ГРИГОРЕНКО

Спродюсував контакт колег з ZAUA із сином правозахисника Петра Григоренка - Андрієм. Інтерв'ю вийшло дещо несподіваним, бо там не йдеться, ані про великого батька, ані про правозахистний рух. Звичайно, досить дещо спеціальної інформації, але мені було цікаво. Читати тут.

АДАМ І ЄВА

Власне, Адам (із наголосом на першому складі) і Ева. Сьогодні ми записали прекрасне інтерв'ю із братом і сестрою, колишніми мешканцями Луцька. Вже після інтерв'ю пан Адам сказав те, що спочатку ледь не сказав просто у кадрі. "Як добре, що Сталін віддав східні креси українцям, білорусам, Литві! Якби він того не зробив - то може була б потім війна як у Югославії! Я його, Сталіна, терпіти не можу, я думаю, що він не помер, а подох! Це - жахливий чоловік. Але тут він взяв олівець і провів той кордон. І це - добре!" - "Ви розмірковуєте прямо як Єжи Гедройц!" - "Так, адже він же ж також був з таких самих земель, як і я!"

Адам і Ева попрощалися із батьком 14 вересня 1939 року. Вчора вони дізналися, де і коли він загинув, де похований. Їх батько, капітан Адам Дибчиньскі, був розстріляний в Харківському НКВС навесні 1940 року. Вони не бачилися з батьком рівно 70 років.

ТРОХИ ЗАБАГАТО ПОДІЙ

Вчора на рідному каналі трапилася «революція». Відкриваю інет. Топ-новина спеціалізованих інтернет-ресурсів – генерального продюсера телеканалу «ІНТЕР» Ганну Безлюдну звільнено. Удень дізнаємося, що разом із нею йдуть головний режисер, керівник інформаційної служби, а також головний редактор, який є за сумісництвом директором нашої студії. Хто стане наступником БГВ - невідомо. Чи змінеться редакційна політика каналу - невідомо. Що буде із студією – невідомо. Чекаємо, коли з’явиться нове керівництво. Мусив заспокоювати декого з наших дівчат-редактрес. Вони бояться звільнень. Більшість колег схвильовані, але не демороалізовані. Працюємо далі.

Ввечері був на Національному радіо. Провели ефір про «чорну піхоту». Ніби не погано. Але своєї функції – знайти героїв для нового фільму - поки ця акція не виконала. Чекатимемо дзвінків від слухачів.

Пізно ввечері здзвонювалися із колегою з одного з політичних телепроектів. Виявляється, що про звільнення Безлюдної політикум знав уже в п’ятницю, хіба не раніше за саму Ганну Вітальєвну. Дивно все це.

НАКРИЛО

Роботою. Весь тиждень - суцільні аврали. Не пишу, бо просто нема коли. Але я виправлюся! Може... Я сподіваюся.

Новини. Відкрили новий проект. Знову війна. Чергова "біла пляма" - "чорна піхота".
У понеділок, 7 вересня о 20:00 буду розповідати про це на Національному радіо (3-й канал "Радіо Культура") Слухати можна тут.

Ваш AZ

ЯК ОДИН ДЕНЬ

-Олександре? Це Наталя. Упізнав?
-Так, привіт! (Яка, до біса, Наталя?!)
- А ти де?
- У Кицівській пустелі.
- Ага… А це де?
- Десь на кордоні між Європою та Азією. Неважливо.
- Ми хочемо запросити тебе на ефір, щоб ти про герб та прапор розповів. ( А от тепер – зрозумів: Харківське обласне телебачення!) Де ти будеш 24-го?
- У Галичі.
- Ага… А 21-го?
- У Києві.
- О Господи! І чом тобі на місці не сидиться!?



Я дійсно не сидів на місці. Я буксував у пісках. Чорт мене заніс до тієї пустелі! Під тонким шаром лишайників – суцільний сухий пісок. Велосипед радше їхав на мені, аніж я на ньому! Спека. Вода закінчилася. У голові – суцільний «Учкудук, трі колодца». За для пригод не треба їхати у екзотичні краї. Печенізький район Харківської області: піски, загубленні давні міста, дикі звірі. Що іще треба?

Кицівська пустеля – то кілька квадратних кілометрів пісків. Не зибучих. Але… Утримуюся від будь-яких характеристик та епітетів. Вигляд все те має дещо понурий. Та я туди і не збирався! Я просто хотів скупатися у Сіверському Донці після виснажливих пошуків загубленого середньовічного міста.




Я вже писав раніше, що десь неподалік селища Кицівка має бути давнє городище, імовірне місце розташування загубленої і загадкової Шарукані. Колега по моїм напрацьовкам ніби щось там знайшов. Треба було подивися на власні очі.




Прийшлося прочісувати зарослий якоюсь колючою рослинністю піщаний мис. Дійсно, як і повідомляв Геннадій, якщо там якесь городище і було, то все воно було знищено велетенським кар’єром! Там могло поміститися навіть кілька городищ. Геннадій, щоправда, стверджує, що він там бачив якісь залишки валів. Мені так не поталанило. Але у мене з’явилися сумніви у вірності власних гіпотез: піщаний пагорб – погане місце для будівництва укріплень. Тут нема води. Тут далеко до родючих земель, аби займатися землеробством, або тваринництвом. З якого боку не подивись, все – негаразд! Розчарований я поїхав купатися і забуксував у пісках. І тут зателефонувала Наталя. Колись європейські географи вважали, що по Донцю якраз і йде кордон між Європою та Азією. Так що я й не дуже збрехав!






Відпустка пролетіла як один день. Я вирішив не їхати нікуди за кордон, або у Крим чи Карпати. Мені хотілося дачного спокою. Ну, може, трохи екскурсій вітчизняним Середньовіччям… Врешті-решт новий світ починається за обрієм. А це лише – 10-20 кілометрів! От я й шукав нових світів і вражень. Яруги ховали дикий степ. У тих яругах від мене ховалися лисиці. Тут лишилися місця, де нічого не змінювалося від скіфів. Та й могили їх вождів все ще височать над тутешніми пагорбами…






Рано на світанку я мчав лісом. На дорогу стрибнув олень. Чорна рамка із придорожніх дерев. Чорний силует оленя. Сніп ранкового проміння з-за нього. Мить. Іще один граціозний стрибок. Від дива лишився лише спогад…





Я мав мрію. Посеред поля, за селом, але іще не за обрієм стояло величезне дерево. Я ніколи до нього не підходив. То не мав часу. То не було натхнення кудись йти. Лишалося тільки гадати, як добре було б посидіти під ним десь на заході сонця. Нарешті я прийшов до нього проводити іще один день… Запах свіжоскошеного сіна… Великі ясні серпневі зорі… На календарі ще було літо, а у світ вже увійшла осінь…

Ваш AZ




P.S. А на День Незалежності була іще екскурсія у Давній Галич.

Р.Р.S. Про літачок забув! Телефоную власнику літачка. Він протягом розмови несподівано перетворюється на мотодельтаплан (літачок, а не власник, звичайно). Питаю, як регулярно літає. Виявляється два роки, як не літав, «але реєстрацію і техогляд справно проходять». Питаю про решту умов – каже питай у пілота. Телефону тому. І щось я розумію, що я його не розумію. Бо той не дуже тверезий. Літальний апарат міг перетворитися на летальний. Ульот!





Р.Р.Р.S От такий ганок я змайстрував! Втомлений. Але почуваюся ледь не Щусєвим чи Корбюзьє – мама цю споруду відразу «охрестила» мавзолеєм!

ВІДПЛЯЖНИЧАВ!

Все! Відпустка минула. Незабаром - нові проекти, нові ідеї, нові пригоди та походи. Іще швидше - звіти про старі.

Ваш AZ

АХТУНГ! ІДУ НА ВИ!

Ахтунг! Ахтунг!
У мене гряде відпуска!
З 8 серпня по 20 буду у Харкові і області. У планах - велопрогулянки по городищах (продовжуються пошуки Шаруканя-града), авіапрогулянки над городищами (якщо знайду літачок за розумну ціну), і купа зустрічей з друзями, приятелями і просто знайомими! Готуйтеся!

Ваш AZ

УМНИЙ? – В ГОРУ!

Взяти кавуна. Вкатити його на високу гору. В дощ. На велосипеді. Справжній екстрим по-українські.

Фото – Марго, Олексій, Єгор.


Над Тростяном хмари ходять хмуро. Край Карпатський. Мряка. Темний ліс. Група товаришів на роверах пробирається у напрямку вершини на тлі безрадісного пейзажу. Час від часу зупиняються і безпричинно ржуть. Тобто сміються. Голосно. Тобто на всі Карпати. Добре, що лісовими манівцями не може проїхати швидка. Бо забрали б геть усіх. Разом із ні у чому не винними роверами.







Заїхати на Тростян вдалося з другого разу. Як – про те трохе нижче. Бо найяскравіше трапилося на спуску.
Я зупинився на розвилку. Поклав велосипед. І заглибився у споглядання-спожівання місцевої флори. Малина була прекрасна! А я згадав інший карпатський рейд. Колись ми полізли на Говерлу. У путівнику значилося таке (цитата – дослівно, читати із інтонаціями Ніколая Дроздова): «А на східному схилі Говерли, неподалік урочища Заросляк, у малиннику можна спугнути ведмедя-великого любителя солодких ягід».







Вітя Кофанов тоді відірвався від путівника і замислено пробурмосив: «Перше. Чи дає автор гарантію, що ведмідь є більшим любителем солодких ягід, ніж молодих туристів? Друге. Чи точно вдасться ведмедя спугнути?!» І ось, коли я все це згадував, за моєю спиною роздається сильний шум. І щось велике влітає на досить великій швидкості у малину. Я отетерів. У малину влетів не ведмідь (хвала Всевишньому), а Марго – іще один великий любитель солодких ягід. Не те, щоби вона так поспішала, аби я з Єгором ті ягоди всі не з’їв, і сумніваюся, що взагалі хотіла в’їхати у малину…






Ну, щось там з гальмами трапилося… Я скам’янів. А Єгор – навпаки: підірвався і бігом до неї. Теж дуже схвильований. Хто зна, що там із Марго?! Пауза. Маргоша: «Єгор, підтягни, будь ласочка, он ту гілочку – така там хороша малина висить!» Іще одна пауза. Єгор згинається навпіл, і у такій позиції рухається далі малинником. Я якось на ногах тримаюся... І тут підїзджає решта компанії – Кирило, Олена, Олексій. І бачать картину: Марго верхи на велосипеді сидить в хащах малини між двох берез. Єгор з тих кущів виповзає, ну, скажімо так, навприсядки. Я стою посеред малини у більш-менш природній позі, але загальний стан теж адекватним назвати складно. Радше – істерика. Німа сцена. Загальна радість. Кінець третього акту. Завіса.







Коли напереддень ввечері до нашої компанії долучилися іще двоє знайомих – ми всі перебували у тому стані, який змусив їх раз-у-раз цікавитися: «А що ви курили?» І вимагали поділитися. Я не знаю, що відбувалося у атмосфері, чи то якась геомагнітна аномалія, але за минулу суботу на нас випала місячна норма веселощів. Жарти почалися іще зранку, прямо на пероні станції. Проти ночі сміятися вже не було сил. Марго скаржилася, що у неї болять щоки. Я відчував, що у мене ось-ось порветься живіт. Жартували всі. Жартували навдивовижу влучно. Зупинитися не могли. Ледь не луснули. Згадати зв’язно потік веселої свідомості тепер вже абсолютно не реально. Жаль. Дуже жаль. Треба було записувати?!







Славське. Я чомусь не так його собі уявляв. Проїжджаючи поїздом – бачиш лише те, що безпосередньо поруч із коліями. Здається, що село досить маленьке. А виявляється, що хатинки розкидані навсібіч по всій розлогій долині, забираються на гори під самий ліс і на полонини. От до такої хатки, яка виросла якраз на половині дороги від станції до вершини, ми і спрямували наші колеса. Я деякий час навіть не міг второпати, куди ми їдемо, бо далі, здавалося був вже самий тільки ліс.







Прийшлося трохи попотіти. Вологи додав дощик, що почав періщити, як тільки ми від’їхали від станції. Хазяї – пані Люба та пан Володимир - досить гостинні. Але намагаються не набридати. Навіть діти якось так прагнули не впадати у вічі. Ніч у кімнаті із чарівним карпатським видом з вікна та старосвітською кахляною пічкою обійшлася у 30 гривень.







У зимовий сезон те саме коштує до 90. Але ми потрапили на літні знижки. Годують смачно. Налисники з домашнім сиром, сметаною та джемом з чорниць – 15 гривень. Обід – смачнючій борщ, картопляне пюре із котлетами та салатом – 30 гривень. Ще у 15 обійдеться вечеря. Гаряча вода є. Єдине тільки: душ – один на всіх, і всі до одного! Його, родимого! Отаке.







Попри те, що дощ, очевидно мав початися знову, і дуже швидко, ми наважилися поїхати на Тростян. Зробити це було складно. З усієї компанії тільки я та Олена не були озброєні. Решта троє мали великі цифрові дзеркалки, а Кирило – відеокамеру. Цей вантаж помітно уповільнював рух нашої кавалькади. Бо красота навколо була неймовірна!







Я був до того ж захоплений багатством місцевої флори. Сила-силенна усілякого корисного-лікарського девясилу-деревію-звіробою та усілякої ехінацеї. Іще одна перешкода – не малина, так чорниці. Врешті-решт у перший день ми змогли пройти (проїхати – то важко назвати) десь кілометри зо два!!! Дощік припустив так, що виникли побоювання, чи зможемо ми по тій багнюці взагалі кудись з’їхати! З’їхали. Дорогою трохи поспівали пісень. І почали святкувати день народження Олени. А потім хлопцям загорілося змотатися у село. По кавун. Та інші дрібнички. Таки привезли.







Зранку ми зробили другу спробу заїхати на Тростян. Я час від часу розмахував руками і страшно завивав, відлякуючи хмари. Іще одна нагода викликати швидку! Врешті-решт таки розігнав! Як тільки засвітило сонечко, фото-відеооблаштовані колеги залишилися десь внизу. Ми з Оленою (на фото помаранчевий піксель – то я!) в’їхали на Тростян першими.







Тростян – це карпатський аналог Ай-Петрі. В тому сенсі, що усілякий шашлик-машлик, картопелька із салом та вино-горілка і до всього того достатку веде канатна дорога. Плюс туристи. Точніше – це, скоріше, мінус. Ми до того не були підготовлені. Фінансово. Жодний не взяв із собою ані копійки! В ліс же ж їхали!!! Лишилося шашлики тільки нюхати. Але у нас з собою трохи було!







Піднімалися ми на гору десь години дві. А спустилися за півгодини. Включно із масовим випасом на чорничнику, фотосесією, та пригодою у малині. Ми спустилися до нашої хатки, а за вікном знову лив дощ!







Ввечері, у поїзді Єгор філософствував: «Вчинки людини часом ірраціональні. То ж треба: залізти на гору, по багнюці, у дощ! Жодної користі, а суцільні стрес, надмірні навантаження та ризики для здоров’я: як не ведмідь у малині, то травма від падіння, як не простуда, так іще якась халепа! А в результаті людина стає щасливою!» І що було йому відповісти?

КОРОЛЕВА У ЗАХВАТІ!!!

Королева у захваті! Ми у захваті!!! Я особисто - у шалі!!! Королева Британії гусей не пасе, але лебедів відвідує. Дивитися тут.

ЗЕМЛЯ З НЕБА

Прошу знайомитися: Ян Артюс Бертранд. Людина, яка зробила себе ім’я у конкуренції із Сонцем, Місяцем, зорями та пілотами “Люфтганзи”. Бо тільки вони, здається, більше бачать Землю з неба. Але вони не захоплюються фотографією. Бертранд – теж не захоплюється. Він профі! Дивіться тут.