УМНИЙ? – В ГОРУ!

Взяти кавуна. Вкатити його на високу гору. В дощ. На велосипеді. Справжній екстрим по-українські.

Фото – Марго, Олексій, Єгор.


Над Тростяном хмари ходять хмуро. Край Карпатський. Мряка. Темний ліс. Група товаришів на роверах пробирається у напрямку вершини на тлі безрадісного пейзажу. Час від часу зупиняються і безпричинно ржуть. Тобто сміються. Голосно. Тобто на всі Карпати. Добре, що лісовими манівцями не може проїхати швидка. Бо забрали б геть усіх. Разом із ні у чому не винними роверами.







Заїхати на Тростян вдалося з другого разу. Як – про те трохе нижче. Бо найяскравіше трапилося на спуску.
Я зупинився на розвилку. Поклав велосипед. І заглибився у споглядання-спожівання місцевої флори. Малина була прекрасна! А я згадав інший карпатський рейд. Колись ми полізли на Говерлу. У путівнику значилося таке (цитата – дослівно, читати із інтонаціями Ніколая Дроздова): «А на східному схилі Говерли, неподалік урочища Заросляк, у малиннику можна спугнути ведмедя-великого любителя солодких ягід».







Вітя Кофанов тоді відірвався від путівника і замислено пробурмосив: «Перше. Чи дає автор гарантію, що ведмідь є більшим любителем солодких ягід, ніж молодих туристів? Друге. Чи точно вдасться ведмедя спугнути?!» І ось, коли я все це згадував, за моєю спиною роздається сильний шум. І щось велике влітає на досить великій швидкості у малину. Я отетерів. У малину влетів не ведмідь (хвала Всевишньому), а Марго – іще один великий любитель солодких ягід. Не те, щоби вона так поспішала, аби я з Єгором ті ягоди всі не з’їв, і сумніваюся, що взагалі хотіла в’їхати у малину…






Ну, щось там з гальмами трапилося… Я скам’янів. А Єгор – навпаки: підірвався і бігом до неї. Теж дуже схвильований. Хто зна, що там із Марго?! Пауза. Маргоша: «Єгор, підтягни, будь ласочка, он ту гілочку – така там хороша малина висить!» Іще одна пауза. Єгор згинається навпіл, і у такій позиції рухається далі малинником. Я якось на ногах тримаюся... І тут підїзджає решта компанії – Кирило, Олена, Олексій. І бачать картину: Марго верхи на велосипеді сидить в хащах малини між двох берез. Єгор з тих кущів виповзає, ну, скажімо так, навприсядки. Я стою посеред малини у більш-менш природній позі, але загальний стан теж адекватним назвати складно. Радше – істерика. Німа сцена. Загальна радість. Кінець третього акту. Завіса.







Коли напереддень ввечері до нашої компанії долучилися іще двоє знайомих – ми всі перебували у тому стані, який змусив їх раз-у-раз цікавитися: «А що ви курили?» І вимагали поділитися. Я не знаю, що відбувалося у атмосфері, чи то якась геомагнітна аномалія, але за минулу суботу на нас випала місячна норма веселощів. Жарти почалися іще зранку, прямо на пероні станції. Проти ночі сміятися вже не було сил. Марго скаржилася, що у неї болять щоки. Я відчував, що у мене ось-ось порветься живіт. Жартували всі. Жартували навдивовижу влучно. Зупинитися не могли. Ледь не луснули. Згадати зв’язно потік веселої свідомості тепер вже абсолютно не реально. Жаль. Дуже жаль. Треба було записувати?!







Славське. Я чомусь не так його собі уявляв. Проїжджаючи поїздом – бачиш лише те, що безпосередньо поруч із коліями. Здається, що село досить маленьке. А виявляється, що хатинки розкидані навсібіч по всій розлогій долині, забираються на гори під самий ліс і на полонини. От до такої хатки, яка виросла якраз на половині дороги від станції до вершини, ми і спрямували наші колеса. Я деякий час навіть не міг второпати, куди ми їдемо, бо далі, здавалося був вже самий тільки ліс.







Прийшлося трохи попотіти. Вологи додав дощик, що почав періщити, як тільки ми від’їхали від станції. Хазяї – пані Люба та пан Володимир - досить гостинні. Але намагаються не набридати. Навіть діти якось так прагнули не впадати у вічі. Ніч у кімнаті із чарівним карпатським видом з вікна та старосвітською кахляною пічкою обійшлася у 30 гривень.







У зимовий сезон те саме коштує до 90. Але ми потрапили на літні знижки. Годують смачно. Налисники з домашнім сиром, сметаною та джемом з чорниць – 15 гривень. Обід – смачнючій борщ, картопляне пюре із котлетами та салатом – 30 гривень. Ще у 15 обійдеться вечеря. Гаряча вода є. Єдине тільки: душ – один на всіх, і всі до одного! Його, родимого! Отаке.







Попри те, що дощ, очевидно мав початися знову, і дуже швидко, ми наважилися поїхати на Тростян. Зробити це було складно. З усієї компанії тільки я та Олена не були озброєні. Решта троє мали великі цифрові дзеркалки, а Кирило – відеокамеру. Цей вантаж помітно уповільнював рух нашої кавалькади. Бо красота навколо була неймовірна!







Я був до того ж захоплений багатством місцевої флори. Сила-силенна усілякого корисного-лікарського девясилу-деревію-звіробою та усілякої ехінацеї. Іще одна перешкода – не малина, так чорниці. Врешті-решт у перший день ми змогли пройти (проїхати – то важко назвати) десь кілометри зо два!!! Дощік припустив так, що виникли побоювання, чи зможемо ми по тій багнюці взагалі кудись з’їхати! З’їхали. Дорогою трохи поспівали пісень. І почали святкувати день народження Олени. А потім хлопцям загорілося змотатися у село. По кавун. Та інші дрібнички. Таки привезли.







Зранку ми зробили другу спробу заїхати на Тростян. Я час від часу розмахував руками і страшно завивав, відлякуючи хмари. Іще одна нагода викликати швидку! Врешті-решт таки розігнав! Як тільки засвітило сонечко, фото-відеооблаштовані колеги залишилися десь внизу. Ми з Оленою (на фото помаранчевий піксель – то я!) в’їхали на Тростян першими.







Тростян – це карпатський аналог Ай-Петрі. В тому сенсі, що усілякий шашлик-машлик, картопелька із салом та вино-горілка і до всього того достатку веде канатна дорога. Плюс туристи. Точніше – це, скоріше, мінус. Ми до того не були підготовлені. Фінансово. Жодний не взяв із собою ані копійки! В ліс же ж їхали!!! Лишилося шашлики тільки нюхати. Але у нас з собою трохи було!







Піднімалися ми на гору десь години дві. А спустилися за півгодини. Включно із масовим випасом на чорничнику, фотосесією, та пригодою у малині. Ми спустилися до нашої хатки, а за вікном знову лив дощ!







Ввечері, у поїзді Єгор філософствував: «Вчинки людини часом ірраціональні. То ж треба: залізти на гору, по багнюці, у дощ! Жодної користі, а суцільні стрес, надмірні навантаження та ризики для здоров’я: як не ведмідь у малині, то травма від падіння, як не простуда, так іще якась халепа! А в результаті людина стає щасливою!» І що було йому відповісти?

КОРОЛЕВА У ЗАХВАТІ!!!

Королева у захваті! Ми у захваті!!! Я особисто - у шалі!!! Королева Британії гусей не пасе, але лебедів відвідує. Дивитися тут.

ЗЕМЛЯ З НЕБА

Прошу знайомитися: Ян Артюс Бертранд. Людина, яка зробила себе ім’я у конкуренції із Сонцем, Місяцем, зорями та пілотами “Люфтганзи”. Бо тільки вони, здається, більше бачать Землю з неба. Але вони не захоплюються фотографією. Бертранд – теж не захоплюється. Він профі! Дивіться тут.

ЗВЕРХНЬО ПОДИВИТИСЯ НА БРИТАНІЮ

Вчора я згадував книжку британських фотографів Adrian Warren & Dae Sasitorn “Англія. Погляд з-під неба”. Тут я публікую кілька їх фото. А більше (і не тільки про Британію)ви можете побачити на їх сайті. Дивуйтеся!

Звичайно, таких розкішних руїн якого-небудь середньовічного абатства, або давньоримського форту в Україні не знайдеш. Але деякі скіфські або давньоруські городища мають не гірший вигляд. Полетіли знімати?

ВПЕРЕД І ВГОРУ!

Сталося. Те, що часто снилося в дитинстві. Те, що варто, аби снилося частіше тепер . Я літав. Наяву.

Заглавне фото – моє. Решта – Марго.


Коли ти провалюєшся у штопор, мозок якийсь час не розуміє, що відбувається. Вестибулярка взагалі відключається. Уявіть: літак нахиляється вперед, і починає обертатися. Так ти падаєш якийсь час. Оцінити, який саме, мені не вдавалося – надто багато нових відчуттів!





Так. Треба спочатку. Пілот Федір зустрів мене мовчанням. Відірвалися. “Полетіли!” – сказав Федір. Поле потихеньку віддалялося. Нас трохи трухнуло. Я запитався, що, власне, відбувається. І у відповідь отримав досить розлогу відповідь про потоки повітря, які підіймаються, або навпаки спадають униз, як водоспади. Повітряспади! “Ось, зараз знайдемо такий потік, що здіймається, і політаємо!” – значущо сказав Федір.






Я захопився спогляданням пейзажів. Околиці Макарова виявилися напрочуд мальовничими. Навколо якогось села усі околиці були розрізані на кольорові стрічки – жовті, темно-зелені, салатові. Біля самого Макарова побачив у полі кілька давніх курганів. Але вони мали вигляд скоріше зелених плям у нескошеному іще жовтуватому полі. У лісі вирубка мала вигляд сліду сніжної людини: ніби хтось дуже великий наступив на сосняк! :)





Федір спіраллю підіймався все вище і вище. Він клав літак на ліве крило, і ми як величезний хижий птах по колу планували над полем. Там, внизу наш рух повторював цілком справжній яструб. Я із захопленням спостерігав, як піді мною крутиться світ.






“Ну, що – покрутимося?” – запитав Федір. Немов моя відповідь щось змінювала!?

Літак завалився уперед і зробив кілька обертів навколо своєї вісі. І земля стала ближчою. Потім тяжко випрямився, і знову почав наближатися до неба.

За хвилину все повторилося вдруге.




Сказати чесно, страху не було. Було хвилювання і неспокій – хто зна, як то воно буде?! Адреналін? З адреналіном у мене якийсь дефіцит трапився! У мене почали виділятися ендорфіни – гормони щастя. Відчуття від виходу зі штопору важкі і скоріш неприємні – це цілком реальне перевантаження. Але все одно –
потім з півхвилини сидиш приголомшений від нових вражень. Мозок має перетравити новий досвід.

З Британії привід дуже симпатичну книжку-альбом – Англія з повітря. Тепер знаю на власні очі – Україна ані чим не гірша. Навіть краща. Може і нам таку книжечку зробити? Перші кадри Марго вже зняла!






Наш літак. Чомусь його назвали "жук".








































Налаштовуємося на небесний лад.

ДВІ ПРИГОДИ ЗА ТРИ ДНІ

У Харків на свята залізницею потрапити буває тяжко. Треба купувати квитки дуже заздалегідь. І то не завжди вдається. Тому минулого тижня я напросився у попутники до свого приятеля Івана, який їхав до Харкова на машині. Тільки ми трохи від’їхали від Борисполя почався ураган. На 108-му кілометрі нам під колеса впало величезне дерево.


Ще по обіді у київському небі з’явилася якась мряка. Я таку не люблю. Вона – вірний передвісник бурі. Я зазирнув у прогноз і не побачив там жодних застережень щодо майбутнього апокаліпсису. Навіть коли ми виїжджали з Києва, здавалося, що найстрашніше, що нас може чекати – то невеличка літня гроза. Вечір сонячно золотив мальовничі околиці Броварів.

З Переяславщини на Бориспільщину насувалася хмара. Вона була схожа на велике синє яйце. Важка, із чітко окресленим краєм. Тут ще світить сонце. Там, у кількох сотнях метрах, під хмарою щось вирувало і крутилося у непроглядній, брудній, сіро-жовтій імлі. Смерч?

Раптом ця хмара опинилася над нами. Здавалося, це відбуваються дуже повільно. Хоча, насправді, хмара насунулася за якісь десятки секунд. Дерева почали нагинатися до землі і бомбардувати нашу машину відірваним гіллям. Величезна суха гілляка довбонула нас по капоту. Потім друга – по лобовому склу. Після неї відразу третя і четверта. П’ята потрапила у дзеркало заднього виду і погнула його. У той же момент по задній правій двері ми отримали ще більш потужний удар. Перед нами пролітали десятки гілок. Очевидно, що треба було знижувати швидкість, аби швидкість того гілля не складалася із швидкістю нашої машини і не наробилося більшого лиха! Але тоді ми ризикували отримати іще більшу кількість палиць! Уздовж шосе були посаджені клени і липи. Ми прагнули якнайшвидше вирватися на вільний простір. Тільки вітер тихішав – Іван додавав газу. Але то тривало якісь секунди. Я весь час очікував, що до нас залетить гілочка розміром із деревце, і далі ми вже поїдемо із “букетиком” в “потилиці”. Бо нас знов починало бомбардувати гілко-снарядами. Ми мусили гальмувати. Вчасно. Як в уповільненому кіно метрів за 70 перед нами почав хилитися величезний клен. Він падав. Ми гальмували. Здавалося, що він перекриє не тільки узбіччя і ліву смугу, а й нашу – праву. І ми, як не сповільнюйся, загальмуємо у купі гілля. Клен впав саме у той момент, коли ми до нього під’їхали. На щастя для машини лишився достатній проміжок. Клен лише прошелестів верхівкою по правому борту нашої тойоти.
Я відчував себе у дурнуватому голлівудському трилері – щось на зразок “Мсливців за торнадо” або такого-подібного.

Ігор (третій наш попутник) дістав мобілку і почав знімати стихію на відео. Не пропадати ж такій натурі!

Нарешті, ми зупинилися на якійсь прогалині і вийшли з машини в очікуванні якнайстрашнішого: вм’ятин та розбитих фар. Але машина мала вигляд більш ніж пристойний, з огляду на те, що вона пережила. Кілька невеличких вм’ятин-подряпин і втрачена пластмасова заглушка омивателя фар. Як її вибило – не маю зеленого поняття. Потім з’ясувалося, що ремонт цієї дрібнички коштує шалених грошей!

Ми проїхали іще кілька кілометрів. На цьому проміжку валялося іще з десяток повалених дерев. Врешті-решт весь потік переїхав на зустрічну смугу. І так, “навшпиньках”, просувався на Схід.

Те, що було видно попереду, здавалося іще більш страшним, аніж пережите. Блискавки десятками пронизували простір між небом і землею. Попри те, що не було й восьмої вечора там вже стояла суцільна темрява. Злива мала ось-ось розпочатися. І така, що краще було перечікувати її не у машині, а десь у більш надійному місці. Ми зупинилися біля першої-ліпшої дорожньої кав’ярні і встигли добігти до її дверей у останню мить. За кілька секунд вода полилася стіною. Стало ясно, що сьогодні до Харкова ми вже не доїдемо.

Наступної доби я був дома. Дощ лив аж до Полтави. Я дістався хати о другій ночі. Вдень у мене була призначена перездача заліку з мого семінару. А ввечері – зустріч із нашими друзями з Каліфорнії.

Мене зустріла Таня. Її я бачив більше 10 років тому іще підлітком. Тепер переді мною стояла дуже симпатична і дуже каліфорнійська молода, впевнена у собі жінка. Таня ось-ось закінчила Каліфорнійський університет.

Весь вечір ми проговорили про соціологію та історію. І коли прощались, я згадав про заплановану на неділю прогулянку. Тетяна наважилася приєднатися до цієї авантюри.

Мета прогулянки археологічна – пошуки городища. Його згадують у Книзі Большому Чертєжу у 1627 році. Потім археологи чомусь не могли його відшукати. Ще кілька років тому я вирахував за текстом КБЧ, де воно має бути. Але руки з ногами не доходили до того, аби поїхати і перевірити ці розрахунки. До того ж там просто дуже красиво: Донець, ліси, луки, різнотрав’я. Майже на самому початку прогулянки я знайшов на грунтовці досить великий шматок ручки середньовічної амфори. І сприйняв це як добрий знак. Ми весело пройшли 20 кілометрів від села Кіцевки до смт Печеніги: говорили про Україну і Каліфорнію, фотографували давні кургани, одне одного та лелек, що у кількості шести голів прочісували свіже косовище. Врешті-решт ми скупалися у річці... А от загублене городище так і не знайшли!

Утім, виявляється воно є! Його знайшов мій приятель Геннадій Свистун. Ось частина нашої із ним листування останніми днями:



“Да, в нашей с тобой публикации я упомянул остатки Кицевского городища и
нанёс их на карту. Всё же там остатки фортификаций есть. (…) Кстати, остатки фортификаций у Кицевки чётко совпадают с твоим расчётом в 5 км на юго-восток от Кочетка, о чём ты писал в статье. Тютелька в
тютельку. Я по топокартам проверял. Ложится в "десятку"! Поэтому и обозначил это городище на иллюстрации. А культурного слоя на нём нет. Это, как и следовало бы ожидать, лишь
форпост. Крупнейшее близлежащее поселение - на севере - Пятницкое да ещё
некий "хуторок" у старого моста через Бабку между Кочетком и Кицевкой.”

Сказати чесно, я трошки образився на Геннадія, що він не розповів мені про цю знахідку раніше. Але то пусте – адже вийшло, що за підказками з Книги Більшому Чертєжу я відкрив городище спочатку “на кінчику пера”, точно вказавши можливе його місце розташування (ну, просто як Лєвєрьє і Адамс відкрили Нептун). А щодо того, що проскочив повз ті фортифікації на місці... Просто у море і на археологічні розвідки не можна брати жінок! :) Відволікають від головного! :))) Ой, здається, буду розіп’ят за сексизм і гендерну дискримінацією!

А тепер відповідаю на питання: де фото і відео?

А нема поки що! Ігор примудрився втопити на рибалці мобілку із голлівудським шедевром. А Таня має прислати фото вже по прильоту у Мальту, або по поверненню у Штати.

Отже чекайте на оновлену версію цього посту!

Ваш AZ

БЬОЗДНІК НА КОЛЕСАХ

Досить від’їхати трохи від дороги. Десь на березі тихої річки зупинитися. Слухати зорі. Чекати на світанок. А потім – майнути світ за очі... Так я і провів свій день народження минулої суботи.



Тиждень після бьоздніка видався дуже насиченим! Оце тільки зараз знайшлося трохи часу.

Наша поїздка відбувалася за дуже складною формулою: 2+3+2+4+16+3+5+1=купа веселощів (!), де 2 – дві дівчини (сестра Марго та приятелька Лєна), 3 – три хлопці (я, Єгор та Кирило), 2 – автомобілі, у яких лежало 4 велосипеди, що давало у купі 16 коліс, іще 3 – кілограми м’яса для шашликів, 5 врешті-решт куплених у дорозі (в Острі) шампурів, і, нарешті, 1 – літр привезеного з Лондону щирого англійського джину. Що треба було іще для щастя і радощів?



Десь за тиждень до цього хтось з цієї компанії (Єгор?) сказав: поїхали в Остер! Сказати чесно я не відразу второпав, куди ми маємо їхати. Але вийшло все дуже добре. Хоч і не все відобразилося у фотозвіті. Ми виїхали з Києва ввечері у п’ятницю. Заночували на березі якоїсь безіменної (для мене) притоки Десни поблизу Остра. Опівночі у нас був шашлик. А вранці – екскурсія на городище до Остерської божниці ХІІ століття. Потім ми переїхали до Десни (повз одноіменну елітну військову частину). І хочу вам всім сказати, що деснянські луки - це неймовірні місця!І знаки на дорогах - так само неймовірні: "стережись т-34"! :)



Тут – тільки частина фотографій. Більше – тут. Дивіться і читайте короткі і дуже дотепні коментарі Марго!

У всій цій історії було ще й продовження наступного дня. Але вже цілком матрасне і в іншій компанії! :)))






Завтра ввечері (у п’ятницю) знову їду у Харків. Є плани. У суботу - виховання студентів (мають перездавати залік) та зустріч із приятелями, які прилетають з Каліфорнії. У неділю - пошуки стародавнього городища на Донці. А у понеділок... Ну, теж щось цікаве, мабуть... :)))

Ваш AZ

СВІТАНОК НОВОГО РОКУ

Я вас всіх вітаю! Завтра, 20 червня - мій день народження. Світанок новго року зустрічатиму, сподіваюся, у якомусь мальовничому місці. Десь на Десні. Чи є там мобільний звязок - не маю жодного уявлення!Але все одно чекатимему на ваші привітання! І сам бажаю всім нових вершин, широких обрієв і теплого сонця!

Ваш AZ

МММММММММММММ+М!

Мандрівки. Музеї. Морози. Манери. Маєтки. Мешкання. Магазини. Моторвеї. Мотоцикли. Машини. Меншини. Мітинги. Марксизм. 13 лондонських “М”. ПРОДОВЖЕННЯ.









Я не розчув, що той джентльмен мені сказав. Але він посміхнувся, і я посміхнувся у відповідь. Був ранок. Я гуляв парком Кінслі у Бекхемі. Навколо лишилися тільки чаплі, качки, канадські гуси.





А назустріч йшла сама-самісенька єдина людська жива душа – леді середнього віку. Десь метрів за 25 вона почала мені посміхатися, як то кажуть – на всі 32! “Монін!” – високо і голосно прокричала пані, важко потупцювавши повз мене. “Монін!” – так само високо (від несподіванки) вигукнув я. Звиклі до туземних манер качки та гуси на те не зважили ані рухом шиї, ані сполоханим помахом крила. А я був трохи заскочений: я знаходився посеред одного з найбільших міст світу, і зі мною віталися абсолютно незнайомі люди, немов я знаходився у якомусь карпатському селі.








Парк Келсі підкинув того ранку іще кілька цікавинок. Один із тамтешніх найпоширеніших звичаїв – писати застережувальні написи. Ось той шедевр, про який я вже писав: “Не годуйте канадських гусей! Вони гадять!” Звичайно, якщо вчитуватися у подробиці, які описані на цьому оголошенні, розумієш його розумність. Але здалеку, коли видно тільки перший, найбільший рядок – те оголошення видається дивним.









Але поруч, на стовпчику висить іще одне – із стрілочками праворуч і ліворуч. Перше: “DOGS”. Друге: “NO DOGS”. І ніби все зрозуміло. Але все одно – викликає посмішку!





Подекуди по Лондону розвішаний іще один плакатик. На ньому – сімейство сурикатів. Напис можна перекласти і як “Увага!”, і як “Дивись навкруги!”. Зважаючи на те, що лисці і білки у Лондоні - то майже свійські тварини, дійсно починаєш дивитися навкруги із підсвідомим очікуванням побачити ще й сурикатів. Але той плакатик, насправді, - частина програми міської поліції. Нижче сурикатів напис – “Сусіди дивляться!” Тобто плакат закликає бути пильними і придивлятися, чи не лізе до сусіди у домівку хтось підозрілий.








У країні, де вікна відкриваються не в середину, а назовні (аби комунальним працівникам було б легше їх мити), вхідні двері прозорі, а замки закриваються на один оберт – всі такі профілактичні заходи видаються досить актуальними. Щоправда, плакатики ті, принаймні, у Бекхемі – то справа скорше ритуальна. Першого січня, коли до Марішки у гості прийшла приятелька, я трохи задрімав і підхопився лише тоді, коли грюкнули двері. Маріша пішла провести Поліну до станції. У темряву. У невідомість безлюдної вулиці! Я до Жені: А чи не треба їх провести – до станції ж 15 хвилин?! “Не треба! – промовив Євген, не відриваючись від компа: Тут нема злочинності.”



На огорожі Парламенту або Бак-хаусу ви обов’язково побачити напис, що за законом перелазити через цю огорожу вважається кримінальним злочином. До того ж написано, за яким саме законом: чи то 1934, чи то 1926 року.





Женя теж, здається, починає колекціонувати написи. У одному із замків він сфотографував таке: “Єдиним призначенням цього напису є принести вам вибачення за кількість написів у цьому коридорі!”

Але всі ті застережувальні написи читати не тільки дуже пізнавально, а й корисно!








Ось, наприклад, іду я повз Королівські конюшні. Це, як я вже писав, скоріш туристичний атракціон. Повноцінною службою назвати це складно. Туристів навколо кінних гвардійців – хоч греблю гати. Та й вороні гвардійці на вороних конях – дійсно є видовищем видатним, з якого боку не поглянь!










А в арці стоїть піший гвардієць зростом із хоббіта. Він дуже суворий. Блискавки з його очей опікають туристів і просто перехожих. Але туристів – більше, бо треба на знімках відповідати образу суворого охоронця корони. Він цілком усвідомлює, що саме він – обличчя Британії. Аж тут несеться скрізь арку велосипедист. Два швидких кроки. Брязкіт шпор і голосне відлуння в арці!






Гвардієць перегородив собою дорогу відчайдуху-велосипедисту. Скидалося на те, що велосипедист зараз зіб’є на смерть гвардійця. Або гвардієць розрубає того велосипедиста від плеча до самого сідла (велосипедного).










Це служба у нього дещо бутафорська. А шабля навпаки – цілком справжня! Але нічого! Той гвардієць коротко пояснив порушнику суть проблеми (у цій арці чомусь їхати верхи можна тільки на справжніх конях). Той кивнув. Пройшов пішки шість-сім кроків, скочив на залізного коня і зник у напрямку Джеймс-парку. А інценденту могло б і не бути, якби той персонаж читав написи на стінах: “Рухатися на велосипедах скрізь цю арку заборонено!”







Ось іще одна лондонська прикмета: до решітки прикріплений велосипед. Колеса спущені, ланцюг заіржавів, у багажнику білки з сміття кубло звили.












Поруч напис: “Велосипеди, що причеплені до цієї решітки, будуть переміщені!” У написі мудро не зазначені жодні терміни.

А у кількох метрах – іще один: “Прохід приватний. І може бути закритий без будь-яких попереджень.”





Читаючи такі оголошення і спостерігаючі британців у їх природному середовищі, чомусь обов’язково згадуєш пречудовий мультик “Пес у чоботях”. Пам’ятаєте сцену, коли величезний британський мармуровий дог лорда Бекінгема пояснює політичну ситуацію герою, на останніх словах довгої промови багатозначно підморгуючи? “Я пояснюю Вам свої обов’язки, але не обмежую ваших прав!” Це дуже відповідає дійсності!










Ось, наприклад, мітинги на Парламентській площі заборонили. І що ви думаєте? Весь тиждень там гуртувалися і галасували Таміли, вимагаючи реакції на останні події у Шрі-Ланці. Не зовсім зрозуміло від кого та реакція мала б надходити: чи то від уряду, чи то від парламенту. Але гасла красиві: “Мовчання – то ліцензія на вбивство?!”










Поліції, як видно з цього фото, було хіба не більше, аніж мітингувальників. Але прав меншин ніхто не обмежує! :)








На Трафальгарі бачив просто унікальне збіговисько. Спочатку - як завжди - нічого не зрозуміло. Галас та хорові вигуки “Єеее’!” у відповідь на заклики оратора.





Виявляється – десь тисячі дві мотоциклістів зібралися висловити свою незгоду пропозиції Вестмінстерського кансилу (щось на зразок місцевої ради) поширити таксу за паркування і на мотоциклістів. Оскільки у Вестмінстері ця такса сягає в окремі дні-години 6 фунтів за годину, то це викликало зрозуміле збурення. Я б теж обурився. Дві тисячі піших мотоциклістів – візуально це не дуже багато.












Але коли їх ватажок вигукнув “по конях!”, і весь цей табун опинився на Уайтхолі поблизу того самого кансілу на тих самих конях... То перетворилося на феєрію! Ви колись бачили стільки мотоциклів у одному місці?! А коли всі вони почали на знак незгоди ще й гудіти, газувати і висловлювати свої почуття у всі інші можливі способи – то перевершило всі можливості моєї уяви!















То було насправді неймовірно!!! Частина перформансу – дівчина, яка позувала всім охочим. На її бюстьє напис одним словом: “NOBIKETAX!” КРАСА!




Женя казав, що потрапити на щось подібне, навіть йому до цього не щастило! Хіба тільки інший випадок у порівняння йде. Женя вперше привіз маму у центр Лондона (мама мешкає у Німеччині), а там – гей-парад! Мама була тим трохи заскочена.

Натомість більшість лондонців неймовірно толерантна. Про веселкові прапори у Сохо я мовчу – то загальновідомо і нецікаво! А от побачити такий прапорець на задньому склі авто – то викликало почуття, які межують із культурним шоком! Знаєте, як вірні деяких протестантських общин для ідентифікації у транспортному потоці клеять схематичне зображення рибки – символічної анаграми Христа? Уявіть собі у Києві замість такої рибки – веселковий прапор! Можна закладатися – через скільки днів/годин машина буде понівечена.









Машини. Кількість дуже дорогих машин – за межами усякого розуміння! Лексус, затертий між роллс-ройсом і двома поршами здається убогим, як запорожець.

Молл. Площадка перед Букенгемським палацом. Якийсь шейх припаркував там свій феррарі. А там паркувати взагалі нічого не можна! Два боббі, очевидно, не дуже добре розуміють, що із цією знахідкою робити! Черновецького на них нема.










Порш середини минулого століття.












У Бентлі віддзеркалюється Челсі.














Або ось іще – картинка. Понтова машина у понтовому районі на понтовій вулиці. Роллс-ройс. Челсі. Понт-стріт.






І вся ця краса рухається по місту із максимальною швидкістю 20 миль на годину! А середня швидкість виходить іще смішнішою – 10-13 миль!





Рухатися швидше деінде можна. Але схема руху, і навантаження на дороги таке, що про більші швидкості лишається тільки мріяти. Тому і ввели обмеження на в’їзд до центру міста – аби там могли рухатися хоч би автобуси, таксі та машини служб термінового виклику. Ну, і мотоцикли. Поки що. Але навіть вони інколи утворюють черги, як от на Фліт-стріт: пробка з одинадцяти даблдекерів! Її добре видно на заглавному фото.

Тому навіть мільйонери тут їздять у Метро. О, іще одне непораховане лондонське “М”!




Але я у метро практично не їздив – більше ходив пішки. По-перше, дорого. По-друге, заблукати – пльове діло! На станції Бейкер-стріт на різних рівнях перетинаються 4 різних гілки. На одному з ярусів – дві платформи і чотири колії. Зорієнтуватися швидко у лондонській “трубі” є мистецтвом, і свідченням високого рівня адоптації до місцевих умов. Для туристів – суцільний екстрим. Навіть карта не завжди допоможе, якщо наважишся пересісти із однієї гілки на іншу!













Але вагончики дуже комфортабельні. А на станціях – плакати різних виставок. Наприклад засновника поп-арту, американця українсько-словацького походження – Ендрю Ворхола. Пам’ятаєте його Мерлін?

Мабуть, далі час перейти до розповіді про Музеї?

Незабаром буде!