НЕ БІЙТЕСЯ!

Він називав його «Мауглі».
Йому було 20.

Або 40.

Кримське сонце так висушило і закоптило його шкіру, що важко було визначити вік і якого він роду-племені: мешканці Південної Індії легко прийняли б його за свого. «Мауглі» водив мого приятеля крутими стежками мису Меганом і ніс якусь ахінею про зелених людей, що ховаються у його надрах та часом виходять назовні.

У 12 років він втік з дому. Бо мати пішла до іншого, а той був алкоголиком. Отже, у жовтні хлопець зник. Усю зиму він ховався поміж скель. Наколо було море, небо і каміння. І часом зривався сніг. Як це хлопчисько вижило взимку без їжі та сторонньої допомоги, які жахіття ввижалися йому темної ночі у завиваннях східного вітру – того не знає ніхто. Але той досвід йому придався – тепер він водив тут туристів.

Часом проводир зникав з поля зору і за кілька хвилин з’являвся знову, наприклад, із упущеним у прірву пластиковим килимочком в руках. У те урвище із гострими скелями на дні було страшно заглядати. А «Мауглі» лазив там у домашніх капцях.

– Слухай! – Ті капці вразили мого приятеля. – Але ж так можна впасти!

– А навіщо ти ТАК думаєш? Так думати не можна! Як подумаєш – так і буде. Не можна боятися!

Часом приятель, що мав хвору ногу, спирався на плече свого гіда. Той стояв над урвищем так впевнено і міцно, ніби сам був із того ж каменю, що і скелі. Над прірвою їх обох тримали його думки.

***

Кажуть, дитяча жадібність – то від страху. Дитина боїться залишитися голодною. Самозбереження. Первинні інстинкти. Так само дитина боїться темряви – бо темрява від часів ховає небезпеку і хижих тварин. А наша підсвідомість, хоч і сформувалася двісті тисяч років тому, пам'ятає про це навіть у ХХІ столітті.

Моя кохана бабуся завжди мала запас: ящик мила і ящик солі. І сірників – у такій кількості, що вистачило б на кілька років. Вона пережила війну і знала, що сіль, сірники та мило – то валюта часом стабільніша за паперові гроші і навіть золото.

Луі Віттон, Майбах і  Верту – всі ці коштовні аксесуари українських нуворішів мають таку саме природу, що захована дитиною цукерка, чи моєю бабусею – ящик мила. Але йдеться не про самозбереження, а про страх.

«Скільки ЛексУсів! Скільки ЛексУсів!» - кумедно наголошуючи на передостанньому складі, професор Тадеуш Кшонсток не приховував свого здивування, крокуючи київськими вулицями. Дороги у Польщі – кращі, а машини – гірші. В Україні – навпаки: дороги гірші, а кількість люксових авто значно більша. Але причина цього не у дорогах, а в людях: у Польщі заможні люди не бояться їздити С-класом. 

В Україні «крута» тачка – то не тільки коштовна забавка, вкладення капіталу та перевага на дорозі. Така машина – то не тільки компенсація комплексів чи/і ознака певного соціального статусу. Така машина – то прояв соціальної мімікрії. Щоб тебе не чіпали, треба зробити так, що б тебе боялися. Так само як у дикій природі беззубий вужик приймає кольори отруйного гаспида – так само середньої руки бізнесмен купує «Інфініті». Бо інакше – з’їдять.

Як пояснити польському колезі, що коштовні іграшки наших «господарів життя» є компенсацією їх непевності і прихованих страхів?!

Страх – батько конформізму. У війнах і репресіях виживали конформісти. Герої гинуть першими. Так спрацював наш неприродній відбір. Протягом ХХ століття страх став однією з базових складових української культури. Ми так звикли до наших страхів, що перестали помічати їх прояви.

Страх породжує недовіру. Від недовіри в Україні ростуть тільки паркани. І йдеться не тільки про шестиметровий паркан президентського Межигір’я. Паркани звичайних мешканців моєї рідної Слобідчини з кожним роком також стають усе вищими.

Страх породжує несмак. Бо з точки зору архітектури за тими парканами можна побачити кладовища будматеріалів – українці і в архітектурі своїх осель залишаються конформістами і бояться виокремлюватися. Архітектори можуть зробити оригіниальний проект, але замовники віддають перевагу у кращому випадку псевдобароковим коробкам.

Страх зупиняє поступ. Україні потрібні зміни, а виборці вимагають стабільності.

Страх став економічним чинником. Від недовіри знецінюються гроші. Паніка на валютному ринку і подвійне падіння гривні у листопаді 2008 році – хіба не є прямим наслідком такого страху, недовіри до дій власної держави? Незабаром, у лютому 2009 року заколивався було польський злотий. Але поляки своїх владних установ не бояться, політиці центробанку довіряють і польська валюта випірнула з-під кризивої хвилі із мінімальними втратами.  

Звичайні наші співгромадяни бояться держави, а політичний клас – своїх громадян. Народні депутати у массі своїй живуть «депутатськими комунами» у відомчих будинках або за високими парканами Козину та Кончи-Заспи, лікуються не у районній лікарні, а в урядовій Феофанії, відпочивають у закритих санаторіях, і вважають за принизливе пересуватися громадським транспортом.

До перевіреного варшавського «Запічку» завітала усміхнена пані і вже здалеку замахала моєму приятелеві: «О, Тадеуше, що журек тут їсте?! Але ж тут треба замовляти вареники!» Тадеуш представив мене Ірені Ліповіч – польському омбудсменові. А я у цю мить намагався собі уявити Ніну Карпачову у «Пузатій хаті». І у мене нічого не виходило. 

Український прем’єр Азаров на відпочинку плаває у відгородженому тільки для нього кілометровому пляжі у той час, коли Кемерона відмовляються обслуговувати у тосканському ресторанчику, не впізнавши у ньому британського прем’єра. Український президент Янукович без охорони не ходить навіть до туалету Європарламенту, де навряд чи хтось міг би його скривдити. Українські можновладці створили свій світ, герметично ізольований від «звичайних людей». І цьому можна знаходити сотні причин, але підставою будь-якої з них є те, що це покоління політиків просто боїться.  

Ця генерація досі не компенсувала травми голодного радянського дитинства. Звідти – і їх дитяча жадібність, і їх марнотратство. Бо пережита бідність (не так матеріальна, як духовна) породжує, як потяг до золотих смесителів та яшмових унітазів, так і страх все це втратити. Бо в їх пострадянській свідомості нема інших цінностей. Прийнявши християнську обрядовість і символ віри, пострадянські покоління не усвідомили, що у часи Нового Заповіту дві головні заповіді – любити і не боятися. І що всі гріхи минулих часів походять саме від ненависті і страху.

І тут вже йдеться не тільки про політичну верству. 75% українців толерує хабарництво. Українці заряджені ірраціональним негативом, що можно легко побачити на будь-якому інтернет-форумі. Вони заряджені такою саме ірраціональною недовірою одне до одного, і щоб відчути не треба відвідувати засідання жодних зборів – Верховної Ради, профспілкового комітету чи мешканців багатоквартирного будинку, де за кілька хвилин хтось істерично кричить та кидається з кулаками на опонентів – досить лише вийти на людну вулицю і спробувати посміхнутися незнайомцю. У Лондоні чи Варшаві у більшості випадків вам посміхнуться у відповідь. У Києві чи Харкові ваша посмішка радше зустріне косий і підозрілий погляд. 

Екстремальні умови нашої історії протягом чотирьох поколінь виховували страх і недовіру. І навіть коли неґаразди тоталітарного лихоліття минули, ці дві речі – страх і недовіра – уже закріпилися в українській культурі, формуючи стереотипи соціальної поведінки. І тому страх – то насправді найбільша небезпека для України. Бо як усі гріхи людини, так і всі вади суспільства  – від страху.

    

За десять місяців до 20-ї річниці української незалежності зустрілися два відомих публіциста: український – Микола Рябчук і польський – Марчін Войчеховський. Марчіну було цікаво почути думку Миколи про українські перспективи. Потім я задав питання Марчіну: а якби ми напередодні 20-річчя польської незалежності, у 1938 році шукали б відповіді на те саме питання, чого б воно було варте менше, ніж через рік – у вересні 1939-го – коли Гітлер і Сталін зробили у польській незалежності кількарічну перерву? Марчін лише сумно посміхнувся.

Перші 20 років своєї незалежності польське суспільство було наповнене хворобливими суперечностями. Тодішні дитячі страхи польської державності мали інший характер, ніж теперішні українські і були пов’язані із надлишком патріотизму, сп’янінням від вимріяної незалежності і страхом її знову втратити. 

Страх проривався гнойниками державних переворотів, експериментами над конституцією, політичними вбивствами – президента Нарутовича та міністра внутрішніх справ Перацького, а також створенням концентраційного табору для незгодних – сумнозвісної Берези Картузької. Міжвоєнні польські уряди боялися надати більше прав українській меншості і натомість виховали цим радикальних українських націоналістів. Суспільство боялося сказати само собі правду і тому таким болісно несподіваним був початок нової війни. Для того, щоб вилікуватися від дитячих страхів Другій Речі Посполитій знадобилося втрата незалежності, перетворення на радянського сателіта і 50 років – від «Золотого вересня» 1939 року аж до «Круглого столу» у 1989-му. На шляху осмислення помилок минулого було багато подій, але тут не можна не згадати одноієї.

22 жовтня 1978 року поляк Кароль Войтила став Папою Римським. «Не бійтеся!» - сказав Ян Павло ІІ того дня. Він просив своїх вірних відкрити двері Христу і його спасительній владі, відкрити цій владі державні кордони, кордони економічних систем, політичних систем і цивілізаційних напрямків. А то прохання прозвучало як заклик до опору авториторизмові. Папа говорив про те, що людина сьогодні надто часто не знає, що у ньому є. Йшлося про часточку вищої суті у кожній людині, а звучало – як нагадування про внутрішню силу кожного. Він казав про те, як часто людину охоплює зневіра і непевність щодо сенсу власного життя, а то звучало як заклик до змін: «Не бійтеся!»

Наступного року Ян Павло ІІ вирушив до «паломництва» рідною Польщею – і в кожному селі чи місті він повторював це «Не бійтеся!»

«Слухай, Анджею, – у голосі Барбари Шацької, відомого соціолога, яка досліджувала історичну пам’ять поляків, бриніло здивування. –  Що це може значити: Пілсудський раптом став найбільш популярною фігурою серед інтелігенції?» «Буде революція!» - пожартував колега. За кілька місяців вибухнула «Солідарність». Люди почули те «Не бійтеся!»

Але знадобилося іще 10 років, щоб лідери «Солідарності» прийшли до влади і провели необхідні для оздоовлення суспільства реформи. А потім іще 10 років, щоб ці реформи принесли свої плоди, а нові покоління перестали боятися.  

Нещодавній винахід Ганса Рослінґа – «статистичний «Діснейленд» ресурсу Gapmider World  – дозволяє проілюструвати цю різницю у розвитку України та Польщі. Графік враховує лише два показники – середню тривалість життя та середній дохід на душу населення. Але то два найважливіші показники – здоров’я і добробут. І цього цілком досить, щоб оцінити прогрес, стагнацію, або зворотній прогресу напрямок руху. 
    

Так от, останні 20 років Україна тупцює на місці. Чи, радше, коливається як маятник туди-сюди. Польща натомість вирвалась з кризи на початку 90-х і впевнено рухається вгору. І так то виходить, що українців від поляків відрізняє тільки одна річ – дитячий страх перед змінами. Хоч якось соромно у 20 років боятися темряви – дитячий вік України давно минув. А зі страхами можно боротися тільки у один спосіб: їх треба усвідомити і перестати боятися.

***

«Мауглі» зацікавлено спостерігав, як мій приятель разом зі своїми супутниками раз по раз намагалися прикурити. Свіжий морський вітер перемагав усі найхитріщі способи укрити від нього той вогник... «Ви боїтеся, що він погасне, правда ж? Не можна боятися!» - з цими словами «Мауглі» забрав запальничку і висік іскру. За мить вогонь запалав у простягнутій руці, ніби вітру і не було. І так ще кілька людей у цьому світі повірили в чудо.  

P.S. Цей текст я написав рік тому. У той момент, коли я перечитував уже готовий матеріал до кімнати зайшла Мама. "Здається, я написав проповідь" - сказав тоді я. Може, прийшов час саме на таку форму комунікації? 

Київ-Харків-Варшава, серпень 2011 року.

Опубліковане тут (TEXTY) і тут (Главное).

Дякую Руслану Тарасову за фото