порушив цю обіцянку і запросив депутатів на ефір, не попередивши про це ані журналістів, ані премєра, ані депутатів у тому, що не попередив інших учасників програми про зміну формату. Ведучий не погодився із таким трактуванням подій.

Спостерігати за програмою було моторошно. Депутати, прикриваючись правом на рівні можливості і свободою слова позбавили можливості говорити журналістів. Це був абсолютний сюрреалізм. З їх слів і поведінки виходило, що кожний депутат, виправдовуючи свої дії подібними мотивами, може являтися на будь-який ефір, будь-якої програми і брати у ній участь у такій ролі, як їм заманеться. Іванна Коберник, одна з присутніх журналісток прямо запитала, чи будуть вони тепер приходити на новини і ставати за спиною ведучих? Найжахливіше було те, що цього разу це їм вдалося. Наприкінці програми вони практично відсторонили Савіка Шустера від ведення програми, а прем’єра – від мікрофона. Вона мусила піти. Очевидно – працювати.

Мушу констатувати три неприємні речі.

1. Регіонали загралися. Їх остаточно залишило почуття міри. Коли вони кілька місяців поспіль поводяться у Верховній Раді як мавпи у джунглях – то було складно зрозуміти, неможливо забути, але до того можна було звикнути. Тепер вони все частіше переносять дикі звичаї сесійної зали далеко за її межі. А до цього звикати не хочеться.

2. Це виклик для всіх, але найперше – для журналістів. Їм чітко дали зрозуміти, що їх вважають продажними особами. А таким не варто довіряти серйозної справи розмови із політичними конкурентами. Очевидно, двоє дурнуватих жінок і один туповатий чоловік із депутатськими значками вважають, що питання журналістів з кількох десятків ЗМІ та двох країн не варті уваги глядачів. Виникає питання: що вони дозволятимуть собі далі у стосунках із представниками ЗМІ?

3. Найнеприємніше, що на фоні нахабних і, ще раз повторю, дурнуватих витівок депутатів, прем’єр справляла найпривабливіше враження. На такому тлі навіть Баба Яга буде виглядати Жанною д’Арк. Отже, регіонали несподіванно для себе підіграли прем’єру Тимошенко у передвиборчій грі.

Що далі? Очевидно, що Савіку прийдеться давати пояснення громадськості. Чим швидше – тим краще. Попри великий рівень довіри глядача і репутацію Шустера ситуація мала двозначний вигляд. Також очевидно, що на вході у студію прийдеться ставити великі залізні двері із замками від непроханих гостей. Що стосується журналістського цеху – найскладніше буде навчити поважати себе. Почати можна з того, щоби забути на якийсь час імена тих трьох депутатів. Потім, їх можна буде згадати у некролозі. Звичайно – у політичному некролозі. Отже: «прохання ігнорувати»! Томущо.

КІНЕЦЬ ОСВІТИ

На ZAUA опублікований початок моєї публікації про те, що буде з вищою школою в Україні вже за кілька років. Буду радий Вашим коментарям!

ГРИГОРЕНКО

Спродюсував контакт колег з ZAUA із сином правозахисника Петра Григоренка - Андрієм. Інтерв'ю вийшло дещо несподіваним, бо там не йдеться, ані про великого батька, ані про правозахистний рух. Звичайно, досить дещо спеціальної інформації, але мені було цікаво. Читати тут.

АДАМ І ЄВА

Власне, Адам (із наголосом на першому складі) і Ева. Сьогодні ми записали прекрасне інтерв'ю із братом і сестрою, колишніми мешканцями Луцька. Вже після інтерв'ю пан Адам сказав те, що спочатку ледь не сказав просто у кадрі. "Як добре, що Сталін віддав східні креси українцям, білорусам, Литві! Якби він того не зробив - то може була б потім війна як у Югославії! Я його, Сталіна, терпіти не можу, я думаю, що він не помер, а подох! Це - жахливий чоловік. Але тут він взяв олівець і провів той кордон. І це - добре!" - "Ви розмірковуєте прямо як Єжи Гедройц!" - "Так, адже він же ж також був з таких самих земель, як і я!"

Адам і Ева попрощалися із батьком 14 вересня 1939 року. Вчора вони дізналися, де і коли він загинув, де похований. Їх батько, капітан Адам Дибчиньскі, був розстріляний в Харківському НКВС навесні 1940 року. Вони не бачилися з батьком рівно 70 років.