блогописання

НІЧОГО ДИВНОГО

2011-12-22T22:33:00.003+02:00

"Вона поїхала у відпустку на поїзді" - у такому реченні не може бути нічого дивного, правда ж? Уявіть, що вона - це Тимошенко. Або - Янукович. Або - Ющенко (чи Кучма). Стать, вік і партійна приналежність тут не мають жодного значення. Значення мають три умови: українське громадянство, треба бути політиком, вид транспорту - звичайний поїзд на зразок 162/163 Київ-Харків. Можете уявити, щоб хто-небудь із названих осіб поїде із іще 60-ма співгромадянами одним вагоном? Під час виконання своїх обов'язків? Простіше повірити у британську королеву в загальному вагоні. Так от вам - підбірка саме таких фото.

Детальніше »

ЛИСТ ДО РЕДАКЦІЇ

2011-12-08T00:15:00.000+02:00

Як вам це? 25 листопада приходить мені мейл:

Доброго дня,

Хочу спитати, чи погодились би ви підготувати статтю для істправди на основі фактологічного матеріалу, який я недавно отримав у розпорядження. "План на знищення українців" (з боку Речі Посполитої) - назва.

Детальніше »

ПРОЩАННЯ

2011-12-01T00:11:00.000+02:00

Як важливо вчасно попрощатися! Ось ми попрощалися вчасно. З осінню. На Демерджи. Кілька фото від Кирила та Олени з туманів, скель, світанку та смеркання.

Детальніше »

НОВИЙ ЧИТАЧ

2011-11-25T12:12:00.000+02:00

Дрібничка, а як приємно!

Фото Вахтанг Кіпіані

НА СХІД ВІД ДЕМЕРДЖИ

2011-11-08T20:31:00.000+02:00

У неділю рано на вершині Демерджи було ДУЖЕ холодно, вітрено і страшенно красиво! Не втримався щоб похвалитися іще кількома фото з минулого вікенду.

Детальніше »

НА ЗАХІД ВІД ДЕМЕРДЖИ

2011-11-08T19:50:00.000+02:00

Так, моя Демерджиманія продовжується. Минулий вікенд минув на улюбленій горі та в її околицях. Вночі було ДУЖЕ холодно. Але то була помірна платня за велике чудо. Далі - самі кріхти з осіннього пиршества барв.

Детальніше »

БЕЗКОРИСЛИВА СОЛІДАРНІСТЬ ІЗ ААРОНОМ БІБЕРОМ

2011-08-14T13:16:00.003+03:00

Аарон Бібер, 89-річний старожил Тоттенхема, був вражений побаченим того недільного ранку. Його маленька перукарня на головній вулиці цього лондонського району існувала вже більше 40 років, і ось тепер була цілковито знищена. „Вкрали навіть мій чайник!” – скаржився старий перукар – „Мабуть, я мушу закрити свій бізнес: у мене нема грошей, щоб все це відбудувати”.

Детальніше »

БЕНДЖАМІН ФРАНКЛІН & Ko

2011-07-14T01:58:00.000+03:00

Не схожий? Дивіться далі: дарма, що з німбом та шабелькою.

Детальніше »

ВАРШАВСЬКІ ТРОПІКИ

2011-07-13T01:32:00.005+03:00

На фото жодних тропічних лісів. Це - парк Поле Мокотовське. Але після тижню дощів він мав вигляд не гірший лісів Амазонії.

Детальніше »

ВЕЖІ КРАКОВА...

2011-07-12T01:08:00.008+03:00

...та інші приємні дрібниці. Кілька фото з березневої і червневої поїздок. Приємного перегляду!

Детальніше »

ВРОЦЛАВ-БРЕСЛАУ

2011-06-07T01:28:00.002+03:00

Просто кілька фото з весняного Вроцлава. Але думаю, що там і влітку не зле!

Детальніше »

ДРЯКОДЯБОЧКИ

2011-05-16T12:22:00.001+03:00

Є такі істоти, класифікувати яких я б не взявся. Щоправда, навіть Карл Ліней, у питанні класифікації цих створінь, мабуть, спасував би.

Детальніше »

РЕЦЕНЗІЯ ВІД ГОЛИБАРДА

2011-05-05T15:08:00.004+03:00

Євген Голибард написав рецензію для польськомовного "Dziennika Kijowskiego". Як на мене, пан Євген занадто добрий до мого доробку. У чому всі бажаючі можуть переконатися далі.

Детальніше »

ЗНЕБАРВЛЕНО

2011-05-03T01:36:00.005+03:00

У деяких випадках краще без кольорів. Згода?

Детальніше »

ПАРИЖ. ТОР 10

2011-05-02T20:20:00.003+03:00

Дуже коротко: так, я там був. Враження - потім. Найкращі фото - зараз.

Детальніше »

РЕЦЕНЗІЯ ВІД ГРИЦАКА

2011-04-27T21:49:00.001+03:00

Тішуся. Ні, треба інакше. ТІШУСЯ!

Ярослав Грицак написав рецензію на мою книжку. Рецензія, насправді, вже третя після дописів Вахтанга Кіпіані та Ірини Гончарової-Багалій. Але ці двоє - то мої друзі. Позаяк дружба не може не впливати на об'єктивність, був просто приголомшений прихільністю Ярослава Грицака.

Отже - прошу читати...

Детальніше »

РОДИННИЙ ВЕЛИКДЕНЬ

2011-04-27T11:09:00.002+03:00

Я вже було звик до тієї самотності і тихої праці у своєму варшавському мешканні, аж до мене нарешті нагрянули гості: кохана Мама, чарівна сестричка Марго із чоловіком Єгором. Ми трохи погуляли Варшавою, а на Великдень були в гостях неймовірно симпатичної родини Жешотарських. Трохи фото.

Детальніше »

НА СВОБОДІ. З АНДЖЕЄМ БЖЕЗЕЦЬКИМ

2011-04-23T01:38:00.003+03:00

Той самий "російський" ефір. Вийшло на диво жваво. Послухати можна тут.

НА СВОБОДІ. З ОЛЕЮ ГНАТЮК

2011-04-22T15:15:00.003+03:00

Мав сьогодні бенефіс на радіо "Свобода". "Нашу маму і тут, і там показували" - на російській і українській службах співпали у часі дві програми за участі Вашого дописувача.

На українській "Свободі" продовжували обговорювати книжку "Година папуги" з Віталієм Портніковим та Олею Гнатюк, професором двох університетів (Могилянки і Варшавського).

Послухати і побачити можна тут і тут.

Детальніше »

ЯК ЦЕ БУЛО. ХАРКІВ

2011-04-21T11:44:00.001+03:00

Трохи про презентацію книжки "ГОДИНА ПАПУГИ". Для тих, хто ще не бачив.

НАШЕ КІНО

2011-04-07T02:07:00.000+03:00

Це нарешті сталося.

Фільм "Катинь: Листи з раю" нарешті побачив світ. Ця історія невиправдано розтягнулася на три роки. Нам вистачило терпіння. Результат - тут, передмова до фільму Олексія Бобровнікова - тут. Заходьте, дивіться, читайте! Правда не шкодить!

Ваш AZ

ЗНОВУ ПРО СОНЦЕ

2011-04-02T22:49:00.000+03:00

"Історична правда" та харківська газета "Главное" опублікували мій опус про історію та сонячну активність. "Істправда" - повністю, "Главное" - першу половину і дуже скорочено. Тобто буде продовження.

ОБКЛАДИНКА

2011-03-28T14:05:00.003+03:00

Як вам? Незабаром презентація книжки.

ЛИСТ ВІД ВАЙДИ

2011-03-16T01:55:00.026+02:00

Отримав те, чого не очікував... І то є доброю підставою, щоб почуватися щасливим!

Детальніше »

СОНЦЕ У ГНІВІ

2011-03-06T00:41:00.012+02:00

... Каддафі та всі-всі-всі. Про те, чому вибухнув Єгипет з Лівією і скільки часу лишилося у Януковича?

У "ТЕКСТАХ" опублікували трохи скорочений варіант. Тут все по повній!

Детальніше »

КАЗКА ПРО БУРШТИНОВУ ПРИНЦЕСУ

2011-02-21T23:14:00.007+02:00

За високими горами, за сімома морями, у далекій-далекій країні жила собі маленька принцеса із чарівним ім’ям. Принцесу звали Зоряна, але всі друзі називали її просто Зоря. Їй підкорялися вправні воїни із луками і стрілами, страшні звірі з палаючими очима, і навіть мудрі змії допомагали їй поратися із складними державними справами...

Детальніше »

ЖУРЕК З ОМБУДСМЕНОМ

2011-02-18T17:36:00.012+02:00

Хоча радше з Омбудсвумен, звичайно.

Вчора з Тадеушем у перерві прометеїстської конференції пішли пообідати. Тадеуш агітував за невеличку грузинську хінкальню неподалік Ринку Старего Мяста. Але там виявилося трохи задорого. І ми пішли у перевірений "Запєцек". Ми вже доїдали свій журек, як до пєрогарні зайшла усміхнена пані: "О, Тадеуше, привіт!

Детальніше »

ПОЗНАНЬ

2011-02-05T02:53:00.009+02:00

Рідкісний випадок, коли не спиться, але й не пишеться, не редагується, не... тобто з'явилася нагода кілька обіцяних фото з Познані показати.

Детальніше »

ТРОХИ ҐРІНВІЧУ

2011-02-03T01:46:00.016+02:00

Якщо вже так - то ось кілька фото з того місця, де проходить нульовий мерідіан. Там дійсно зелено. Прекрасний музей у Королівській обсерваторії. Чудесний парк. Що іще? До Морського музею цього разу не потрапив. Може колись наступного? Мабуть, так! )))

Детальніше »

ТРОХИ ВАВЕЛЮ

2011-01-28T22:36:00.010+02:00

Три дні у Кракові, три години місцевих старожитностей, і лише півгодини сонця посеред сірого холодного дня. І того, і другого, і третього було замало, щоб написати про Краків, щось свіже і розумне. Хіба три слова: я там був... І, може, іще три: я хочу іще. А значить - я там буду!

Детальніше »

ДВА МІЛЬЙОНИ

2011-01-13T15:47:00.002+02:00

Саме стількі нарахував сьогодні лічільник "ІСТОРИЧНОЇ ПРАВДИ". Дрібничка, але приємно.

МИ З ВАХТАНГОМ НА СВОБОДІ!

2011-01-07T21:55:00.005+02:00

У ефірі радіо "Свобода" неріздвяні міркування про історію. Міркували Вахтанг Кіпіані, Віталій Портніков та я, грішний.

Детальніше »

ВОНА КРУТИТЬСЯ

2011-01-02T00:23:00.009+02:00

І це добре! Бо все те, що не встиг минулого року завжди можна встигнути, допоки вона крутиться!

Детальніше »

ЗАПІЗНИВСЯ НА ТИТАНІК

2010-12-15T22:56:00.008+02:00

"Київський поїзд? Одно з двох: або він запізнився, або вже поїхав". - "Пан хіба жартує?!"

Перше речення - то відповідь на моє запитання працівнику служби інформації Варшавського головного вокзалу. Друге - то сказала якась жіночка поруч мене. Бо мені мову відібрало.

Детальніше »

ДОМОНЬ-2

2010-12-11T20:22:00.005+02:00

Завершення одисеї Людвіка Домоня на "Історичній правді". Читайте! Правда не шкодить.

Детальніше »

КРИТИКА ПРАВДИ

2010-12-03T01:25:00.003+02:00

Професор Георгій Касьянов про наші скромні зусилля на ПОЛІТ.UA

В последнее время активно говорят о новом проекте "Украинской правды" - "Исторической правде" Вахтанга Кипиани. Подобный проект может претендовать на роль интеллектуальной площадки?

Детальніше »

ДОМОНЬ

2010-12-02T16:35:00.004+02:00

Сьогодні опублікував початок Одисеї мого коханого Людвіка Домоня. Читайте на "Історичній правді". Правда не шкодить!

Детальніше »

ДО ПОБАЧЕННЯ!

2010-11-22T02:39:00.010+02:00

Нарешті мені "поталанило": потрапив на справжнісіньку вогку і сіру лондонську осінь.

Детальніше »

ЛІТАК НА НИТОЧЦІ

2010-11-19T01:13:00.002+02:00

Пішов було сьогодні дивитися Тёрнера в Тейт. А там літак вісить. На ниточці. А другий - трохи далі поклали. Здивували. Фото потребують трохи корекції, тому поки викладаю тількі одне.

ПУТІН?

2010-11-18T02:52:00.004+02:00

Був сьогодні у Національній галереї. Бачив це. Очам спочатку не повірив.

Детальніше »

ПАРК

2010-11-17T02:48:00.011+02:00

Келсі-парк - одне з місць у Лондоні, яке викликає у мене захват. Але ви не знайдете його у путівниках. Це дуже приватне місце. Сотні різних качок, лебедів, чапель і... папуг (яких не зміг сотографувати),175 білок, два кота неймовірного розміру і кілька гектарів затишку.

Детальніше »

ЛОРД-МЕР ГОВОРИТЬ І ПОКАЗУЄ

2010-11-14T01:11:00.009+02:00

"Ти дуже вчасно приїхав: завтра буде лорд-мер шоу", - сказав Євген. І ми пішли дивитися. Гвардійці і китайці, йомени і олдермени, біфітери і продавці смажених ковбасок, бразильці і бізнесмени, дорожні працівники та масони. І насамкінець - Лорд-мер у золотій кареті. Разом більше 130 груп, десь з 15 крокуючих оркестрів і півтори години суцільного позитиву. Щоправда, витримати таке психічне навантаження декому з нашої компаніїї виявилося не під силу.

Детальніше »

СВІТАНОК НАД ЛАМАНШЕМ

2010-11-12T23:26:00.009+02:00

Так. Це було пречудово.

Детальніше »

ПРАПОРИ НАШИХ СУСІДІВ

2010-11-12T02:45:00.012+02:00

Вранці я подивився у вікно кухні. Навпроти, на кількох балконах великого багатоквартирного будинку (тут кажуть «блок») майоріли біло-червоні національні біколори. Я визирнув з іншого вікна. І побачив іще з півдесятка прапорів. У метро переді мною відчинилися двері. За ними стояв хлопець. В руках він тримав великий біло-червоний прапор. Я вийшов з метро. На мене налетіло якесь дошкільнятко із прапорцем. Дитина тримала його не за паличку, а навпаки. За дитиною бігла його мама. Мама кричала: «Не тримай так прапор, прапор не можна так тримати!» Польща святкувала День Незалежності.

Детальніше »

НЕСПОДІВАНКА

2010-11-11T01:24:00.005+02:00

Пару років тому влаштував Володі дуже археологічну прогулянку.
Тепер зірку джаззу можна знайти на сайті Чугуївського музею імені Іллі Рєпіна. Натрапив випадково і дуже зрадів. "MANSOUND" перекваліфікувався. Зазвичай ця людина виглядає дещо інакше. І в руках тримає не лопату, а мікрофон!

Детальніше »

РЕЗУЛЬТАТ ЛИПНЕВОЇ ПРИГОДИ

2010-11-02T12:44:00.003+02:00

Читайте на "Історичній правді" про те, що анонсував тут раніше.

ДЕНЬ ВСІХ СВЯТИХ

2010-11-01T18:24:00.004+02:00

Вчора із друзями були на Варшавських Повонзках - цвинтарі, де поховані видатні поляки. Планувалося, що це буде... не те щоб екскурсія (у Анни там поховані батьки), але захід усе ж таки дещо етнографічний. Спеціальні рейси ліній міського транспорту, перекриті вулиці, ріки різнокольорових хризантем і острови яток з поминальними лампадками, "Панська скорка" - рожева карамель з невиразним смаком, і тлуми, тлуми, тлуми людей. Але трапилося, навіть не зможу визначити...

Детальніше »

ОСТАННІ НОВИНИ

2010-10-30T11:48:00.004+03:00

Їх дві.

Перша - "Історична правда" опубліковала моє інтерв'ю з Глібом Івакіним . Тема актуальная и важная! )))

Друга - я повернувся із Познані. Незабаром напишу про враження.

ТРОХИ ПРО ВІЧНЕ

2010-10-26T18:01:00.002+03:00

Якщо хтось іще не бачив, ІСТОРИЧНА ПРАВДА опублікувала мій текст. Завтра - знову в дорогу. Тепер - у Познань, місто-побратим рідного Харкова.

ІСТОРИЧНА ПРАВДА

2010-10-21T12:23:00.001+03:00

http://www.istpravda.com.ua/ Ми мали б запуститися дещо раніше. Маю надію, що не запізно! Читайте! Правда не шкодить.

ОТАК Я І ЖИВУ

2010-10-03T18:57:00.007+03:00

Завдяки Тадеушу я замешкав у симпатичній частині старого Мокотова. Навколо купа особнячків 20-30 років минулого століття. Але мій будинок на Ловицькій дещо скромніший.

На відміну від інтер'єру: оригінальні артистичні меблі початку ХХ століття (якогось дуже відомого польського майстра)...

Детальніше »

ВУЛИЦЯ ЛЕННОНА

2010-09-27T21:50:00.009+03:00

Ми колись влаштовували акцію у Харкові: переіменовували проспект Леніна на проспект Леннона. Уявіть мій бітломанській захват, коли на Уяздові, я побачив на карті СПРАВЖНЮ вулицю Леннона!!! Спеціально зайшов, щоб сфотографувати. Хоча, ця вулиця - то радше алея уздовж Уяздовського парку. Було досить пізно. Тому тут - тількі фото таблички. Колись зайду вдень - пофотографую.

Детальніше »

FELIX URBIS

2010-09-25T17:43:00.005+03:00

Торунь утікав від мене.

Не йдеться про те, що місто утікало від мого об’єктиву. Хоча, готичну брилу собору Святих Янів (саме так – у двоїні), насправді, не охопити об’єктивом ані звідки, з жодної із ближчих вулиць. Але пошук правильного ракурсу – то була менша проблема. Від мене утікав образ Торуня, ховалося його обличчя.

Детальніше »

ІНАУГУРАЦІЯ

2010-09-18T22:06:00.006+03:00

Нас вчора інаугурували.

Детальніше »

МОЇ ПЕРЕПРОСИНИ

2010-09-18T21:23:00.008+03:00

З Варшави

Вибачте мені! Вибачте ті, до кого не завітав у гості перед від’їздом! Вибачте ті, із ким не пішов на каву, хоч і обіцявся! Вибачте ті, до кого не встиг навіть зателефонувати! Спеціальні вибачення перед тими, кого у цій метушні не привітав із днем народження! Я винний і нема мені виправдання! Можливо вас тішитиме те, що я вас запрошую до себе у гості. До Варшави. Мейл і скайп знаєте. Пишіть!

Детальніше »

ЖОВТИЙ ТУМАН

2010-08-09T19:40:00.006+03:00

У телевізорі - пожежі. У неті - скарги на дим і спеку. Другий день сонце у Харкові світить тьмяно, як у час неповного затемнення, і сідає у імлу. Не інакше, як Арахна начаклувала! Всі читаємо Волкова!

Детальніше »

ПЛАНИ

2010-08-09T10:02:00.003+03:00

Від учора я - в Харкові. В Києві буду 2-4 вересня, потім - 12-13-14-го, а 15-го вересня від'їжджаю до Варшави.

САТИСФАКЦІЯ

2010-08-03T23:42:00.002+03:00

Результат мого вчорашнього обурення - ТЕЛЕКРИТИКА: "НЕ ВКУРИЛИ"
Як на мене, критика навіть м'якша, аніж наші новинарі на те заслуговують в цій ситуації.

КИЇВ ГОРИТЬ

2010-08-02T09:33:00.015+03:00

То не ранкова димка - то справжній смог. Весь Київ - у диму. Запах відчув ще вночі. Зранку до запаху додалося зображення. Але в новинах найбільших інформагенцій - НІЧОГО! Тобто про початок війни, або стихійне лихо ми дізнаємося, коли подивимося у вікно. Іще одне підтвердження того, що не політики винні у тому, що відбувається у країні. Просто всім - байдуже: А хоч би вона вся згоріда та Україна! СУМНО!!! УНІАН та УП - на звалище? Першою прокинулася ГАЗЕТА ПО-КИЇВСЬКІ. Горять торфовища на захід від міста.
Детальніше »

БІЛОГОРОДКА-2

2010-07-30T23:22:00.007+03:00

Треба було з літака роздивитися, куди треба їхати, щоб доїхати, і побачити, те, що хотів побачити іще позаминулої поїздки до літописного Білгорода! Я не заскладно пишу?

Детальніше »

ВІДПОВІДНИЙ НАСТРІЙ

2010-07-27T18:25:00.005+03:00

Цю валізу я мав нахабство купити вчора, позаяк не мав жодної впевненості у результатах сьогодніщнього іспиту.
Детальніше »

СТУГНА

2010-07-25T22:47:00.013+03:00

Бог його знає, що означає це слово! У ньому бринить відгомін якоїсь давньої туги, воно журчить студеною водою, від нього віє чимось прадавнім, забутим: могилами, упокоїщами, городищами – світом потойбічним, минулим …

Детальніше »

ДОЛІТАВСЯ!

2010-07-23T13:25:00.010+03:00

Мінус одна мрія. Я хотів пролетіти на літаку над літописним давньоруським Білгородом. І я це зробив!

Детальніше »

ВИБОРЧЕ

2010-07-04T15:17:00.007+03:00

Сьогодні Польща обирає Президента. Трохи фото з вулиць Варшави. Інколи агітація на межі / за межею фолу.

Детальніше »

ТРОХИ НЕСПОДІВАНОК

2010-07-01T12:04:00.008+03:00

Якось так вийшло, що свої робочі справи в Кєльцах я примудрився закінчити за перший і другий день. Тому у середу попросту не зміг відмовитися від запрошення Пана Анджея Домоня: "Поїдеш із нами до родинного обійстя в Гори Швенктокшистскі?" Це було несподівано. Але приємно. І цікаво. Я поїхав.

Детальніше »

КЄЛЬЦЕ

2010-06-30T11:36:00.012+03:00

Отут я і живу. Це – колишній палац Єпископів Краківських. Пам’ятка архітектури XVII століття. Я був впевнений, що тут мають вештатися якісь привиди.

Детальніше »

КАТОВІЦЕ-КЄЛЬЦЕ-ТРАНЗИТ

2010-06-28T14:36:00.005+03:00

До кінця тижня у Польщі. Перші враження.

Детальніше »

ТЕЛЕНАВАЛА

2010-06-24T17:16:00.008+03:00

Отаке мій дім пережив сьогодні. Дивіться далі.

Детальніше »

САЛТІВ. ЗМІНИ

2010-06-09T17:54:00.012+03:00

Кілька фото з понеділка-вівторка. Вів семінар в програмі "Загоєння минулого", що організували українські активісти "Ініціатив змін" поблизу Старого Салтова, на Печенізькому водосховищі
Детальніше »

ПЛЮС-МІНУC

2010-05-28T01:35:00.005+03:00

Тиждень тому подзвонив колега. «У давнину тих, хто приносив погані звістки вбивали, – здалеку, але цілком прозоро почав Сакен, - але чого тут тягнути: кіна не буде, наш проект про 2004-й рік закривають».

Детальніше »

НАШІ ЛЮДИ НА МІТИНГИ НА МЕРСЕДЕСАХ НЕ ЇЗДЯТЬ

2010-05-12T14:27:00.004+03:00

Коли я опинився у потрібному місці у потрібний час, баба Параска Королюк вже була там. Чи то вона має якесь додаткове недосліджене наукою почуття, чи то – дуже достовірні джерела у службі охорони колишнього прем’єра, але коли Юля приїхала, від сцени її відділяла тількі вона – баба Параска. У своїй жовтій хустинці вона звисала на милицях з ліхтаря (це не перебільшення) і мала вигляд людини, що чітко знає на що чекає.

Детальніше »

ЛЕКЦІЯ

2010-05-11T18:01:00.003+03:00

ЛАСКАВО ПРОШУ!
Якщо у когось лишилися якісь питання щодо цього.

Ваш AZ

КОЛЬОРОВИЙ ДЕНЬ

2010-05-10T22:28:00.005+03:00

Дочитати книжку про Уельс. Отримати дзвінок від старого знайомого і зірватися до нього на зустріч. Пройтися із ним берегом Дніпра. З того берегу лунатимуть дзвони Лаври. Розмови про минуле і про сьогодні. 2004-2010 +/- вічність. Купити квитки на поїзд до рідного міста. Піти до ботанічного саду. Пофотографувати трошки магнолії та азалії. На фотоапарат, куплений щойно вчора. Познайомитися із художником-керамістом Тетяною і поповнити свою колекцію черепашок. Піти вештатися містом. Випадково зустріти приятеля з з польського телебачення і поїхати із ними кататися містом - «вибирати точки зйомки». Нічого не планувати і отримати купу приємних речей протягом одного лише дня. Щастя?

Ще трохи фото.

СОЛІДАРНІСТЬ СЬОГОДНІ

2010-05-02T01:50:00.003+03:00

Я надзвичай рідко посилаюся тут на чужі тексти. Але цей змусив мене його перепостити. 36 годин тому я саме про всі ці речі говорив із Вахтангом Кіпіані. Гуртуймося!

ЕФЕКТ ГОЙДАЛКИ

2010-04-27T18:04:00.003+03:00

Комусь з українських політиків треба готуватися до долі Чаушеску.

До Верховної Ради я прибіг якраз до голосування. Найцікавіше я пропустив. Натовп вже встиг влаштувати обструкцію Ющенку - "Зрадник!" Трохи побитися із міліцією назовні. Покричати "Ганьба" тим, хто тиснув на кнопки у середині. Я спостерігав, як люди реагували на промовців з опозиції на крихітному майданчику на розі Шовковичної. Те, що до самої Ради людей не пустила міліція (вперше за багато років) - це теж складова нової системи координат.

Але у тієї системи координат є інша складова. Ющенку люди вже сказали все щодо підсумків його роботи. З Литвином теж все ясно: некрасива політична смерть у яєчних жовтках. Луценко, Стецьків та інші сприймалися без ентузіазму. Овацію зірвав тільки один. Тягнибок. Його прихильникі були найорганізованішими, найпомітнішими, найгаласливішими. Вони переважно пропустили 2004-й, бо ще ходили до школи. І ненасильницький двотижневий карнавал Майдану - для них приклад неефективного використання часу. Врешті-решт вони вишикувалися у досить чисельну колону і пішли гуляти містом. Я знову зустрів їх на Хрещатику. І люди обговорювали те, що вони скандували.

Про що варто пам'тати Януковичу і Азарову. Про ефект гойдалки. Чим далі у один бік відхилили її, тим далі і швидше вона повернеться у бік протилежний. На її траєкторії краще не стояти.

Україну чекає радикалізація. Права реакція. І антиліберальні настрої. Все це є у Тягнибока.

Добре, якщо все закінчиться індивідувальним террором. Але боюся, що скоріше Янукович може повторити не долю Броніслава Перацького, а Ніколає Чаушеску. Гойдалка вже полетіла у протилежний бік.

ДОЦЕНТ

2010-04-27T02:32:00.003+03:00

Після катинської лекції у п'ятницю мене покликав завкафедри. Ми обговорювали не тількі ту лекцію. Напередодні до Харкова завітав профільний міністр. "Говоря словами одного харьковского доцента, высшее образование Украины из-за демографии ожидает Армагеддон," - циганська пошта нашої кафедри донесла ці слова Дмитра Табачника вимовлені на колегії МОН у рідному місті. "Біжи швидше до ректора: раз міністр сказав що ти - доцент, значить - доцент!" - жартував шеф.

Дмитро Володимирович розлого цитував мою статтю "Кінець освіти": "Вищу освіту очікує Армагеддон". Спочатку у газеті "2000", а потім - на тій самій колегії МОН:

" Шановні колеги!
Сьогодні в Україні навчається 2.6 млн. студентів.
Більшість з них народились у 1988 – 1992 роках. Через 10 років до вищих навчальних закладів вступатимуть абітурієнти генерації 1997 – 2001 років, при цьому народжуваність у цей період була удвічі меншою. І це при тому, що не всі з них будуть студентами. Ви розумієте, що це призведе до зменшення обсягів навчального навантаження у вищих навчальних закладах, а значить до закриття не тільки окремих спеціальностей, але й кафедр, факультетів. Треба буде закрити щонайменше третину українських академій і університетів. Для вищої освіти це буде справжній «Армагедон». Щоправда, згідно з першоджерелом, ті хто залишаться – потраплять у «Царство боже»…"

Саме так закінчувалася доповідь міністра. Ці слова швидко були розтиражовані інформ-агенціями. На запит "табачник + армагеддон" Google видає вже 9000 згадувань.

Цікаво, що собі ректори про все це думають? Бо попри такий широкий розголос, жодної реакції з боку генералів вищої освіти поки не чути. Від шоку не отямилися?

Першоджерело - на оппозиційному до ДВТ (і не тільки до нього) сайті ZAUA: 1 частина та 2 частина.

ЧИСЛО 13, ЇДКИЙ НАТРІЙ І ПОРТСИГАР

2010-04-20T01:39:00.014+03:00

ЗАКІНЧЕННЯ. ПОЧАТОК - ТУТ.

Війна закінчилася. СРСР і Народна Польща вправлялися у обмінах населенням. У 1946-му Дибчинські поверталися, але не до рідного Луцька, а невідомо куди: кудись далі, на захід. І так само не знали, що з батьком. Анєля Вайдова, хоч і не мала їхати кудись у невідоме, також не знала, що з її чоловіком. «Поволі почали вертатися всі… - згадує пан Вайда,
- Ті, хто були в Англії верталися, приїхали ті, котрі були в польській армії, з тих, що не зміг долучитися до армії Андерса… Ми все більше переконувалися, що наш батько помер… Але мама собі тішилася оманою, мама померла у 1950-му році і все ще сподівалася, може якесь чудо станеться. Але чуда жодного не сталося. Значно пізніше я довідався, що решта таборів були винищені в інших місцях. І що мій батько був замордований в Харкові, у підвалах НКВС.»

7 червня 1969 року на стіл секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста поклали кілька аркушів. Грифи – «Тільки особисто. Цілком таємно». «УКДБ по Харківській області 2 червня 1969 року був отриманий сигнал про те, що у лісі, біля селища П’ятихатки, на віддалені приблизно 100 метрів від шосе Харків-Білгород на площі радіусом приблизно 50 м. наявні численні провали ґрунту завглибшки до 70 см у вигляді прямокутників 3х6 і більше метрів. Один провал розритий на глибину 1 метра, де видно кістки і черепа людей. (…) Здійсненими заходами були встановлені учні 5-6 класів, що мешкають у сел. П’ятихатки, які брали участь у розкопках могили і знайшли там: обручку із ініціалами «А.К.» і датою 29.VI.24; золоті коронки зубів, ґудзики із зображеннями польського герба… Встановлено, що в зазначеному місці у 1940 році УНКВС по Харківській області була захоронена значна кількість (кілька тисяч) розстріляних офіцерів і генералів буржуазної Польщі, залишки яких і були знайдені дітьми за випадкових обставин.»

Між інстанціями почалося жваве листування. Ба більше: екстраординарність питання вимагала зустрічі керівника Харківського КДБ особисто із головою КДБ СРСР – Юрієм Андроповим. В результаті тієї наради був прийнятий план ліквідації «спецоб’єкта». Для конспірації робіт був створений слідчий ізолятор із штатом у 21 одну одиницю. В розпорядження його передали чотири автомобілі: легковик «ГАЗ-69», самосвал, автоцистерну та вантажівку із буровою установкою, а іще… 13 тон їдкого натрію. Не важко відтворити розрахунки гебістів – по одному кілограму реактиву на один кістяк, адже у 112 могилах було поховано біля 13 тисяч розстріляних. Ліквідація «спецоб’єкта» мала відбуватися під виглядом будівництва навчального закладу КДБ. Сценарій був дуже простий. Докладний план поховань у Харківському КДБ був. Досить було огородити шостий квартал колючкою у чотири нитки. Загнати техніку. Добуритися до кісток. Засипати могили рідким натрієм. Залити все водою. І трохи почекати.

Хоча сидіти, склавши руки, не було коли: «Вважаємо за доцільне роз’яснити навколишньому населенню, що в період окупації німцями Харкова каральні органи Німеччини у зазначеному місці провадили поховання без почестей розстріляних за дезертирство і інші злочини солдат та офіцерів німецької та союзних із ними армій». І далі розпис суворого обліку копій: віддруковано 4 примірника (для КДБ СРСР та його харківського управління, ЦК КПУ і Совміна УРСР), чорнетка знищена. Це була така таємниця, яку треба було і через 25 років приховувати за допомогою вищих ступенів секретності, відвертої брехні та їдкого натрія.

Потім, під час археологічних досліджень у 1991-1996 роках ці отвори із кістяками , що були перемелені буром, досліджуватимуть польські археологи і слідчі. Подекуди земля там перетворилася на якусь слизьку субстанцію із різким запахом. Як не дивно, луги роз’їли не все: металеві речі, саморобні портсигари із написом Старобільстк 1939/1940 і зображенням тієї самої церкви, книжки, фляжки, бритви, зубні щітки, і… тисячі ґудзиків…

13 квітня 1990 року, рівно через 50 років після початку розстрілів та день-у-день, коли поляки вперше почули зловісне повідомлення німецького радіо, СРСР офіційно визнало факт знищення поляків органами НКВС. З під архівного пилу, як з попелу, почали з’являтися документи, листування між адміністрацією таборів та ГУЛАГом, списки етапів, звіти про те, скільки розстріляно того чи іншого дня.

Ще було кого допитувати. У червні 1990-го року ветеран НКВС Мітрофан Сиромятніков давав пояснення слідству: «Приблизно у травні 1940-го року у внутрішню тюрму НКВС почали прибувати великі групи польських військовослужбовців. У тюрмі вони знаходилися небагато часу: день-два, а інколи і декілька годин, після чого їх відправляли у підвал НКВС і розстрілювали. Після розстрілів трупи поляків вантажили на автомобіль і відправляли у лісопарк, у вказане мною місце поховань».

Колишній старший по корпусу Сиромятніков повідомив і інші подробиці: як у вантажівки складували суворо по 25 тіл, як під час поховання тіла посипали якимось білим порошком, щоб вони швидше розкладалися, як у 1941-му перед наступом німців підірвали той підвал Харківського НКВС, де розстрілювали.

Ексгумація у Харкові відкрила і спеціальний «харківський» спосіб розстрілів. Кат стріляв ззаду, але не у потилицю, а у основу черепа знизу-вгору. Куля проходила скрізь перші хребці і виходила через око. Так було менше крові. Кати переймалися чистотою у приміщенні.

Тут мушу відступити від стилю. Я вперше прийшов на місце поховання вже після того, як був збудований меморіал. Але у відстані між могилами і сьогодні вгадуються і «траєкторія», і габарити тієї вантажівки. Тут у лісі вона робила широке коло. З борта у могили викидали тіла: 3810 поляків, близька 9000 українців, росіян, євреїв.

Серед тисяч прізвищ я шукав знайомі імена двох капітанів: Адама Дибчинського та Якуба Вайди. На типових табличках були позначені цивільні професії загиблих тут польських офіцерів – адже більшість з них була резервістами: лікар, агроном, співак, професор права, професор біології, знову лікар, вчитель, вчитель, вчитель… Вісім вчителів під ряд. Читання цих табличок дарма не проходить: раз у раз питаєш у себе чим вони завинили?

«Виходячи з того, що всі вони є закоренілими, невиправними ворогами радянської влади, НКВС СРСР вважає за необхідне: справи 14 700 чоловік колишніх польських офіцерів, чиновників, поміщиків, поліцейських, розвідників, жандармів, осадників і тюремщиків, що знаходяться у таборах військовополонених; а також справи заарештованих і тих, хто знаходиться у в’язницях західних областей України та Білорусії в кількості 11 000 (…) розглянути в особливому порядку, із застосуванням вищої міри покарання – розстрілу.» - на цьому документі Сталін розмашисто розпишеться синім олівцем. Це потім майже дослівно перенесуть до Протоколу №13 Політбюро ЦК КПРС від 5 березня 1940-го року. Сталін помре день-у-день рівно через 13 років. Хтось побачить у цьому збіг, хтось – прокляття...

Адам і Ева Дибчинські попрощалися із батьком 14 вересня 1939 року. Вони дізналися, де він похований минулої осені, майже день-у-день, рівно через 70 років. Врешті-решт завдяки тим проклятим ґудзикам.

Серед інших речей у Харкові знайшли деревяний портсигар. На ньому був зроблений напис: «Найдорожчій Зохні. Кохаю і сумую». Я не маю жодних підстав стверджувати, що цей напис зробив у свої останні дні Зигмунт Бартницькі. Але дуже хочу вірити в це. І думаю, що це саме так. Адже найдорожча Зохна прожила тим коханням 102 роки. І всі ці роки була йому вірною.

І останнє. Катиньська трагедія для мене – то історія про звичайні, зрозумілі речі. Про кохання, про вірність і про надію.

А також про речі незвичайні: про незбагненність нашої долі, про те, що відплата приходить раптово, але обов’язково приходить (згадайте генерала Блохіна, чи самого Сталіна, та й сам СРСР, який - я вірю - розвалився і під вагою власної брехні).
Про це варто пам’ятати.

А іще я вірю, що трагедія Катині стало для поляків щепленням. Трагедія Катині зробила поляків сильнішими, згуртованішими. Ми ніколи не знайдемо всіх українських могил жертв Сталінського терору. І не тільки тому, що ті кістки розкидані від Берліну до Тихого океану. Але й тому, що не надто ми їх шукаємо. І це є найстрашнішим з проклять, що накладене на нас від його часів: безпам’ятство, збайдужіння, роз’єднання. І про це я хотів би, щоб ми всі подумали.

ЯКБИ

2010-04-19T16:46:00.001+03:00

Три сторінки для Ганді про Україну.

Опубліковали на ZAUA

ЧАС ПАПУГИ

2010-04-18T20:48:00.004+03:00

ПРОДОВЖЕННЯ. ПОЧАТОК - ТУТ

Повернемося у 1940-й рік. Поручик Зігмунт Бартніцкі, капитан Адам Дибчинські, капітан Якуб Вайда, ротмістр Юзеф Чапські і ще майже 4000 бранців опинилися у Старобільську.
Від лютого 1940-го року табором почали кружляти чутки, що військовополонених будуть розсилати. Нібито СРСР збирався віддати їх союзникам Польщі. Нібито вишлють до Франції. Нібито через Бендери. Навіть підкинули якийсь офіціальний папірець з маршрутом. Одного разу посеред ночі табірні наглядачі влаштували побудку: «чи хтось грецькою та румунськую володіє?»

«Створювало це все такий собі настрій надії. Тож коли у квітні почали групками по кількадесят, чи по кілька сотень чоловік вивозити – багато з нас свято вірило, що їдемо на свободу, - так згадував початок квітня відомий польський імпресіоніст, ротмістр польської армії граф Юзеф Чапські.

– Не можно було дійти висновку, за яким принципом, за якими критеріями збирали групи тих, кого висилали з табору. Були змішані вік, звання, роди військ, соціальне походження, переконання політичні… (…) Ми всі сходилися у єдиному: кожний з нас гарячково чекав тієї години, коли оголосять новий список від’їжджаючих (може будеш нарешті у переліку). Називали це «ГОДИНОЮ ПАПУГИ», бо випадковість списку нагадувала нам ті картки з «пророцтвами», які папуга на ярмарках в Польщі витягав з рук шарманщика.»

Коли висилали наступну партію комендант табору підполковник Бережков багатообіцяючи посміхнувся: «Відїзжаєте туди, куди і я дуже хотів би поїхати.»

Чапський виїхав з Старобільська 12 травня в компанії іще 15 офіцерів. У загратованих вагонах знайшли напис на стіні: «висадили поблизу Смоленська».

Чапському поталанило. Його не висадили того квітневого дня, ані у Харкові, ані у Смоленську. Його повезли далі разом із 15-ма іншими бранцями. Як потім з’ясувалося, за нього просила німецька амбасада. Європейська аристократія підняла величезну бучу навколо зникнення у СРСР відомого нащадка славного роду Гуттен-Чапських. СРСР вирішило зробити союзникам приємність. Чапський опинився спочатку у таборі в Павлішевому бору, а потім – у Грязовці. У 1941-му році після «амністії» генрал Андерс призначає ротмістра Чапського уповноваженим з пошуку зниклих побратимів.

В Лондонському Музею Сікорського і досі зберігається папка із документами Чапського: списки радянських таборів праці, листи до радянських посадовців, звіти до Андерса і Сікорського, реляції колишніх військовополонених.

Усю зібрану інформацію Чапській узагальнив у записці складеній як польською, так і російською.

Він зазначав, що військовополонені, які були приміщенні у Старобільську, Козельську, Осташкові (бл. 15 тисяч) з заслання не повернулися, за виключенням 3% . Йшлося саме про тих 400, хто з усіх трьох таборів був доправлений до Грязовця. На початку квітня 1940 року майже синхронно почалося «розвантаження» трьох таборів. З того моменту про тих, хто був відправлений, не було нічого чути.

Чапському лишалося колекціонувати чутки, плітки, поголоски.

«Опитуючі тисячі військовополонених, що поверталися із всіх таборів і в’язниць СРСР, ми все ж таки не отримали жодних достовірних даних про їх місце перебування, окрім чуток з других рук:
- про пересилку на Колиму через бухту Находка 6-12 тисяч офіцерів і унтерофіцерів у 1940-му році;
- про концентрацію більш ніж на 5000 офіцерів у копальнях Землі Франца-Йосипа;
- про заслання на Нову Землю, Камчатку, Чукотку;
- про те, що у 180 км від Пьострой Дресви працювало влітку 1941-го року 630 чоловік офіцерів, бранців з Козельську; (…)
- про те, що польські військовополонені офіцери були вивезені на величезних баржах (1700-2000 чоловік) на Буксирі на північні острови, і що три такі баржі затонули у Баренцевому морі. (Тут Чапський використав дипломатичне «затонули» у реляціях про ці чутки йшлося про те, що баржі «затопили»).

Чапський визнавав, що для жодного з тих повідомлень не було достатньо підтверджень. Але був цілком переконаний, що про долю бранців радянське керівництво не могло не знати: «Ми знаємо, з якою точністю був кожний військовополонений зареєстрований, як «справи» кожного з нас із чисельними допитами були збережені у особливих папках(…), отже жоден з нас, військовополонених ані на хвилину не припускає, що місце перебування 15 000 військовополонених може бути невідомим м вищім інстанціям НКВС. (…)
Уповноважений у справах
колишніх
військовополонених СРСР
Ротмістр Юзеф Чапський
2 лютого 1942 року»

У відповідь – тиша.

28 травня 1942 року до Куйбишева, де знаходилася в евакуації польська амбасада прибув професор Станіслав Свяневич. Його звільнення з табору було сенсаційним, і не тільки тому, що радянська влада цьому чомусь дуже опиралася – Свяневич був єдиним, кого вдалося знайти із загублених бранців.

Їх транспорт був одни із останніх. 29 квітня 1940-го року їх партію відправляють до Смоленська у тюремних вагонах. Там вони знаходять напис: «Відїзд на Батьківщину – то дурниця, везуть нас до нових таборів». За Смоленськом до їх вагону зайшов один з вищих офіцерів НКВС і відділив Свяневича від інших. Професор підглядав скрізь шпаринку, що робилося на вулиці: «З тієї позиції вдалося побачити, що на площа перед колією була досить часто обставлена вартою НКВС. Моїх колег висаджували з поїзду і пересаджували до автобусів із забіленими вікнами. Автобус досить повертався за наступною партією десь за півгодини. З того зробив висновок, що колег перевозять до табору, що знаходиться досить недалеко від залізниці.»

Свяневича відвезли окремо – до смоленської в’язниці. Професор був впевнений, що його розстріляють за те, що він приховав інформацію, або звинуватять, що він – німецький шпіон. Адже він був одним з найбільших спеціалістів із тоталітарних економік і добре знав лад як імперії Гітлера, так і Сталіна.

Коли 13 квітня 1943 року Свяневич дізнався про німецьке повідомлення про відкриття Катиньських могил наступило осяяння: бранців з Козельську більше шукати не треба. Станція, де Свяневич останній раз бачив «своїх колег» називалася «Гнєздово».
Напрошувався висновок, що «розвантаження» інших таборів відбулася у подібний спосіб. Але місця поховань тих бранців не відомі.

РАДЯНСЬКІ КОНТРАРГУМЕНТИ

2010-04-18T09:43:00.004+03:00

ПОЧАТОК - ТУТ

До кінця 1943 року Смоленськ був визволений від гітлерівців. І у Катині почала працювати радянська комісія під керівництвом академіка Миколи Бурденка.

СРСР іще в квітні того ж року звинуватив німців у брехні: «Спеціальна Комісія перевірила і встановила на місці, що на 15-м кілометрі від м. Смоленська по Вітебському шосе в районі Катинського лісу, що також відомий як «Козьї Гори», в 200-х метрах від шоссе на південний захід у напрямку до Дніпра, знаходяться могили, в яких зариті військовополонені поляки, що були розстріляні німецькими окупантами. (…) Загальна кількість трупів за підрахунками медичних експертів становить 11 тисяч».

Але чому Комісія Бурденка каже про 11 тисяч?! І які знайшла докази проти німців?
Комісія Бурденка збирала свідчення очевидців. Таких було дуже багато.
Громадянка Московская Алєксандра Міхайловна, що мешкала поблизу Смоленська, охоче розповідала свою історію.

У квітні 1943 року вона знайшла у своїй клуні військовополоненого ленінградця Ніколая Єгорова, який розповів, що був серед інших військовополонених задіяний німцями на спеціальних роботах у Катинському лісі: «Там їх, а серед них і Єгорова, примушували розкопувати могили, у яких були трупи у формі польських офіцерів, витягати ці трупи з ям і витягати із їх кишень документи, листи, фотокартки і решту речей. (…) Документи і листи проглядали німецькі офіцери, потім примушували полонених частину паперів класти у кармани трупів, решту кидали у купу добутих у такий спосіб речей і документів, які потім спалювали. Окрім того, у кишені польських офіцерів німці примушували вкладати якісь папери, які вони діставали з привезених з собою ящиків чи валіз.»

Потім Єгоров втік з-під варти, але під час облави його схопили вже у клуні громадянки Московської.

Таких свідчень Комісія Бурденка змогла отримати досить багато. Місцевому населенню було досить нагадати, що вони знаходилися на окупованій території, і очевидно співпрацювали із німцями.

Такі свідчення дезавуювали німецьку інформацію про те, що всі папери ( листи, листівки, щоденники, примірники газети Голос Радзецкі та інші) датувалися не пізніше, ніж квітень 1940-го року. Але інформація громадянки Московської про селекцію паперів залишала питання – чому німці залишали папери тільки з Козельськом у адресі і палили старобільські та осташковські папери.

Комісія продовжувала наголошувати, що у Катині лежать поляки з трьох таборів, що були розташовані навколо Смоленська і які не встигли евакуювати (свідчення місцевого партійного і радянського керівництва, звичайно, додавалися).

І знову рідні тих, хто зник, нічого не розуміли. Ті, хто дослухався німецьких повідомлень вважали, що у Катині лежать тількі в’язні Козельського табору. Адже у Катині знайшли 1650 листів, 1640 листівок та 80 телеграм. Усі без виключення – із Козельськом в адресі. І датами 1939-1940 років. Навіть якщо сумніватися у щирості Геббельса (саме це словосполучення звучить огидно) і припустити, що під Смоленськом у трьох таборах, які за радянською версією не встигли евакуювати, знаходилися перевезені з Старобільську та Осташкова - для чого було приховувати цей факт, та ще й применшувати масштаби більшовицького злочину?

До радянської версії було іще два запитання. Перше: чому зв’язок із тими, хто опинився у тих «неевакуйованих» потім смоленських таборах перервався саме перед Великоднем 1940-го року? І друге: в Осташковському таборі перебували у великій кількості поліцейські, а жодного синього поліцейського мундиру у Катині не знайшли. Тількі зелені армійські.

Проте СРСР стояло на своїй позиції: у катинських розстрілах винні нацисти, і навіть намагалися ці звинувачення долучити до решти у Нюрнберзі. Нюрнберг ці докази не сприйняв. Але і СРСР у жодних злочинах не звинуватив. Переможців не судять.

ШУСТЕР. LIKE?

2010-04-17T02:18:00.003+03:00

Відео - тут 2:34:55

Теоретично могло так статися, що з нас - Президента Квасневського, Софії і мене - міг початися п'ятничний ефір Шустера.

Але трапилося так, що Кваснеський не зміг взяти участь у телемості між Варшавою і Києвом. І наш "польський" блок логічно було перенести на фінал. Аби всі, надивившись Цушка, проти ночі подумали про вічне. Останній блок - то 25 хвилин, за які мали договорити Цушко із Денисовою, ми - з Софією розповісти про фільм (включно із 2-ма хвилинами допита Токарева), подискутувати із політиками, і послухати прекрасну сербську духовну музику.

Я страшенно перенервувався. Дівчина з мікрофоном намагалася мені засунути його чомусь - не знаю чому - в око. Треба було вкластися у визначений (той, що залишився) регламент, треба було згадати тих, хто загинув, треба було підвести до того фрагменту допита, треба було не забути, щоб... Коротше, завдань було досить!

Не знаю, як це виглядало з боку, але прямий ефір - це суцільний стрес. Може просто треба частіше - щоб звикнути?

І попри мікрофон у оці, здається, люди цю історію почули, і у студії запанувала здивована нашорошеність. Не знаю, чи відчувалося це з телеекрана.

Вийшло емоційно. Можливо, не надто конкретно.

Після ефіру Савік сказав, що це було щиро. Хлопці-редактори, що з екрана це виглядало добре. Яценюк потиснув руку.

Фінал був трохи зім'ятий "підведенням підсумків", але врешті-решт голос Дивни Любоєвич розчулив. Це було схоже на камерну, домашню службу.

ТАБАЧНИК

2010-04-16T11:36:00.004+03:00

Нарешті я про нього пишу!

ДВТ заявив, що Україну очікує масштабне скорочення вишів. Скажу чесно, я йому на мейл десь місяць тому відіслав свою статтю. Здається, він прочитав.

Там, правда є продовження:

"Коли все це почнеться, Міністру освіти варто буде надати охорону та броньований автомобіль. А у його приймальні – має постійно чергувати група реаніматорів.

Але щоби все це сталося, потрібно щоб міністр освіти знайшов у собі сміливість піти проти найбільш консервативної спільноти, якою є нинішні викладачі вишів. І народ, який має його зрозуміти і підтримати. Із чим проблем більше – я не знаю."

P.S. В обід зателефонував ДВТ. Статтю дійсно читав. Їхав на нараду, вирішив зателефонувати автору. Поговорили.

В ГОСТЯХ У ШУСТЕРА

2010-04-16T10:30:00.002+03:00

Сьогодні ідемо нашою творчою групою на ефір до Шустера. Будемо згадувати Катинь і Смоленськ. Якщо редактори організують телеміст із Варшавою - піде в першій половині програми, як ні - десь по опівночі.

ЧЕРЧИЛЬ І СТАЛІН ГОВОРЯТЬ ІЗ СІКОРСЬКИМ

2010-04-16T01:54:00.007+03:00

ПОЧАТОК ТУТ

Німецька пропаганда своєї мети досягла. Польський еміграційний уряд звертається до Міжнародного Червоного хресту, щоб той розслідував масові вбивства поляків. Ще на початку квітня 1943 року до Черчилля на Даунінг-стріт, 10 завітав лідер польського уряду генерал Владіслав Сікорський.

Черчилль потім записав: «Він сказав мені, що має докази того, що Радянський уряд вбив 15 тисяч польських офіцерів і інших військовополонених. (…) Я сказав: «Якщо вони померли, ви нічого не можете зробити, щоб їх воскресити.» Черчилль умив руки.
Польській стороні було не звикати до несподіваних відповідей великих світу цього. Раніше Сікорський мав дуже дивну розмову із самим Сталіном.

Треба тут зазначити, що влітку 1941-го СРСР і уряд Сікорського відновили дипломатичні стосунки. Акт Сікорського-Майського передбачав спільні дії Польщі і СРСР проти Гітлера, СРСР денонсував Пакт Молотова-Ріббентропа, також сторони домовилися про створення на території СРСР польської армії.

На початку грудня 1941 року Сікорський прибув до Москви. Разом із Генералом Андерсом, що вийшов з Луб’янки, вони допитувалися у Сталіна про тих, хто зник. Ось фрагмент стенограми їх зустрічі 4 грудня:

«СІКОРСЬКИЙ: Не наша справа надавати радянському уряду точні списки наших людей, повні списки є у комендантів таборів. У мене з собою список, де значиться близька 4 000 офіцерів (…) і навіть цей список не повний, оскільки містить тільки прізвища, які названі по пам’яті. Я доручив перевірити, чи нема їх у Польщі, з якою у нас постійний зв’язок. З’ясувалось, що там нема жодного з них; так само як і у таборах військовополонених у Німеччині. Ці люди знаходяться тут. Жоден з них не повернувся!

СТАЛІН: Це неможливо. Вони утекли.
АНДЕРС: Куди вони могли утекти?
СТАЛІН: Ну, в Маньчжурію.
АНДЕРС: Неможливо, щоб всі утекли, тим більше, що з моменту відправки їх з таборів військовополонених у виправно-трудові табори і тюрми, повністю припинилося їх листування із родинами. (…)
СТАЛІН: Знайте, що у радянського уряду нема жодних причин затримувати хоча б одного поляка.»

КАТИНСЬКІ ЗБІГИ

2010-04-15T13:24:00.006+03:00

Я починаю вірити у містику. Число 13 та інші збіги в історії Катинської трагедії.

5 березня 1940 року Сталін підписує протокол № 13 Політбюро ЦК ВКП (Б) про розстріли польських військовополонених (пункт 144). Наступним пунктом цього документу (145) розглядають питання про виготовлення нового саркофага для тіла Леніна.

Через 13 років - день у день - Сталін помирає.

13 квітня 1943 року Німецьке радіо повідомляє про Катинь.

13 квітня 1990 року ТАРС публікує заяву щодо Катині. СРСР визнає свою провину.Рівно через 50 років від розстрілів.

Заглавну фотографію опублікував на своєму блозі Арсен Аваков. Фотографія із датою. Дата шокує. Двідчі. Саме цього дня 70 років потому розбився літак Президента РП.

І ще: Сталін що - їздив особисто контролювати виконання свого рішення?! Розстріли під Смоленськом йшли повним ходом!

ДВА КАПІТАНА

2010-04-15T02:37:00.015+03:00

ПРОДОВЖЕННЯ. Тут - 2 частина. Тут - початок.

«Ось два пістолети. Коли увірвуться українські бандити, ти застрелиш дітей, а потім застрелишся сама! Пам’ятай: у тебе мають лишитися три набої!»
- останню розмову батька і мами семирічний Адам підслухав випадково. «Я був страшенно злий на батька: як він міг сказати мамі, щоб вона мене та Еву застрелила!?» - пан Адам Дибчинські розповідав свою історію, крокуючи повз будівлю колишнього КДБ на київській вулиці Володимирській. Поруч дослухалася нашої розмови його сестра Ева. Вони попрощалися з батьком 14 вересня 1939 року. Через три дні у їх рідний Луцьк увійшли радянські війська. Через три місяці від капітана Адама Дибчинського прийшов перший лист. З табору НКВС у Старобільську. А навесні перестали надходити навіть листи. Пан Адам мені жалівся: «Я не хотів їхати із ним на підводі, не хотів його обійняти на прощання. Звідки я знав, що бачу його востаннє?!»

Потім, в одному з листів зі Старобільську капітан Дибчинські наполягав, щоб злощасну зброю від гріха подалі кинули у Стир, писав, що кохає і перепрошував за необережні слова і обіцяв швидко повернутися з полону… Але навесні 1940-го родину Дибчинських вислали. Спостережливий Адам іще вночі через вікно побачив, як до запасних шляхів Луцького вокзалу підігнали якийсь ешелон. Незабаром до них постукали енкаведісти: збирайтесь! Через кілька тижнів дороги їх висадили у безкрайому степу десь у Казахстані. Зв’язок із батьком перервався раніше. А тепер зникала надія його відновити.

13 квітня 1943 року для Дибчинських був звичайним днем. Вісток від батька не було вже більше двох років. Але до Казахстану усі вістки долітали із великим запізненням. На відміну від родини іншого польського капітана – Якуба Вайди. Через багато років його син Анджей стане режисером і зніме фільм «Катинь».

День 13 квітня 1943 року Анджей Вайда пам’ятає досконало, як і всі, хто перебував в окупованій німцями Польщі. «Напевно, той момент, коли читають катинський список. Бо це було найстрашніше: ті жінки, які завмерли під гучномовцями на вулиці: чи вже сьогодні прозвучить його прізвище, чи завтра? Чи прозвучить, чи ні?» - саме цю сцену свого фільму пан Вайда вважає найбільш особистою, бо його мама – Анєля – так само на вулиці дослухалася того радіоповідомлення.

«З Смоленська повідомляють, - йшлося у повідомленні - що місцеве населення вказало німецьким владним установам місце таємних масових страт, здійснених більшовиками, де ГПУ винищило 10 000 польських офіцерів. Представники німецької влади вирушили до місцини Косогори, у колишню радянську здравницю, що розташована у 16 кілометрах на захід від Смоленська, де і зробили жахливе відкриття. Вони виявили братську могилу 28 метрів завдовжки і 16 метрів завширшки, в якій були зариті у 12 пластів 3 000 трупів польських офіцерів. Вони були у повному військовому обмундируванні, деякі зв’язані, у всіх були пістолетні рани у потилиці.

Упізнання трупів не завдасть великих утруднень, оскільки вони знаходяться у стані муміфікації внаслідок особливостей ґрунту, а також через те, що більшовики залишили на тілах особисті документи. Вже сьогодні встановлено, що серед вбитих знаходиться генерал Сморавінський з Любліна.

Офіцери перебували спочатку у Козельську під Орлом, звідки у лютому-березні 1940 року були перевезені у вагонах для скота під Смоленськ, а звідти на вантажівках у Косогори, де більшовики їх всіх перебили». Від наступного дня у повідомленнях все частіше звучала інша назва урочища Косогори – Катинь, співзвучне польському і українському «кат», «катівня». Потім диктор читав довгий список закатованих.

«У тих списках було прізвище – Вайда. Але Кароль, натомість також капітан. Збігалося звання, збігалося прізвище, ім’я було іншим. Отже чи був то наш батько, чи ні – у тому ми вагалися. Але мама вважала, якщо ім’я інше, то має бути хтось інший. Були вагання. Бо те все – як з неба впало! – згадує пан Вайда,

- Якщо Геббельс за всім тим стоїть, за катинським вбивством, то був такий момент, коли всі думали: може це німці зробили?! Ми усвідомлювали, що вони робили. Ми бачили, що коїться на вулицях, всі ті екзекуції, концтабори – все це було в нашій свідомості. Що робилося по той бік радянського кордону – того ми не знали. Але в короткому часі зорієнтувалися, що цим разом не німці брешуть! Цим разом вони кажуть правду».

Було чого вагатися. Це було схоже на грандіозну пропагандистську акцію. Розділяй і володарюй – німці добре пам’ятали цей принцип. Вони прагнули вбити клін між союзниками: британцями, американцями, поляками та СРСР. Німці звозили в Катинь журналістів, лікарів, і навіть просто робочих з усієї Європи.

Серед них був і Леон Козловський. Колишній професор археології Львівського університету, бувший прем’єр-міністр Польщі. Його, як і більшість високо посадовців, заарештували, вже на 9-й день радянізації Львова. Потім його доправлять до Луб’янки. У 1941-му році відпускають за амністією, згідно акту Сікорського-Майського. Він зникає, якимсь дивним чином переходить лінію фронту і здається німцям. Тепер він стояв на краю могили, у якій міг би опинитися сам.

Віленський літератор Юзеф Мацкевич також був у Катині. На місці подій він інтуїтивно відчув, що щось тут не так. Із цим питанням він підійшов до одного із співробітників польського Червоного Хреста, який працював на ексгумації. «Насамперед – невірна цифра!» - відповів той. Німецька пропаганда на той момент обходила цей факт. Але у остаточному звіті було чітко сказано про 4 143, знайдених у семи могилах. Іще близька сотні лишилися лежати непорушно у найменшому, восьмому похованні. Отже, у Катині знайшлися неповних 4,5 тисячі. Але на широких просторах СРСР без вістей зникло біля 22-25 тисяч. Де решта?

ЧЕРГА

2010-04-14T13:14:00.002+03:00

О 18-й годині. Черга тих, хто прагне потрапити до Президентського Палацу. Там виставлені труни президентської пари. Черга мала понад кілометр і вже оминула колонну Зигмунта.

Фото GW

ВЕЛИКЕ КОХАННЯ ЗОФ’Ї БАРТНИЦЬКОЇ

2010-04-14T01:03:00.005+03:00

ПРОДОВЖЕННЯ. Початок - ТУТ.

Отже, ми знімали кіно про Катинську трагедію. Про її українські сторінки. Наша знімальна група галасливою юрмою ввалилася до дуже світлого – якось по-сільському світлого - мешкання у польському Лодзі. Наша господиня - Пані Бартницька - сіла на краєчку канапи і з зацікавленням дивилася на наші метушливі приготування.

У контрольних динаміках відеокамери з’явився якийсь жахливий звук, немов десь у мікросхемах нашого обладнання поселився бджолиний рій. Я дуже хвилювався. А, може, й не я один – хвилювалася вся наша група, а це якимось незбагненим чином передавалося апаратурі. Пані Бартницька на все це дивилася із незворушним спокоєм, всім своїм виглядом вона доводила ґатунок довоєнного польського виховання. Вона добре пам’ятала день, коли народилася англійська королева, а також день проголошення Другої Польської республіки і багато чого іще більш та менш значущого. За кілька місяців до нашого приїзду пані Зоф’я відсвяткувала свій 101 день народження. І все, що для нас було історією – для неї було просто її життя.
Отже, ми хвилювалися. Ми дуже боялися, що вона не витримає власних спогадів. Адже ми мали запитати, як зник її чоловік.

«Зохна, бо я Зоф’я. А він мене називав Зохна.
Ні, він не був зазвичай надто чуйним, сентиментальним! Хоча… Він якось прийшов до мене. Сидимо. Говоримо. Раптом встановилася хвилька абсолютної тиші. Він каже: «Хотів би Пані щось сказати,» - згадуючи це пані Зоф’я тихенько захихотіла: «Я йому кажу: «Слухаю!» А він – бух на коліна переді мною і каже: «Кохаю Пані, прошу, щоби Пані стала моєю дружиною!» На колінах! Мене це так роздратувало, бо насправді мене тим заскочив. Так мене роздратувало це колінопреклоніння – я вирішила, що це комедія якась! За два тижні він приходить, приносить листа і говорить, що отримав з дому, і що всі дуже втішені, що має наречену. Я йому сказала чекати, а він написав, що вже має наречену! Був він такий прудкий у всіх своїх справах. Я навіть потім його покохала. Не була то така любов, як, знаєте, у кіно – «ох-ах». Таке спокійне, таке навіть трохи розважне кохання. І тому життя з ним мала спокійне. Добре було. Добре жили з ним… Але… Та війна все зруйнувала!»

«Десь на початку грудня, а був це рік 1939, отримала від чоловіка листівку зі Старобільську. У тій листівці писав, що здоровий, що йому добре, що може писати і перелічив знайомих офіцерів, яких там зустрів. У 1940 році, у перших днях квітня отримала листа із святковими великодніми побажаннями, і такого самого листа отримав батько чоловіка. І від тої пори про нього ніц не чула».

Через 70 років по тому пані Бартницька пригадувала останні чутки, які долинали про долю її мужа з СРСР, з самого сходу України: «Брат чоловіка, колись там – не знаю коли, контактував з якимись військовими чинами. Один навіть у брата в гостях бував. І якось він довідався від нього, як мій чоловік писав, що був у Старобільську. Він тоді сказав брату: «Він вже не живе. Тільки не можна про це говорити.»

Колишній агроном, поручик резерву Зигмунт Бартницькі зник за кілька місяців до свого 38-го дня народження. Про те, що трапилось із ним та ще із 25-ма тисячами чоловік, не можна було говорити 50 років.

ПРАВДА ПРО КАТИНЬ

2010-04-13T18:42:00.001+03:00

"Правда Віталія Портнікова" про Катинь і Смоленськ. Розповідають п. Оля Гнатюк, І-й радник Посольства Польщі в Києві і Ваш покірний слуга. Вчорашній ефір на ТВІ.

Я собою, як завжди, не задоволений. Як завжди, здається, що сказав не все, а те, що сказав - то не так, як треба було сказати: емоційніше, конкретніше, чіткіше і без тих моїх "ееее" та "аааа".

ВАРШАВА ПЛАЧЕ

2010-04-13T13:39:00.013+03:00

Конрад Коск, мій приятель з "Родин Катинських" надіслав кілька фото, які зробив він та його друзі на вулицях Варшави у суботу і понеділок. Фото дуже неофіційні. І дуже зворушливі.

КНИГА ПАМ'ЯТІ

2010-04-13T11:53:00.001+03:00

Тут - всі

ФОТО НА ПАМ'ЯТЬ

2010-04-13T11:24:00.002+03:00

Тут - більше.

КОЛИСКОВА ДЛЯ ЮЗЕФА

2010-04-13T00:08:00.003+03:00

«Спят медведи и слоны, дяди спят и тёти -
Ночью все спать должны, но не на работе!»

Моя мама співала цю колискову. І мені дуже подобалася ця пісня. Це спогад мого дитинства. Але останнім часом я не можу слухати її так, як раніше. Вона набула дещо іншого значення для мене.

У 1939 році після «четвертого розділу Польші» між союзними СРСР и Третім Рейхом, в радянських таборах опинилося кілька десятків тисяч офіцерів польської армії. Польських військовополонених намагалися переконати, що незалежна Польща загинула назавжди. Пропаганда не називала її інакше, аніж «потворний виплодок Версальської угоди».

Бранців намагалися перевиховувати-радянізувати. У трьох таборах – у Козельську, Старобільську, Осташкові – полякам, щоб переконати у перевагах радянського способу життя показували кіно.

Один з бранців Козельського табору - Юзеф Зєнціна – занотував до свого щоденнику майже весь репертуар табірного «кінотеатру». Полякам показали хіба не все, що на початок 1940-го року встигла відзняти радянська кіноіндустрія: «Человек с ружьём», «Волга, Волга», «Чапаев», «Александр Невский».

12 квітня Юзеф Зєнціна занотовує до свого щоденника: «48-й фільм «ЦИРК». Від’їзд 204».

204 – то стількі бранців відвозили того дня з Козельську до Смоленська. Напереддень вивезли 394. І у той момент, коли Юзеф Зєнціна і його товариші чули колискову «ночью все спать должны, но не на работе» у тюрмах НКВС в Смоленську, у Харкові та Калініні енкаведісти робили своє. Тількі за ніч з 12 на 13 квітня 1940 року розстріляли майже 700 чоловік.

Вони називали це – «робота». І пізніше на допитах скаржилися, що ночі ставали все більш короткими. І вони часто не встигали «зробити роботу» до світанку. «Роботи» було дуже багато. Треба було розстріляти за ніч по 200-300 чоловік. Вся процедура стосовно однієї людини (встановлення особистості, перевірка, розстріл) тривала 1 хвилину 48 секунд. В середньому.

Начальник УНКВС по Калінінській області майор Токарєв був вже старезним дідом і мешкав в українському Володимирі-Волинському – подалі від «місця злочину», коли його допитував прокурор Анатолій Яблоков. Токарєв свідчив:

«Це був перший день. Отже, ми пішли. І тут я побачив весь цей жах. Прийшли туди. Через декілька хвилин Блохін одягнув свій спецодяг: коричневого шкіряного кашкета, довгий шкіряний фартух, шкіряні печатки з крагами вище ліктів. На мене це справило неймовірне враження – я побачив ката!»

Йдеться про тодішнього майора НКВС Василя Блохіна. Подивіться на цю людину. Придивіться до неї. За 29 років своєї кар’єри він власноруч застрелив близька 50 тисяч чоловік. Це населення невеликого міста. Фастів, або Вишневе. Він власноруч застрелив маршала Тухачевського, колишнього свого шефа керівника НКВС Миколу Єжова, поета Ісаака Бабеля, тетрального режисера Всеволода Мейєрхольда. А іще – Чубаря, Якіра, Уборевича, Косиора… У 1940-му він прибув до Твері – тодішнього Калініна – для проведення спецоперації «з розвантаження» Осташковского табору. Продовжить «роботу» у Харкові. У 1945 році він дослужиться до звання генерала-майора. У 1955-му Василь Блохін застрелився.

Треба сказати, що багато з виконавців тих розстрілів застрелилися, зійшли з розуму, спилися… За ніч «роботи» треба було «виконати» - так вони казали – більше сотні пострілів.
«Ночью все спать должны, но не на работе…» У Козельську звучала колискова, у Смоленську – приглушені постріли.

«ҐУДЗИКИ З ХАРКОВА»

2010-04-12T14:43:00.012+03:00

Опубліковано в "Українському тижні" із незначними скороченнями. Тут - повна версія.

«Ось два пістолети. Коли увірвуться українські бандити, ти застрелиш дітей, а потім застрелишся сама! Пам’ятай: у тебе мають лишитися три набої!»
- останню розмову батька і мами семирічний Адам підслухав випадково. «Я був страшенно злий на батька: як він міг сказати мамі, щоб вона мене та Еву застрелила!?» - пан Адам Дибчинські розповідав свою історію, крокуючи повз будівлю колишнього КДБ на київській вулиці Володимирській. Поруч дослухалася нашої розмови його сестра Ева. Вони попрощалися з батьком 14 вересня 1939 року. Через три дні у їх рідний Луцьк увійшли радянські війська. Через три місяці від капітана Адама Дибчинського прийшов перший лист. З табору НКВС у Старобільську. А навесні перестали надходити навіть листи. Син досі не може собі пробасити: «Я не хотів їхати із ним на підводі, не хотів його обійняти на прощання. Звідки я знав, що бачу його востаннє?!»

7 червня 1969 року на стіл секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста поклали кілька аркушів. Грифи – «Тільки особисто. Цілком таємно». «УКДБ по Харківській області 2 червня 1969 року був отриманий сигнал про те, що у лісі, біля селища П’ятихатки, на віддалені приблизно 100 метрів від шосе Харків-Білгород на площі радіусом приблизно 50 м. наявні численні провали ґрунту завглибшки до 70 см у вигляді прямокутників 3х6 і більше метрів. Один провал розритий на глибину 1 метра, де видно кістки і черепа людей. (…)

Здійсненими заходами були встановлені учні 5-6 класів, що мешкають у сел. П’ятихатки, які брали участь у розкопках могили і знайшли там: обручку із ініціалами «А.К.» і датою 29.VI.24; золоті коронки зубів, ґудзики із зображеннями польського герба… Встановлено, що в зазначеному місці у 1940 році УНКВС по Харківській області була захоронена значна кількість (кілька тисяч) розстріляних офіцерів і генералів буржуазної Польщі, залишки яких і були знайдені дітьми за випадкових обставин.»

Між інстанціями почалося жваве листування. Ба більше: екстраординарність питання вимагала зустрічі керівника Харківського КДБ особисто із головою КДБ СРСР – Юрієм Андроповим. В результаті тієї наради був прийнятий план ліквідації «спецоб’єкта». Для конспірації робіт був створений слідчий ізолятор із штатом у 21 одну одиницю. В розпорядження його передали чотири автомобілі: легковик «ГАЗ-69», самоскид, автоцистерну та вантажівку із буровою установкою, а іще… 13 тон їдкого натрію. Не важко відтворити розрахунки гебістів – по одному кілограму реактиву на один кістяк, адже у 112 могилах було поховано біля 13 тисяч розстріляних. Ліквідація «спецоб’єкта» мала відбуватися під виглядом будівництва навчального закладу КДБ. Сценарій був дуже простий. Докладний план поховань у Харківському КДБ був.

Досить було огородити шостий квартал колючкою у чотири нитки. Загнати техніку. Добуритися до кісток. Засипати могили їдким натрієм. Залити все водою. І трохи почекати.

Хоча сидіти, склавши руки, не було коли: «Вважаємо за доцільне роз’яснити навколишньому населенню, що в період окупації німцями Харкова каральні органи Німеччини у зазначеному місці провадили поховання без почестей розстріляних за дезертирство і інші злочини солдат та офіцерів німецької та союзних із ними армій». І далі розпис суворого обліку копій: віддруковано 4 примірника (для КДБ СРСР та його харківського управління, ЦК КПУ і Радміна УРСР), чорнетка знищена. Що це за таємниця, яку треба було і через 25 років приховувати за допомогою вищих ступенів секретності, відвертої брехні та їдкого натрія?

В одному з листів зі Старобільську капітан Дибчинські наполягав, щоб злощасну зброю від гріха подалі кинули у Стир, писав, що кохає, перепрошував за необережні слова і обіцяв швидко повернутися з полону… Але навесні 1940-го родину Дибчинських вислали. Спостережливий Адам іще вночі через вікно побачив, як до запасних шляхів Луцького вокзалу підігнали якийсь ешелон. Незабаром до них постукали енкаведісти: збирайтесь! Через кілька тижнів дороги їх висадили у безкрайому степу десь у Казахстані. Зв’язок із батьком перервався раніше. А тепер зникала надія його відновити.

13 квітня 1943 року для Дибчинських був звичайним днем. Вісток від батька не було вже більше двох років. Але до Казахстану усі вістки долітали із великим запізненням. На відміну від родини іншого польського капітана – Якуба Вайди.

Через багато років його син Анджей стане режисером і зніме фільм «Катинь». День 13 квітня 1943 року Анджей Вайда пам’ятає досконало, як і всі, хто перебував в окупованій німцями Польщі. «Напевно, той момент, коли читають катинський список. Бо це було найстрашніше: ті жінки, які завмерли під гучномовцями на вулиці: чи вже сьогодні прозвучить його прізвище, чи завтра? Чи прозвучить, чи ні?» - саме цю сцену свого фільму пан Вайда вважає найбільш особистою, бо його мама – Анєля – так само на вулиці дослухалася того радіоповідомлення.

«З Смоленська повідомляють, - йшлося у повідомленні - що місцеве населення вказало німецьким владним установам місце таємних масових страт, здійснених більшовиками, де ГПУ винищило 10 000 польських офіцерів. Представники німецької влади вирушили до місцини Косогори, у колишню радянську здравницю, що розташована у 16 кілометрах на захід від Смоленська, де і зробили жахливе відкриття. Вони виявили братську могилу 28 метрів завдовжки і 16 метрів завширшки, в якій були зариті у 12 пластів 3 000 трупів польських офіцерів. Вони були у повному військовому обмундируванні, деякі зв’язані, у всіх були пістолетні рани у потилиці. Упізнання трупів не завдасть великих утруднень, оскільки вони знаходяться у стані муміфікації внаслідок особливостей ґрунту, а також через те, що більшовики залишили на тілах особисті документи. Вже сьогодні встановлено, що серед вбитих знаходиться генерал Сморавінський з Любліна. Офіцери перебували спочатку у Козельську під Орлом, звідки у лютому-березні 1940 року були перевезені у вагонах для скота під Смоленськ, а звідти на вантажівках у Косогори, де більшовики їх всіх перебили». Від наступного дня у повідомленнях все частіше звучала інша назва урочища Косогори – Катинь, співзвучне польському і українському «кат», «катівня». Потім диктор читав довгий список закатованих.

«У тих списках було прізвище – Вайда. Але Кароль, натомість також капітан. Збігалося звання, збігалося прізвище, ім’я було іншим. Отже чи був то наш батько, чи ні – у тому ми вагалися. Але мама вважала, якщо ім’я інше, то має бути хтось інший. Були вагання. Бо те все – як з неба впало! – згадує пан Вайда, - Якщо Геббельс за всім тим стоїть, за катинським вбивством, то був такий момент, коли всі думали: може це німці зробили?! Ми усвідомлювали, що вони робили. Ми бачили, що коїться на вулицях, всі ті екзекуції, концтабори – все це було в нашій свідомості. Що робилося по той бік радянського кордону – того ми не знали. Але в короткому часі зорієнтувалися, що цим разом не німці брешуть! Цим разом вони кажуть правду».

Було чого вагатися. Німці звозили в Катинь журналістів, лікарів, і навіть просто робочих з усієї Європи. Віленський літератор Юзеф Мацкевич був серед них. На місці подій він інтуїтивно відчув, що щось тут не так. Із цим питанням він підійшов до одного із співробітників польського Червоного Хреста, який працював на ексгумації. «Насамперед – невірна цифра!» - відповів той. Німецька пропаганда на той момент обходила цей факт. Але у остаточному звіті було чітко сказано про 4 143, знайдених у семи могилах. Іще близька сотні лишилися лежати непорушно у найменшому, восьмому похованні. Отже, у Катині знайшлися неповних 4,5 тисячі. Але на широких просторах СРСР без вістей зникло біля 22-25 тисяч. Де решта?

До кінця 1943 року Смоленськ був визволений від гітлерівців. І у Катині почала працювати радянська комісія під керівництвом академіка Миколи Бурденка. СРСР іще в квітні звинуватив німців у брехні, і тепер знову на цьому наголосила: «Спеціальна Комісія перевірила і встановила на місці, що на 15-м кілометрі від м. Смоленська по Вітебському шосе в районі Катинського лісу, що також відомий як «Козьї Гори», в 200-х метрах від шоссе на південний захід у напрямку до Дніпра, знаходяться могили, в яких зариті військовополонені поляки, що були розстріляні німецькими окупантами. (…) Загальна кількість трупів за підрахунками медичних експертів становить 11 тисяч».

Але чому Комісія Бурденка каже про 11 тисяч?! І знову ніхто нічого не розумів. Ті, хто дослухався німецьких повідомлень вважали, що у Катині лежать тількі в’язні Козельського табору. Але дехто припускав, що у Катинь на розстріли звозили поляків і з другого – Старобільського - табору, та з третього – в Осташкові. Їм заперечували: в останньому перебували у великій кількості поліцейські, а жодного поліцейського мундиру у Катині не знайшли. Натомість знайшли 1650 листів, 1640 листівок та 80 телеграм. Усі без виключення – із Козельськом в адресі. І датами 1939-1940 років. Проте СРСР стояло на своїй позиції: у катинських розстрілах винні нацисти, і навіть намагалися ці звинувачення долучити до решти у Нюрнберзі.

Війна закінчилася. СРСР і Народна Польща вправлялися у обмінах населенням. У 1946-му Дибчинські поверталися, але не до рідного Луцька, а невідомо куди: кудись далі, на захід. І так само не знали, що з батьком. Анєля Вайдова, хоч і не мала їхати кудись у невідоме, також не знала, що з її чоловіком.

"Поволі почали вертатися всі… - згадує пан Вайда, - Ті, хто були в Англії верталися, приїхали ті, котрі були в польській армії, з тих, що не зміг долучитися до армії Андерса… Ми все більше переконувалися, що наш батько помер… Але мама собі тішилася оманою, мама померла у 1950-му році і все ще сподівалася, може якесь чудо станеться. Але чуда жодного не сталося. Значно пізніше я довідався, що решта таборів були винищені в інших місцях. І що мій батько був замордований в Харкові, у підвалах НКВС».

13 квітня 1990 року, рівно через 50 років після початку розстрілів та день-у-день, коли поляки вперше почули зловісне повідомлення німецького радіо, СРСР офіційно визнало факт знищення поляків органами НКВС.

З під архівного пилу, як з попелу, почали з’являтися документи, листування між адміністрацією таборів та ГУЛАГом, списки етапів, звіти про те, скільки розстріляно того чи іншого дня.
24 квітня 1940-го року до Харкова прибув транспорт із Старобільська. 260 чоловік. Ночі вже були короткі. А треба було встигнути за ніч. В середньому, на одну людину витрачали 1 хвилину 48 секунд.

Ще було кого допитувати. У червні 1990-го року ветеран НКВС Мітрофан Сиромятніков давав пояснення слідству: «Приблизно у травні 1940-го року у внутрішню тюрму НКВС почали прибувати великі групи польських військовослужбовців. У тюрмі вони знаходилися небагато часу: день-два, а інколи і декілька годин, після чого їх відправляли у підвал НКВС і розстрілювали. Після розстрілів трупи поляків вантажили на автомобіль і відправляли у лісопарк, у вказане мною місце поховань». Колишній старший по корпусу Сиромятніков повідомив і інші подробиці: як у вантажівки складували суворо по 25 тіл, як під час поховання тіла посипали якимось білим порошком, щоб вони швидше розкладалися, як у 1941-му перед наступом німців підірвали той підвал Харківського НКВС, де розстрілювали.

Тут мушу відступити від стилю. Я вперше прийшов на місце поховання вже після того, як був збудований меморіал. Але у відстані між могилами і сьогодні вгадуються і «траєкторія», і габарити тієї вантажівки. Тут у лісі вона робила широке коло. З борта у могили викидали тіла: 3810 поляків, близька 9000 українців, росіян, євреїв. Серед тисяч прізвищ я шукав знайомі імена двох капітанів: Адама Дибчинського та Якуба Вайди. На типових табличках були позначені цивільні професії загиблих тут польських офіцерів – адже більшість з них була резервістами: лікар, агроном, співак, професор права, професор біології, знову лікар, вчитель, вчитель, вчитель… Вісім вчителів під ряд. Читання цих табличок дарма не проходить: раз у раз питаєш у себе чим вони завинили?

«Виходячи з того, що всі вони є закоренілими, невиправними ворогами радянської влади, НКВС СРСР вважає за необхідне: справи 14 700 чоловік колишніх польських офіцерів, чиновників, поміщиків, поліцейських, розвідників, жандармів, осадників і тюремщиків, що знаходяться у таборах військовополонених; а також справи заарештованих і тих, хто знаходиться у в’язницях західних областей України та Білорусії в кількості 11 000 (…) розглянути в особливому порядку, із застосуванням вищої міри покарання – розстрілу.» - на цьому документі Сталін розмашисто розпишеться синім олівцем. Це потім майже дослівно перенесуть до Протоколу №13 Політбюро ЦК КПРС від 5 березня 1940-го року. Сталін помре день-у-день рівно через 13 років. Збіг? Прокляття?
Адам і Ева Дибчинські попрощалися із батьком 14 вересня 1939 року. Вони дізналися, де він похований минулої осені, майже день-у-день, рівно через 70 років. Врешті-решт завдяки тим проклятим ґудзикам.

ФОТО
1. Анджей Вайда під час інтерв’ю. Фото Віктора Сінкевича
2. Якуб Вайда, з особистого архіву А. Вайди
3. Сторінка із списком загиблих в Катині, серед яких капітан Кароль Вайда.
4. Кадр з фільму «КАТИНЬ»
5. Повідомлення П.Шелесту від 7 червня 1969 р. Архів СБУ
6. План поховань. Архів СБУ
7. Протокол Політбюро ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 року.
8. Ексгумація поховань у Харкові. Музей Катинський
9. Гудзики з Харкова

КАТИНЬ-2

2010-04-12T14:27:00.005+03:00

У суботу я був у П’ятихатках. Здавалося, що небо зійшло на землю: блакитні проліски пробилися навіть скрізь бруківку Меморіалу жертв Тоталітаризму. Їх було тисячі. Але я приніс іще чотири квітки: для Зугмунта Бартницького, Адама Дибчинського, Оскара Лянге та Якуба Вайди. Вдову першого і дітей решти я знаю особисто.
Месса, що розпочалася, була сумнішою, ніж зазвичай. Бо це був день другої Катинської трагедії.

Фото УНІАН

У неділю, повертаючись з Харкова, у поїзді я читав додаток до Тигодніка Повшехного «КАТИНСЬКЕ ВБИВСТВО – 70 РОКІВ ПОТОМУ». На питання «Чи можливе порозуміння між поляками і росіянами?» відповідали голова Інституту Національної пам’яті Януш Куртика, Голова Раді Охороні пам’яток боротьби і мучеництва Анджей Пшевознік, професор Божена Лоек. Починався цей спецвипуск передмовою Президента РП Леха Качинського. Тепер у цих чотирьох авторів ТП іще одна спільна дата біографії. І вона у їхній біографії остання.
У Польші траур. Польські прапори будуть майоріти із чорними стрічками тиждень.
Я планував публікувати на своєму блозі інші речі. Вони мені видаються сьогодні менш важливими.

Сьогодні – повний текст статті, що «ҐУДЗИКИ З ХАРКОВА», яку у п’ятницю із незначними скороченнями опублікував «Український тиждень».

Ввечері - запис ефіра у Віталія Портнікова. Ефір - орієнтовно о 23:00.

Від понеділка, весь тиждень я публікуватиму фрагменти моєї катинської лекції. Це все, що я можу зробити сьогодні.

ЛИСТ ТАДЕУШУ

2010-04-10T14:37:00.004+03:00

Здоров Будь!

Бо в цей день усі інші вітання видаються недоречними.

Сказати що я в шоці - то нічого не сказати. Я повідомив цю звістку студентам. І дуже боявся, що список тих, кого я знаю буде більший (там міг бути Рігер, Вайда, родина Лянге). Ледь не зірвав лекцію. Попросив студентів на 10 хв продовжити перерву. Вони підвелися і всі, як один, мовчки вийшли з аудиторії. Я дивився список. У Пшевозніка ми брали інтервю. Також у Скомпського. До п. Лешека Сольського я просто свого часу не зміг додзвонитися. П. Божена Лоек відома мені за публікаціями. З Куртикою кілька разів спілкувався і приватно, і офіційно. Не зіткався особисто, але дуже ціную книжку Станіслава Мікке. Його тепер теж нема. Що за зла доля?!

Зараз піду до Консульства. Думаю, там вже відкрита траурна книга.

Тримайтеся! Я співчуваю.

Щиро

А

P.S. Завтра у Варшаві мала відбутися хода реконстукторів - сотні одягнених у строї вояків РП ІІ мали пройти беззбройними вулицями міста на згадку про загиблих у Катині, Харкові, Мєдному. Думаю, що завтра із ними піде вся Варшава.

бі-БІ-Сі ПОПЛУТАВ

2010-04-09T00:09:00.008+03:00

"А далі ВОЛОДИМИР Зінченко раскажить нам про Харківську Катинь," - щось таке видав у ефір ведучий програми "Добрий вечір з Лондона" Богдан Цюпин. Моя мама дуже такому повороту подій здивувалася. Сина - перейменували. Сказати чесно, я незадоволений цим ефіром з інших причин. Ведучий обрав, як на мене,не найкращу тональність. По суті наша розмова точилася навколо енциклопедичної інформації (її можна було прочитати у Вікіпедії) та української історичної пам'яті. У ефірі було надто багато непідготовленої імпровізації. Я якось так звик, що перед ефіром ми з ведучим обговорюємо сценарій - що за чим буде йти. Тут такого не було. І, прошу мені пробачити, якщо це не так, але, здається, Пан Богдан не встиг підготуватися до розмови. Ось і вийшло, як на мене, дещо поверхово. І доволі нудно.

Репортаж Ані Сілаєвої вийшов куди більш жвавим. Я тут теж доклався в якості консультанта: ділився і інформацією і контактами.

З приємних несподіванок - за той ефір отримав гонорар! Я знав, що західні медіа таке практикують. Але зі мною таке вперше. І, дай Бог, не в останнє. Сподіваюся тільки ВВС більше моє ім'я не плутатеме.

Послухати можна тут - 3 38:30

А тут - текстова версія.

ІДУ НА ВВС

2010-04-07T20:04:00.004+03:00

Подзвонили з Української служби ВВС. Просять розказати про Харківську Катинь. Завтра 0 16-й запис, ефір починається о 21:00, мій "шматок" о 21:15.

ВЕЛОВЕЛИКДЕНЬ

2010-04-07T11:16:00.002+03:00

Моя чарівна сестричка опублікувала дещо з наших великодніх фото. Днями спробую написати звіт.

ВЧОРА. СЬОГОДНІ. ЗАВТРА

2010-04-02T11:36:00.004+03:00

Весна. Вона різна. Новини.

Вчора у Могилянці проводив лекцію «Гудзики з Харкова. Все, що ми не пам’ятаємо про українську Катинь”. Я вперше бачив сльози на обличчях - до цього на моїх лекціях не плакали. Але то насправді дуже сумна історія. Хоч і трапилася 70 років тому перед Великоднем.

Сьогодні вирушаємо до Крима. Відкриватимемо велосезон. Я до цього іще не встиг на коня сісти.

Завтра вже буду гоцати між Чатир-Дагом і Демерджи. Втамую спрагу до улюбленого місця в Криму, брак фізичної активності та нових вражень.

Всім веселих свят! І дві картинки на згадку про весну і Демерджі.